Гостомель — Хмельницький: війна очима переселенки — матері шести дітей

Вона з сім’єю покинула місто, яке залишилося  в  душі, в спогадах, у домашньому  фото та відеоархіві і — географічною точкою на карті Україні. Це — Гостомель. Розтрощений вщент, спалений, але нескорений. Нині багатодітна  родина 30-річної  молодої жінки з біблейським іменем Марія і гостомельського священника, отця Андрія мешкають в Хмельницькому. З шістьма маленькими дітками. Вимушені переселенці.  Їм вдалося евакуюватися з Гостомеля 11 березня.   На їхніх очах  згоріла   їх багатоповерхівка,  рашисти розстрілювали мирних людей, палили, громили  все і вся. Втікачі від  війни, від неминучої смерті,  із спогадами про пережите, з  болем, але з несхитною вірою: ми переможемо, бо з нами Бог, любов і гідність. Я пишаюся тим, що я  з Гостомеля”,  —  сказала  ця неймовірна жінка при зустрічі. У найлютіший час  спротиву Гостомель отримав звання “ місто герой”. І ця розповідь — про Гостомель і гостомельців, які не скорилися.

“ У Хмельницькому живуть чоловікові родичі, вони  запрошували нас з першого дня, як почалась війна.  Але ми спочатку поїхали до Києва.  Моя мама  живе на Виноградарі. Але й там трясло  щоночі,  вдень.  Якраз з боку Гостомеля. Найбільша тривога, звісно — діти.  Їх в нас шестеро. Найстаршому синочку 13 років минуло  3 квітня. Далі — 11, 8 років. Буде незабаром шість  другому синочку. Чотири —  донечці.   Наймолодшій , Марійці,  щойно  минув  рік. Ми  обвінчались,  коли мені виповнилося 16. Андрій служив  священником у приході в Києві. Я — киянка. Андрій  з Хмельницького. Я мріяла про людину віруючу. У мене було нелегке дитинство, батько випивав, бив маму, зраджував. Я не хотіла подібного життя, мріяла про справжні, віддані стосунки. І Бог мені дарував такі. Після вінчання  ми оселилися в Гостомелі і прожили   там майже 15 років.  Спочатку — в орендованій однокімнатній квартирі, згодом її викупили, придбали  мікроавтобус, на нашу велику сім”ю. Мені   пощастило навіть реалізувати свою мрію — я професійний фотограф.

24 лютого, коли все почалося, я навіть не чула вибухів о пів на п”яту. Бо вночі погано спала — дуже кашляла мала дитина. Вранці подзвонила вчителька, щоб всі діти залишалися дома. Що сталося? Напередодні ходили розмови, що буде війна. Мама дуже хвилювалась, я  її заспокоювала: яка війна, ХХІ століття.  А в телефоні  вже зранку люди надсилали повідомлення: почалася війна. Мене затрусило, випила заспокійливе. Вирішила: треба їхати в Хмельницький, до Андрієвих родичів. Якщо  росіяни підуть на Київ, тут також буде “жарко”.  Настоятель церкви, де служив чоловік,  порадив залишатися вдома, бо на дорогах небезпечно, можна потрапити під бомбування. І ми залишилися.

Я постійно сиділа в гостомельському чаті, всі повідомлення були однакові: там бомблять, тут бомблять. Ситуація змінювалася блискавично, мозок не встигав на все реагувати. Дуже швидко біля нас вже висаджувався ворожий десант, вертольоти і винищувачі  проносились просто над нашим   будинком. Чоловік встиг поїхати до Києва, купити продукти в “Ашані”, сподівалися — пересидимо. Наступного дня, 25 лютого,  почалися обстріли, ближні бої.  Бомбили аеропорт,  танки вдерлися до військового містечка, рознесли все. Все це гостомельці викладали в чати.  Страх, безвихідь  сковували все більше. Але підсвідомо вірилося, що житлові будинки, людей не чіпатимуть.  Цього не сталося, навпаки, все наростало. З одного боку  в Гостомелі висадився десант, з іншого, зі сторони Димара, де є військове містечко Кімарка,  на місто йшла велика колона кадирівців. Ми  робили спробу виїхати, втекти, але в цей  же день розстріляли групу людей, які намагалися пробитися до Києва. А ще в ті дні підірвали мости, щоб окупанти не прорвалися до столиці. Ми були затиснуті зусібіч, наша вулиця Рикунова  посередині,  тут також точилися бої. Окупанти почали виганяти людей з домівок,  розстрілювали за  відмову віддати телефон. Що вражало: на вигляд вони звичайні люди… Моїм  найбільшим страх було  не зіштовхнутися з  ними лице в лице, щоб не згвалтували, щоб не вбили. А потім боялась лише за дітей.

