Історія з хмельницького вокзалу: бучанка розповіла, як дивом врятувалась від смерті

Історії людей, які опинились в умовах виживання і дивом вибрались з пекла війни, вражають. Одну з них я дізналася від жінки на ім’я Галина, з якою познайомилася на залізничному вокзалі в Хмельницькому, коли зустрічала з Харкова своїх родичів. Жінка була з Бучі. Каже, 9 березня їм з 10-річною донькою вдалося вибратися з того пекла машиною сусіда. Багато хто виїхав з Бучі до Києва в перший день війни, коли пролунали перші вибухи, розповіла жінка. Вони ж залишилася, бо її матір після інсульту була прикута до ліжка.
“Перші російські танки увійшли в місто на третій день війни. Вони заїжджали просто в двори житлових будинків. Від вибухів здригалась земля. На п’ятий день під час обстрілу зі сторони Ворзеля російські окупанти влучили в наш 5-поверховий будинок. Удар був настільки сильний, що вирвало віконні рами. Було страшенно холодно. Мама просила, щоб ми тікали, залишивши її вдома, але я не могла цього зробити. Ми з донькою навіть не спускалися в підвал. Коли пропало світло, газ і закінчились запаси води, які я понабирала у великі пляшки, бігала по людях, щоб дали хоч кухоль, аби було чим запити матері ліки. На вулицях лежали в калюжах крові розстріляні люди. Через декілька днів мама померла. Сусід допоміг знести її з поверху, ми хотіли поїхати його бусом на кладовище, щоб поховати, але ті покручі нас не пропустили, і маму ховали біля будинку — просто викопали яму і похоронили. Замість хреста в землю вкопали велику гілку. Після цього моя донька перестала розмовляти, тільки дивилася на мене і мовчала. Майже тиждень ми сиділи в підвалі. Людей було дуже багато. Спочатку ділилися запасами їжі, а потім кожен ховав свої наїдки. За туалет слугувало одне відро, але це було не найстрашніше. Ті, в кого ще працював телефон, повідомляли про жахіття, які відбуваються в місті. З підвалу було чути вибухи, і дихати від диму пожеж було нічим. Зранку, коли стріляли менше, ми виходили на вулицю на декілька хвилин. Біля сусіднього будинку люди палили гілки дерев і на вогні варили їжу, наливали суп, в кого була якась чашка чи склянка. Коли на наших очах застрелили чоловіка, який привіз воду, ми тікали до підвалу з відчуттям, що в спину ось-ось влучить куля. В доньки після цього трусилися руки аж до ночі, доки вона не заснула. Наступну ніч ми ледве пережили. Снаряди літали дуже низько, в доньки піднялась температура. Я зрозуміла, що потрібно якось вибиратися з міста, але як, не знала. А 9 березня з’явилась інформація, що від міськради будуть вивозити людей з Бучі до Києва. Я вирішила йти, бо вибору не було: або загинемо в цьому підвалі, або розстріляють, якщо вийдемо з нього. Зранку ми почали пробиратися. Щойно перейшли вулицю, ці істоти почали гатити. Тоді я подумала, що це вже все. Схопила міцно за руку доньку, і ми побігли назад у підвал, а зранку впросилися, щоб нас взяв із собою той самий сусід, в якого був бус. Він зі своєю сім’єю вирішив їхати за будь-яких обставин. Траса була заповнена автомобілями, в яких на даху були білі простирадла. Їхали до Києва довго. Майже 8 годин, хоча відстань була всього якихось 20 кілометрів. Дорогою ми споглядали жахливі картини: потрощені і вигорілі вщент будинки, трупи людей на узбіччі. Купа розстріляних машин. Не хотілося ні їсти, ні пити, хоча майже три останні дні нічого не їли. Навіть страху не було. Просто якась байдужість до всього. Аж коли сіли в потяг, нас почало трясти, а донька, яка досі не показувала жодних емоцій, тільки мовчала, притулившись до мене і стискаючи мою руку, почала сильно плакати”, — розповіла жінка.
Біля Галини стояла невеличка на зріст дівчинка, яка й досі тулилася до матері. Вона була дуже бліда і квола. Я запропонувала Галині залишитися в мене, але вона не погодилася.
Зараз жінка з дочкою у Польщі. Деколи мені телефонує. Каже, більше нікому. З родичів, які жили в селі Бузова, поблизу Бучі, в живих нікого не залишилося. Всю сім’ю її сестри розстріляли російські фашисти. Про це Галина нещодавно дізналася від сестриних сусідів. Дуже хоче повернутися в Україну, але жахіття, які й досі стоять перед очима, її поки що стримують, та й донька ще не оговталась, хоча в Польщі до них дуже гарно ставляться.

Ольга Сєргєєва