«ЯМаріуполь»: у Хмельницькому об’єднується громада міста-героя

На будівлі Хмельницької школи мистецтв замайоріли два прапори: Хмельницької і Маріупольської громад. Понад тиждень тому  в цьому приміщенні відкрили центр підтримки маріупольців,  яким вдалося вирватися на волю з окупованого міста. За цей час його послугами скористалися понад 800 переселенців. Працюють в центрі  винятково маріупольці, чиї професійні знання і активність виявились дуже потрібними у роботі  гуманітарного хабу.

Маріуполь став символом мужності і патріотизму  не лише для всього світу, а й для самих його мешканців, які нині прагнуть зберегти не лише  свою громаду,  а й об’єднатися, щоб знову разом відбудовувати  своє прекрасне місто після нашої Перемоги. Хто ці люди, які допомагають землякам  і докладають максимум зусиль, щоб  зберегти  у їхніх серцях дух рідного міста,  віру  у його відбудову і процвітання після Перемоги?

Євген Мазур, керівник центру підтримки  вимушених переселенців «ЯМаріуполь», який до повномасштабного вторгнення працював на державному підприємстві «Маріупольський торговельний порт, розповідає: «Мережа центрів «ЯМаріуполь» створюється  за ініціативою нашого мера Вадима Бойченка. У Хмельницькому нам надали чудове приміщення, і за тиждень тут вже запрацював  комфортний  і добре оснащений наш центр.  Хмельницька міська  рада, волонтери допомогли суттєво. Тут працюють реєстратор, психолог, сімейний  лікар, юрист, педагог, соціальні працівники. За тиждень до нас звернулося  понад 800 наших співвітчизників. І ми очікуємо, що всі до нас дійдуть, бо в області офіційно мешкає зараз понад 6 тисяч маріупольців. Ми – спільнота не лише територіально, а й за духом, і  нею залишаємося. Це великий моральний фактор».

Яку допомогу тут надають землякам? Найбільший блок  – гуманітарний: переселенці    кожних 14 днів отримуватимуть добротні продуктові набори, кожного місяця – побутову хімію та засоби гігієни. Також тут консультують щодо  фінансової допомоги, зокрема, й  за програмою ООН. Чи важко тут  працювати? «Так,  у людей проблем багато, але головне, що ти весь час спілкуєшся зі своїми земляками, відчуваєш рідний дух, у нас спільні спогади, спільний біль,  переживання,  і зараз дуже важливо, що ми не розпорошені. Ми з дружиною живемо під Ярмолинцями,  в Шарівці, щодня на роботу їздимо сюди. Знаєте,  відразу  відчули, що і Шарівка, де зараз живемо, і Маріуполь, куди повернемося – це Україна», – каже Євген.

Його дружина Юлія працює у центрі реєстраторкою, і саме вона привітно зустрічає всіх на вході, першою розпитує людей про їх проблеми, направляє до відповідних спеціалістів.  Коли ще подружжя перебувало в  Маріуполі, допомагали вивозити з міста в  ближні села людей, поки вистачало бензину для авто. «Ми й самі виїхали в Бердянськ, думали, там перебудемо.  На жаль, наші ближні сусіди  за цей час були депортовані до Росії.У них відібрали документи, вони не можуть пересуватись. Їх відвезли спочатку в  Таганрог, там потрібно було пройти фільтрацію у таборі для біженців. Вони хотіли з нього потрапити до України, але їх силоміць вивезли на північ росії без права виїзду.  Вони живуть в якомусь необлаштованому чи гуртожитку,чи бараці», – розповідає Євген.