Десь на шостий  день війни  в нас  закінчилися продукти,  не було світла, опалення. Ще залишався газ. Інтернету також не  було, лише на мобільному. Хтось з мародерів  розтрощив нашу “Фору”, супермаркет.  Сусіди прийшли: “Підемо, щось знайдемо, не будь наївною, у вас  же діток   багато. Прийдуть ці тварюки — вони заберуть”. Я не могла відважитись, бо крадіжка за будь-яких обставин, навіть під час    війни  — це все одно крадіжка. І ось весь твій світ руйнується, ти йдеш, переступаєш через принципи свої, шукаєш там, у запилюжених, мертвих якихось завалах, які ще вчора були комфортним супермаркетом, суміші дітям, каші,  воду. Люди брали, що могли знайти, ніхто не знав, що буде завтра. А ще в цей день окупанти  знищили водонапірну  башту. Місто залишилося  без води. Аптеку розбомбили також. Ліки валялися, де попало. У донечки був дуже сильний кашель, вона алергик, і я пішла і в цю розтрощену аптеку. Люди  просто залазити  через розкурочену стіну в аптеку шукати якісь  пігулки. Це все дуже принизливо, образливо, я не вірила, що й я все це роблю.

2 березня ми ще  трималися, готували їсти, був газ. Коли починався вечір, у малих починався шок, вони боялися  темряви. Постійно сильно бомбили, десь зовсім неподалік. Наступного ранку в наш двір наповзли  російські танки. Неподалік  — наші Збройні Сили.  Українським бійцям побігли допомагати  наші чоловіки з будинку, почали рити окопи, робити загородження з машин на дорозі, щоб зупинити навалу, якій не було кінця. На світанку 3 березня  від бомби посипались всі шибки у вікнах. Ми жили на третьому поверсі, зруйнувало майже всі верхні. Тулились  на підлозі в нашому малесенькому коридорчику. Холод був неймовірний, накривали малюків, чим могли.  Коробками картонними затулили вікна, дошками з дитячого ліжечка, яке розібрали.  Газу вже не було, бо розбили газову трубу. В кухні у великій металевій мисці розводили вогонь із  шматків меблів, варили дітям  картоплю і яйця. Над  нами постійно літали снаряди,  діти сиділи  в темряві, із заплющеними очима, затиснувши ручками вуха, навіть свічку не  можна було запалювати, щоб не було відблисків. Ми  пересувалися пригнувшись, навпомацки.

4 березня зник сигнал у телефоні, ми  були відрізані від світу. Встигла надіслати смс-ку мамі в Київ: чекаємо на “зелений коридор”. Бомбили безперестанно, морально було неймовірно важко, бо до фізичних незручностей якось почали звикати. Забігла сусідка: забарикадуйтесь, чим можете, до нас  у двір заходять руські танки.

