Звільнена з рашистського полону хмельничанка, госпітальєрка Тетяна Васильченко планує повернутися на фронт

 

«Вперше заплакала, коли взяла до рук український прапор». Так розповіла про  перші миті на українській землі звільнена з полону  хмельничанка, госпітальєрка  Тетяна Васильченко. Про долю цієї неймовірної жінки, яка потрапила до рашистського полону 17 червня разом з побратимами   з «Азовсталі», розповідала наша газета,  усі місцеві ЗМІ.  Про жахіття в Оленівській колонії, катування і терор, яких зазнавали наші  там українці,  читати і слухати досі боляче. На жаль, доля тих, хто залишається в рашистських катівнях, досі невідома. І хоча процеси обміну полоненими тривають, ще дуже багато українців чекають повернення в Україну з рашистськго полону.

17 жовтня 108 жінок полонених були звільнені в результаті обміну. Серед  полонянок, яких вдалося визволити, була й  хмельничанки, зокрема й Тетяна Васильченко, і ця новина швидко облетіла місто.  Журналісти буквально атакували родину Тетяни Васильченко, аби отримати інформацію та її інтерв’ю. Донька Катерина тоді відповіла, що мама обов’язково поспілкується, коли пройде медичне обстеження і необхідне  лікування.

Нещодавно  звільнена з російського полону медикиня,  волонтерка «Госпітальєрів» Тетяна Васильченко, з позивним «Борисівна» зустрілась з ЗМІ  під час брифінгу в MilitaryMediaCenter.  Ось про що вона розповіла:

Схиляли до зради

«Полонених українців росіяни утримують в інформаційному вакуумі та схиляють до зради Батьківщині. Психологічний тиск, постійна критика з вуст окупантів на адресу влади України і …тільки «Россия 24».  Тобто, ми могли дізнатися тільки те, що тюремники хотіли у своїй інтерпретації донести до нас… Інколи можна було просто почути з камери, як охоронці між собою говорили, що з України «приліт» туди-то… Як ми раділи! Ми розуміли, що вони просто спілкуються між собою. Тобто, це інформація не для того, щоб подати нам, — розповіла вона. —  Вони постійно повторювали, що «ви – нікому не потрібні, ваша сім’я, Україна від вас відмовилися».

Тримали віра в Україну

«На молодших дівчат цей психологічний тиск , можливо, й трохи діяв. У них часом виникали певні сумніви. Але ми не давали тим сумнівам розвинутися. Допомагали їм тримати віру. І це було неймовірно, коли пошепки 27 людей у шестимісній камері заспівали гімн України. Майже беззвучно скандували: «Україна —  понад усе!». І це тримає! —  розповідала пані Тетяна. — Вони ставились до нас, як до зеків, принижували. На вулицю не виводили, харчування було таке, аби вижити, але зі шкодою для здоров’я. Тримала тільки віра у визволення та бажання вижити. Коли давали дзвонити рідним, розмову записували на камеру. Я додзвонилася до дочки лише 8 червня. Повідомила, що в полоні. Жива, здорова, повернуся, вір. І вона вірила весь цей час.  Пропонували мені ще раз подзвонити, але за цей дзвінок я повинна була дати те, що попахувало зрадою України. Я відмовилась».

Знову – на передову

«Знаєте, навіть втрачаючи побратимів, я не плакала, а в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала.  Заплакала, але це були сльози радості.Чути українську мову, ходити по рідній землі, вдихати особливе українське повітря – ось це  справжнє щастя.Зараз я в більш-менш нормальній фізичній формі, на все потрібен просто час, – каже медикиня. —   Я вже вважаю, що повернулася в свій батальйон, до своїх побратимів, і надалі збираюся займатися тим, чим займалася дотепер — це волонтерити, рятувати життя наших бійців на фронті».

У медичному батальйоні «Госпітальєри» Тетяна Васильченко залишається працювати й надалі. Наразі ще триває період медичних обстежень звільнених жінок, попереду —  реабілітація. І коли  набереться сили, знову  збирається на передову.

А по всій вільній від окупантів Україні, за кордоном, де нині мешкають наші переселенці, і в нашому місті щоп’ятниці продовжуються акції «Поверніть героїв домому!». Такі акції постійно проводять  родичі полонених та небайдужі хмельничани  щотижня після теракту в Оленівці 29 липня, щоб достукатись до світової спільноти, разом впливати на свавілля окупантів і визволити всіх українських бранців.

Тетяна Слободянюк

Back to top button