Як каже керівник центру, для активних маріупольців  дуже важливо мати  роботу,   соціалізуватись. «Ми звернулися до міського голови, пана Симчишина, щоб посприяв  нашим співвітчизникам у працевлаштуванні. І нам вже передали певну кількість вакансій. Зараз ми відстежуємо зворотний зв’язок: чи вдалося конкретно працевлаштуватися нашим людям. Серед нас дуже багато портовиків, металургів, а в Хмельницькому розвинена легка промисловість переважно. Тому доводиться перевчатися: на зварювальників, водіїв, швачок.  Але  робота нам потрібна. І завдання центру – допомогти  людям повернутися до нормального життя.  Маріупольці не хочуть бути тягарем для держави, а прагнуть приносити користь, швидше здобути нашу перемогу.  Ми не хочемо, щоб весь час щось давали, ми хочемо заробляти самі, жити повноцінно», – переконаний маріуполець.

У найпривабливішому, найяскравішому місці, заповненому іграшками, приладдям для дитячого розвитку, господарює пані Любов, яка в Маріуполі працювала  педагогом, а в  останні роки –  в міському управлінні соціального захисту населення. «Я тут займаюсь з дітками.  Приходять мами, у них тут багато справ: стати облік,  отримати допомогу, чи потрібно відлучитись  в місто у справах, от  діти – з нами. Все обладнання нам придбане  коштом БФ «ЯМаріуполь», – розповідає працівниця.

Постійні відвідувачі – у юрисконсульта Олександра Сидоренка, адже  у багатьох переселенців  є чимало проблем. «Найчастіше люди до нас звертаються з питань компенсації за зруйноване житло, відновлення документів,  дипломів, трудових книг і т д.  Багато питань для нас зовсім нові, ще не відрегульовані законодавством через обставини, які спонтанно виникли зараз через війну ,  – пояснює Олександр. – Тому механізми компенсації за руйнування власності  наші законотворці  мають ще  уточнити. У Києві ця процедура вже працює, я маю на увазі київську зруйновану нерухомість, а ось з окупованими територіями важче, потрібно чекати деокупації, але підготовчу роботу  вже ведемо, фіксуємо факти знищення майна. Співпрацюємо з Хмельницьким ЦНАПом щодо  соціальних виплат, також у вашому місті зараз запускається програма  надання безкоштовного житла, це  переважно, гуртожитки, є модульні будинки. Також співпрацюємо з управлінням соцзахисту,  де наших людей консультують, як стати на облік, зареєструвати виплати. Кожна ситуація – індивідуальна, і люди потребують не тільки юридичної допомоги, їм потрібно виговоритись, тому  юрист    стає певним чином  й психологом, бо кожного потрібно вислухати».

Чи потрібні такі центри щодо інших міст: Харкова, Мелітополя і т д. ? Працівники «ЯМаріуполь» вважають, що так, бо подібні хаби об’єднують розпорошені  громади, люди бачать, що рідна влада їх не покинула, також зустрічають тут своїх родичів, знайомих. А ще  ці центри допомагають у розшуку рідних і близьких, тут дуже довірливі стосунки, адже всі – свої, земляки.

Софія у центрі – медпрацівник, у Маріуполі працювала сімейним лікарем. До Хмельницького приїхала тиждень тому. Перед цим жили з чоловіком  на Львівщині, на Закарпатті, у Волинській області. Возять скрізь і свою маріупольську кішечку.«Ми виїхали з міста  в кінці лютого. Я родом з Горлівки, яку  довелось покинути ще у 2014 році.  Ми втікали звідти з моєю вагітною родичкою, дружиною брата, – розповідає лікарка. – Згодом вступила до Запорізького медуніверситету,  у 2020 році приїхала працювати в  Маріуполь. З чим  до мене звертаються земляки найчастіше: з підвищеним тиском, загостренням хронічних хвороб. Я тут здійснюю необхідну діагностику і направляю пацієнтів за потребою до хмельницьких  медзакладів».