Я дивилась крізь  щілинку у вікні, як один з них  розтрощив дитячий майданчик, який лише напередодні зробили.  Солдати почали виламувати двері у під’їздах, у всіх  квартирах. Їх було більше сорока.   Я стояла,  молилася і відчувала, що починаю падати, свідомість була якась нечітка. Поруч у сусідньому будинку розстріляли всю сім’ю, вимагаючи телефон. Мені хотілося взяти ножа, кинутись на котрусь із цих тварюк, бо страху не було. Але  свідомість фіксувала: бережи дітей. З одного пинка вони  виламали двері. Забігло семеро — з автоматами, гранатометами, з матюками.  Чоловік став на вході, загородив дітей, попросив пожаліти їх.  Пересилюючи злість, ми  намагались  себе контролювали. Вони могли зробити з нами все, що хотіли. Неймовірна жорстокість впереміш з таким же цинізмом: “Мы мирных не расстреливаем, это делают ваши войска,“ —  пояснювали нам, як їх “вчили”.  Наказали спускатися в підвал. Ми зібрали залишки їжі, води, одягу, теплих речей і спустилися. Там вже перебували люди з усього під’їзду, чоловік із сорок.  Холодно дуже, протяги постійні, тіснява. Ми  так сиділи в темряві дві доби,  від пилюки не було чим дихати. Від стіни до стіни — трохи більше метра.  Туалет — одне відро на всіх. Нас закрили і не можна було навіть визирнути назовні. Діти весь час плакали. Допомагали один одному, підтримували.  Їжа —  сухпайок:  цукерки, чіпси, печиво, більше нічого не було. Малюки страждали найбільше, хворіли.  Через два дні нас почали потроху випускати, “понюхати” повітря, як нам казали. Троє з окупантів  сказали, що не хотіли їхати в Україну. Були в Білорусі. І, вже  сидячи в  танку, побачили дорогою, напис “Прип’ять”. Зрозуміли, що їдуть на війну.   Нам навіть дозволили з дітьми  пожити у котрійсь  з недорозтрощених квартир. Ми зайшли у квартиру поверхом нижче під нами, де було одне вціліле вікно.  Та через день у будинок влетіла бомба,  він почав горіти, ми ледь встигли вибігти.   Дивились, як нашу квартиру зжирає  полум’я.   Пішли до  підвалу в  сусідньому будинку. Такого ж  холодного і темного, переповненого людьми.

Через два дні з’явився “зелений коридор”. Руські почали відходити з нашого

“п’ятачка”.  Дехто йшов пішки на Бучу, але поверталися, бачачи розстріляні машини і мертвих людей. Тому всі  чекали на українські  гуманітарні  автобуси.

Окупанти пропонували виїздити до Росії, але ніхто не погоджувався. Хоча ті лякали: ”Ми уйдєм, прідут кадировци, будєт єщо  хуже”.  Потім вони запропонували їхати на Білорусь.  Ми вперто чекали українців. А кадирівці, справді, вже були за одну зупинку від нас. Вони взагалі — звірі. Стріляли, гвалтували, знущались.  Ми тримались і молились. Я розуміла: треба рухатись, вириватись хоч якось. Хоч повзти в напрямку Бучі.  Вона була за нами, там були наші армійці.  10 березня, коли я вийшла з підвалу, побачила, як дорогою їдуть машини з білими прапорами. Їх було дуже багато, кілька десятків: значить, дали “коридор”. Ми також з людьми почали шукати машини, щоб приєднатись до колони,  блукали розбомбленим центром міста,  тягли дітей, вони були дуже виснажені: голодні, замерзлі,   речей немає, все згоріло, все знищене.

Я востаннє подивилась на руїни нашого будинку. У реальність все одно не вірилося.  Єдине заспокоювало: поруч вже не було росіян. Сусідка додзвонилась до чоловіка, який перебуває в ЗСУ. Той сказав повзти, вибиратись   чим завгодно, бо, справді, на Гостомель йде велика колона кадирівців.  І в цей час нам повідомили: будуть автобуси, чекайте. Ми боялися, аби не опинитись в білоруському котромусь автобусі, бо перші були саме  звідти. Потім приїхали наші автобуси. Чоловік лишився в Бучі, відправляли тільки жінок і дітей. Дорогою бомбили.  В сусідньому Демидові евакуаційний автобус розстріляли, були загиблі.  Нас привезли  до Білогородки. Це було 11 березня. Я ще хотіла якось дістатися до мами, в Київ. Чоловік добрався до нас наступного дня,  сказав, що краще їхати в Хмельницький. Там не бомблять. Ми  поїхали в  Хмельницький.

Тут  нам допомагають родичі, волонтери. Живемо у двокімнатній квартирі з родичами,  нас всіх одинадцять. Я вже почала працювати, бо врятувала  фотоапарат, всю техніку. Вже була перша хмельницька  зйомка:  новонароджені малюки. Мої улюблені сюжети. Діти війни, дуже мені рідні. І народжуються щодня. Це — диво. Особливо зараз, коли навкруги сіється смерть, і вона продовжує стояти у твоїй очах, спогадах.  І саме діти дають силу, і любов,  і віру, що світло переможе цю темряву,  ми вистоїмо, переможемо обов’язково. Я вірю в це, і щиро молюся за  Україну, за дітей,  за наших нескорених українців”.

Розповідь записала Тетяна СЛОБОДЯНЮК.