Хмельницька мисткиня про автентичну вишиванку з Луганщини та про дух предків, який зачепили орки

Світлана Делікатна – відома в Україні писанкарка, викладачка Хмельницької дитячої школи  образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, п’ять років тому захопилася й вишиванкою, і з того часу в її колекції  більше  сотні  автентичних строїв різних регіонів Поділля.  З одного боку, це зрозуміло і закономірно: символіку писанки і вишиванки об’єднують прадавні вірування і сакральні знаки-орнаменти, з іншого – допоміг випадок, який переріс у таку ж любов, як і писанка.

Напередодні міжнародного Дня вишиванки в музеї історії міста Хмельницького відкрилася етнографічна її експозиція, присвячена мистецтву традиційної подільської вишивкизрізних районів Вінниччини і Хмельниччини. Майстриня представила для показу 25 автентичних вишиванок із своєї колекції. Які це сорочки, які їх історії, і чому  автентична подільська  вишиванка незабаром може зникнути не лише з наших теренів, а й з України загалом – розповіла  авторка музейної експозиції.

«Моя колекція – селянська»

«Я не можу похизуватись сорочками, які коштують 6 тисяч доларів. В мене колекція елянська, тобто вишита у свій час  руками наших сільських майстринь. Насамперед,  це новоушицька сорочка, і нічого більш сакрального,  ніж вона,  ніж писанка із Східного Поділля, я в нас не зустрічала, скажу відверто, –  розповідає Світлана Делікатна. – Це така глибина! Можливо, тому, що той регіон  не був так довго підлаштований під совіти, і тому найбільше збережена в нас традиційна українська культура  там,  куди світська влада не діставалася. Тобто, високо в горах, або десь далеко від залізниць, від великої індустрії.»

У колекції  пані Світлани є унікальні за фактом свого народження раритети з різних регіонів України. «Є в моїй колекції стрій: сорочка, спідниця, фартух, які мені подарувала жінка, родом з  Луганської області. У 50-их роках минулого століття відбувалась державна компанія великого переселення: в Західну Україну  присилали на роботу східняків, щоб зросійщувати  регіон. Так ця жінка потрапила у  наш Шепетівський район».

Від України виривали шматки

Історія знайомства пані Світлани і шепетівчанки – незвичайна. В редакцію обласної газети надійшов лист, адресований писанкарці Делікатній. Газетярі розшукали пані Світлану і віддали листа. «У тому листі  лікарка пенсіонерка  з Шепетівки дуже просила приїхати забрати мамину сорочку, – розповідає вона. – Куди приїхати? Контактів нема, ні телефону. Лише адреса: Шепетівка, вулиця, будинок.

Я знайшла бажаючих в експедицію. Приїжджаємо. Стара хата, кущ калини здивував відразу, було враження, що в хаті ніхто не живе. Тому що хвіртка, будка, собаки немає, судячи з ветхого будинку, зрозуміло, що тут живуть люди похилого віку. І калина перегороджує вхід. Тобто, до тих людей ніхто не ходить. Двері відчинені, але стукаю. Тиша. Хвилин за десять  до мене вийшла жінка віком далеко за 70. Я їй пояснюю, що приїхала з Хмельницького, прочитала листа.  Вона каже: «Я вас кликала в квітні, а вже вересень. Я думала, що вже не дочекаюсь». Мене накрило якимось каяттям, соромом. Вона розповіла все ж свою родинну історію. Її мама – з Луганщини, український одяг  луганчанка привезла з собою. Уявляєте, давня сорочка – абсолютно автентична. І хай мені тепер розповідають, що Луганщина –це зросійщена Україна,  у мене є інші докази. Сорочка давня, орнаменти, техніка – наші.  Вишивка – не хрестик, який з’явився в Україні пізніше,  у ХІХ столітті, дуже дивний крій. Господиня  запропонувала ще й  є рушник: «Візьміть, хай люди його бачать».  І тепер в мене є рушник з Луганської області, який був відшитий (там є дата) в 1897 році. І хай мені розповідають, що хочуть, але немає в нас східної, західної України, більшої чи меншої української культури. Це не так. Просто є Україна, яку від  нас вирвали шматком. Серце болить, болить за всіх: і за тих, хто там зараз залишається, і хто змушений був втікати від росіян з їх війною,  і хочеться єдиного: щоб ми врешті об’єдналися, стали одним українським народом, який шанує і любить свої  традиції, спадщину духовну і матеріальну».

Ми ще мало знаємо Хмельницький регіон

Перша сорочка, яку придбала пані Світлана,  була з Вінницької області. «Я знала, що існують понад 280 технік вишивання сорочок, але коли я побачила низь, оцю нашу східноподільську, вона  мене не просто здивувала, це неймовірна витонченість. Я її купила на з’їзд писанкарів, бо учасникам потрібно було  бути одягненими в у вишиті сорочки своїх регіонів.  На Хмельниччині я не знайшла сорочки,  а Вінниччина – також Поділля, от і купила.

Коли я взяла сорочку в руки, всі вагання відпали, і в тієї жінки я купила майже всі сорочки. Наскільки насправді багата спадщина регіону, де ми живемо, досі мало знаємо. Я рідко дістаю свою колекцію для показів,  раз-двічі з на рік, але хочу, щоб їх бачили фахівці, щоб так відшивали, але за п’ять років бажаючих не знайшлося. Я за фахом працюю з автентичною українською писанкою, вчу дітей в художній щколі, це дворічний курс.  Я була в Україні першою, і розповіла про цей стан освітньої галузі на з’їзді писанкарів. І після цього Рівненська школа відкрила ставку викладача писанкарства. Що заважає решті? Інертність і поверховість. Я готова передавати свої знання, потрібно продукувати вічні цінності українського  суспільства. І чи повернеться молодь до автентики, залежить великою мірою від  бажання влади, її освітньої, патріотичної політики. Поки що  в автентиці все тримається на ентузіастах».