Єдина хмельничанка у цьому родинному маріупольському домі – психологиня Тетяна Мамрега: «Маріупольці – героїчні люди, які показують нам приклад, як можна у важких  посттравматичних станах себе  поводити і достойно виходити з тих ситуацій. Найчастіші клієнти – дорослі, яких турбують посттравматичні розлади. Це великий спектр станів: у когось жах, в інших, порушення пам’яті, вони не можуть зосередитись. Хтось почувається дуже самотнім. Більшість – у стані підвищеної тривожності через  думки, що вже не можуть повернути втрачене, що вже так ніколи не буде, як було до 24 лютого, тобто усвідомлення нових реалій. Багато людей втратили родини, чоловіків, у когось хтось в полоні. І всі ці випадки ми розглядаємо,  супроводжуємо психологічно, щоб людина мала шанс вибудувати майбутнє для себе, – розповідає панів Тетяна. – Люди розповідають такі деталі, що голлівудські фільми, які ми бачили до цього часу, просто відпочивають. Наші люди навчились виживати в екстремальних  умовах. Я працюю з переселенцями, як волонтерка,  з 24 лютого, здобула новий досвід, навчилася працювати з такою категорією людей, і для мене це дуже важливо».

Незабутньою стала зустріч у центрі з  Артемом Мамонтовим, старостою округу з центром в селі Покровське, яке першим на підході ворога до Маріуполя зустріло рашистів.

– З нас починалася вся ця історія: штурм Маріуполя.  Я старостою працював до початку війни півроку.  Я за освітою інженер,  працював 15 років у Маріупольському порту, був обраний депутатом Маріупольської  райради.У нас саме завершилася реформа децентралізації. Покровську сільраду, це чотири села,   у червні минулого року приєднали до міської громади, і  це дуже позитивно вплинуло на наше життя.  На той час у Покровському  мешкало 1500 людей. Після приєднання ми були включені в усі програми Маріупольської міської ради.  За півроку запустили міський комунальний транспорт в усі кінці Маріуполя, закупили нові сучасні автобуси «Портсіті», капітально  відбудували школу, яка стала однією з кращих в Маріуполі. Але тепер  вона знищена вщент…Ми за реформу децентралізації боролись з 2018 року,  нас не  хотів відпускати районний  центр, бо  на території нашої сільради знаходився Маріупольський аеропорт і міські очисні споруди, тобто, стратегічні підприємства, які давали солідний дохід нашій громаді.  Ми «відбились» і приєднались доМаріуполя.

Наше село є західною околицею міста, і до нас росіяни зайшли першими.  25 лютого  залетіла ракета «Точка У», були загиблі, серед них і мої друзі, було багато  поранених, руйнування.Ми не сподівались, що це буде тривалим, бо  вже 8 років живемо  на лінії фронту, і  24 лютого особливої паніки не було. Тому й не поспішали виїжджати. Знали, що із східного боку місто дуже міцно  укріплене ЗСУ, «Азовом», добробатами, всі  були впевнені, що нас ніколи не візьмуть.  Ми не очікували, що росіяни підуть із заходу. У селі залишився мій брат близнюк Роман,  і ми на початку всього цього розуміли: якщо підуть з боку нашого аеропорту, буде, як з Донецьким. Так і вийшло. У перший же день  зруйнували  частину села,  і з того часу з  поліцейським офіцером громади  ми виїздили на місця, виясняли, щоб людям  потрібно,   надавали допомогу в похоронах, возили продукти, ліки.Через 3-4 дні  від початку вже  працювали «смерчі» і «гради». На жаль, у  нас були старости-колаборанти, які переходили на бік ворога.  Я також проходив їхню «зачистку», росіяни  пропонували співпрацю.  Я, звісно,  не бачив себе там. Перша хвиля  окупантів – це феодосійські морпіхи, кримчани, друга – деморалізоване,  неозброєне  «гарматне м’ясо» з квазіреспублік, але ними керували  російські офіцери, які хизувались на відео, як виконується команда знищення   мирної інфраструктури, зокрема нашої школи.  У нас на краю села  стояли «азовці», хлопці чотири дні героїчно  тримали оборону, і ми допомагали, як могли. Також возили  в села продукти харчування, ліки,  поки працював хлібозавод, привозили  хліб. Ми з волонтерами намагались якнайшвидше добратись до сіл, але з кожним днем це ставало не безпечнішим, оскільки відкрита місцевість весь час прострілювалась. У нас вже не було ні світла, ні газу, зник зв’язок. А надворі холоди люті, сильні морози, ми шукали  обривки  газової труби, щоб її відремонтувати. Летіло постійно, але ми вже навчились розрізняли прильоти і  відльоти. У мене навіть молодший син, якому сім років, знає коли відліт.

