Пройшов пекло, але не зламався

У ліцеї №1 ім. В.Красицького днями відбулася зустріч із Валентином Полянським. Хлопець — колишній морпіх, якого повномасштабне вторгнення застало в Маріуполі. Далі оточення міста Марії, полон, тортури, ув’язнення й довгождане повернення додому, де його чекала наречена й… маленька донька.

Далі історія словами вчительки ліцею №1 Ірини Князюк.

«Ця зустріч, після якої довго мовчиш. Бо слова важкі, а за кожним реченням — життя, біль і незламність. До педагогів нашого ліцею завітав Валентин Полянський — колишній військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти. Людина, для якої повномасштабна війна почалася не з новин, а з Маріуполя. Саме тоді для нього почалася інша, страшна реальність. Завод Ілліча. Дві спроби прориву в квітні. Мирне. Сартана. З 12 квітня 2022 року — полон. Оленівка. Найсмачніший у житті хліб, бо він був символом життя. СІЗО №2 у Камишині Волгоградської області. Приниження, знецінення, навішування ярликів: «фашисти», «нацисти», «тіпи». Пакіно, виправна колонія №7 у Володимирській області, «спокійна прийомка» під українські пісні, які були знущанням.

Мордовія — електрошокер, тортури, примус писати брехливі заяви про «добре ставлення». Радіо, яке кричало цілодобово. Ворожий гімн, під який не можна сісти. З шостої ранку до десятої вечора — стояти. Лекції з «правильної» історії. Вірші, правила, цифри — як інструмент ламання людини. І повна інформаційна темрява. Рідні в Херсоні і Маріуполі і … невідомість. Найбільший страх почути: «Вас везуть в українську республіку». Понад три роки полону.

І нарешті, 19 квітня 2025 року, звільнення.

Сьогодні Валентин Полянський — не просто свідок. Він — підтримка, адже працює у службі супроводу колишніх військовополонених, допомагає тим, хто повернувся з пекла, знову вчитися жити.

Ця зустріч — це свідчення про людську гідність, яку не зламали. Про силу, яка тримає навіть тоді, коли здається, що вже нічого не залишилось. Дякуємо Вам, Валентине, за правду. За витримку. За щирість. За життя».

Сніжана Біла