Чому вишиванка стала емігранткою?

Уже не перший рік  найкращі зразки української сакральної вишивки  їдуть за кордон. Це стало бізнесом, хоча до справи захисту вишитої спадщини давно час  підходити диференційовано, вважає  Світлана Делікатна: «Я знаю людей, які зараз закрили торги на аукціонах з продажу автентичних  сорочок, бо війна. А є інші моменти:  дехто, хто продавав сорочки до війни за 4 тисячі гривень, зараз ставить ціну 15 тисяч. Скажіть, хто зараз в Україні  буде їх купувати за такою ціною? Одиниці. Куди їдуть ті сорочки? Туди, де є гроші.  Так,  власники покупки  потім виставляють скриншоти, що   ці кошти відправляють на допомогу армії, але треба схаменутися. Бо щось подібне вже відбувалося з українськими іконами.  Я знаю колекціонерів за кордоном. Зокрема, в Мексиці. Так, вони українки за походженням. Але хіба вишиванки наші  користуються попитом в Мексиці, в США? Лише в Канаді є культ української сорочки, там величезна наша діаспора. Там це зберігають, як і писанку, як нашу мову. Щодо США: коли я хотіла придбати зіньківську сорочку, були торги, я конкурувала з жителькою Лос-Анжелеса. Звичайно, необхідна сума, 10 тисяч гривень, у неї  знайшлася. Хоча я просила організаторів торгів: не віддавайте за кордон, я знайду гроші. Тому що такі речі не можна віддавати! Зіньківська сорочка унікальна – це сорочка одного села, їх залишилося в Україні дуже мало. Але сорочка  поїхала за океан, в США, в закриту колекцію. Автентичних, дуже давніх гуцульських, буковинських сорочок наразі дуже багато в торгах, так само й представлена Чернігівщина і Черкащина. Я відслідковую ці торги. Незнаю, на скільки ще років вистачить автентичних сорочок, щоб ними так масово торгувати? Думаю, років на п’ять, якщо держава не схаменеться: це вивозиться  національна  спадщина. Чому  так легко віддаються сорочки закордон? Чому немає обмеження? На жаль, досі державою не надано автентичній сорочці статусу музейної цінності. Щоб її надіслати в США,  в Європу, просто заповнюється декларація. І митниця це пропускає, як одяг, а не як музейний раритет».

Перекупники продають оптом

«Збір сорочок – це відчуття,  це те, що я хочу мати в собі, а не на показ. У мене  більше 200 сорочок. Яка з цих сорочок має найцікавішу історію? Я не була у власників, і більшість історій не відома. Але є шість дунаєвецьких  сорочок,  і я знаю власниць. Це важливо. А перекупники продають на кілограми… бережу автентичні речі, одягаю сорочки машинної вишивки, максимально  спроектовані на автентику. Зараз такі є. Ось на мені сорочка пошита в цеху «Теплокомуненерго».  Машина може відтворювати давні орнаменти, її треба налаштувати, «навчити».  Це називається розумна стилізація.

По наших сорочках я можу сказали переконливо: Європа – це ми, в нас неймовірні пласти культури, дуже витонченої унікальної. Але нам треба навчитись від Заходу берегти свої скарби,  а не нехтувати ними. Але для цього потрібна воля і держави, і кожного з нас: не віддавати своє».

Сакральні обереги для воїнів

Цього року в Україні оголошена акція «Подаруй вишиванку воїну». Її ініціатор – чернівчанка Леся Воронюк, засновниця Дня вишиванки, голова оргкомітету акції. Вона написала в Фейсбуці, що хлопці на фронті хочуть мати вишиванки. «Будемо вишивати, – каже пані Світлана. – Подібна акція була у 2015 році,  а нинішня  – для хлопців на передовій. Офіційно акція розпочинається в День вишиванки в Чернівцях, але до неї вже  приєднується вся Україна. І вдень Перемоги наші воїни  матимуть  українські вишиванки. Мені дуже не подобається фраза «лагідна українізація», бо  людина або свідома, або байдужа.  Від того, що вона буде знати кілька слів українською, справжньої українізації не досягнеш, вона просто «засохне» на якомусь витку. З гаслом «Україна понад усе!» – «лагідна» не уживається. З цим гаслом наші воїни зараз борються з окупантом. Для них немає «лагідної» українізації. Зараз  такий глибокий пласт народної енергії піднявся, об’єднався! Свідчення – наш Херсон:  на площі  ротами херсонців кричали їхні предки, їхній дух визволяється, щоб ми ставали сильними. І коли ти вже потрапляєш у цей потік,  це стає твоєю місією, і маєш її нести».

А які сакральні знаки відповідають нині нашому духу до перемоги? Це восьмираменна зірка. Вона ніби має гострі кути,  але вона поєднує український всесвіт. В основі хрест, тобто сонце,  символ життя,  а навскісні  промені підсилюють його дію. Ми Святославове, сонячне  плем’я. Орки не зрозуміли одного: вони розбурхали не лише нас, а й зачепили дух  наших предків. І зараз йде боротьба на духовному рівні: коли підіймається велике зло, з’являється сила, яке це зло обов’язково приборкає.

Тетяна Слободянюк.