Ми виїхали з  Покровського із дружиною і двома маленькими синами 16 березня. На цей час півсела вже зайняли росіяни, я був до останнього,   допомагав нашим людям. Трагедії своїх земляків не забуду ніколи. Моя дружина працювала медсестрою в  амбулаторії сімейної медицини. Наш лікар –  уже поважного віку, 68 років. 2 березня в його родині  сталась трагедія:  у будинок прилетіла міна і вбила 8-річну онуку, Дашу. Коли почалась «зачистка», росіяни  нам сказали: напишіть на воротах «Діти», щоб ми знали, в які будинки не стріляти.  Але лупили в  усе підряд. Вісім днів мертва дитина  була в будинку, її рашисти не дозволяли забирати. А дідусь на  своїх воротах тоді написав: «Тут мертва Даша». І підпис: «Дідусь і бабуся». Як таке забути? У нашому селів перші тижні  убили понад 15 людей: у будинках, дворах, куди летіло. У нас була група в Фейсбуці, майже 2тисячі підписників. Ми там розмішували всю інформацію. Закликали не панікувати, бо  комунікації зовнішньої не було з кінця лютого. Ми не знали, що, де, як. Допомагали наші військові».

У гуманітарному центрі пан Артем   займається  формуванням і видачею гуманітарної допомоги. На стінах – великі плакати з мальовничими мирними  краєвидами рідного Покровського,  трохи далі –   порт, «Азовсталь».  Дехто із земляків навіть упізнав лавочку на березі моря, де відпочивали. Тут, у центрі, живуть спогади, любов і велика віра, що  маріупольці повернуться, щоб відбудувати  місто, яке продовжують любити над усе.

«У мене є прохання до  хмельничан, –  звернувся на завершенні  нашої  розмови Артем Мамонтов. – Ми, маріупрольці, так само любимо Україну, як і ви,   і довели це. Але іноді наші земляки почуваються некомфортно, коли їм   у деяких магазинах чи на ринку в некоректній формі заявляють, що не будуть обслуговувати, коли до них звертаються російською мовою. Хіба не можна сказати: «Перейдіть, будь ласка, на українську мову», а не дорікати. Повірте, люди дуже зболені, і коли таке чують, почуваються ще й самотніми, чужими.  У нас багато маріупольців воюють, багато вже загинуло. Я думаю, що  спільне горе   має нас об’єднати, і доводити любов до України зараз,  у цей неймовірно важкий час, краще не словом, а справами.  Ми всі воюємо за одну країну.І коли на побутовому рівні починаються мовні розбірки,  це зараз всіх ослаблює. До речі, я  знав  у Маріуполі деяких наших чиновників, які не вилазили з вишиванки, а тепер «вскочили» в косоворотки. Я навчався у першому військовому українськомовному ліцеї в Донецьку і добре знаю нашу державну мову. Українізація – дуже важливий елемент державної політики. Але зараз, коли люди перебувають у стресі,  треба розуміти, на чий млин вода ллється:  «мовна» ворожнеча – це наслідки  путінської пропаганди. Повірте, для багатьох на сході України ось така рашистська картинка, що утискують, мовляв, російськовних – це ще одна нагода  запустити пропагандистську машину: от бачите, які вони, бандерівці. Цього дуже не хочеться. А українську маріупольці  обовязково вивчать і багато хто вже почав вчити рідну мову на курсах, які організували для нас, переселенців, у Хмельницькому. Потрібен лише час».

До речі, у центрі «ЯМаріуполь» всі працівники спілкувались зі мною винятково українською. І остаточно українізуватись нам усім «допомагає» нині путінська росія, оця ненависна нечисть, яку ми  здолаємо, проженемо і відбудуємо рідну Українську державу.

Тетяна Слободянюк.