НЕСКОРЕНИЙ ОТАМАН

Нині ім’я Якова Гальчевського, українського військового і громадського діяча, активного учасника повстанського руху в Україні 1920-х рр. повертається, до його історичної постаті все пильніше приглядаються сучасники.

Так склалося, що десь вже наприкінці 1980-х незримий образ цієї людини буквально увірвався в моє життя. Спершу почув про нього у довірливих розмовах від людей по селах своєї Деражнянщини, читав ідеологічно вивірену інформацію про нього у місцевій пресі, насамперед, в обласному компартійному офіціозі “Радянське Поділля”, де було вміщено розлогий опус про те, як встановлювалася радянська влада на Поділлі і як більшовикам тоді заважали “буржуазно-націоналістичні банди” та “петлюрівсько-куркульські недобитки під орудою отамана Гальчевського”. А ще позаглядав у офіційну довідкову літературу про часи революції та громадянської війни, де вичитав, що у селищі Вовковинці на тамтешньому кладовищі є братська могила червоноармійців, які загинули під час бою з “бандою” отамана Гальчевського, дізнався, що цей отаман декілька разів відбивав у більшовиків це містечко, як і інші населені пункти нинішніх Летичівського, Деражнянського та сусідніх Літинського, Барського та Жмеринського районів. Словом, з цих навіть тенденційно викладених фактів можна було зрозуміти, що більшовикам тоді у наших краях протистояла серйозна сила, якою керував таємничий отаман Гальчевський. В цьому ще більше переконався, читаючи Михайла Стельмаха, який у романі “Велика рідня” також тенденційно згадував про повстанський антибільшовицький рух, пов’язаний з іменем отамана Орла-Гальчевського. Щоправда, твердити, що у радянські часи можна було скласти з цих фактів уяву про цілісний портрет цього визначного борця за українську ідею, було б явним перебільшенням. А коли наприкінці вісімдесятих хмельницька “Спадщина” та Рух почали торкатися подібних тем, то далі узагальненого засудження комуністичних репресій через відсутність доступу до ширшої інформації про визвольні змагання в Україні 1917-1920 років просто не могли піти. Адже у випадку з постаттю Гальчевського потрібна була скурпульозна робота з документами, спогадами можливих свідків тих подій, мати доступ до архівів КДБ, не кажучи вже про діаспорні джерела. У непростому калейдоскопі тодішніх подій вже перших років незалежності на це просто не було й часу. Щоправда, ще у 1990-му на старому цвинтарі у Вовковинцях ініціював впорядкування двох братських могил вояків-повстанців із загону Гальчевського та червоноармійців, які загинули в одному бою, а восени 1991-го, вперше на загальноукраїнському рівні, мною було опубліковано про нього великий нарис у газеті “Західна Україна”, де на той час довелося працювати Новим поштовхом у цій роботі слугувала і досить цікава історія ближчого знайомства з унікальним чоловіком, відомим кармелюкознавцем, етнографом Володимиром Вовкодавом, якого знав ще з радянських часів, а відкрив для себе по-справжньому лише у перші місяці свого редакторства в обласній газеті республіканців “Час”. То було, пригадується, наприкінці січня 1995-го, одразу після того , як ми опублікували на шпальтах своєї газети поширену інформацію про заснування премії імені Якова Гальчевського під назвою “ За подвижництво у державотворенні”, яку ми, хмельницькі республіканці, приурочили до Дня Соборності і яка діє й нині вже на загальноукраїнському рівні. Тож якось в редакції “Часу” з’явився літній чоловік, у якому я не одразу впізнав Вовкодава — засновника і директора музею Устима Кармалюка у селі Кармелюкове Жмеринського району, заради якого в січні 1990-го туди привіз різдвяний десант з Львівщини. Тоді ми з хлопцями-рухівцями зуміли доправити на батьківщину Кармалюка вертеп самодіяльних артистів з карпатського Сколе, аби виступити перед сільською молоддю на прохання Вовкодава, який попросив про це у листі до тодішнього голови РУХу, поета Івана Драча. Ми ж тоди проїхали околичними дорогами, аби не потрапити до рук міліції, яка чатувала на нас на центральній трасі, через Копистин у село Богданівці, де в школі, якою керував рухівець Микола Дейнека, наш вертеп показав різдв’яну виставу перед учнями та вчителями, побували з колядою у Деражні, селищі Вовковинці, де потішили місцевих жителів вертепним дійством та колядками у Будинку культури, а пізно ввечері, перетнувши кордон з Вінниччиною, десантували у Кармелюковому, заставши зненацька місцевих компартійців, які, щоправда, пробували нам перекрити дорогу на в’їзді у село трактором Т-150, але безрезультатно, бо молодий тракторист у тому конфлікті, як і належить нащадкові славного месника, перейшов на наш бік…

Тоді з Володимиром Петровичем, майбутнім активним автором газети “Проскурів”, говорили загалом лише про Гальчевського, про якого він розповів немало цікавого. Адже народився Вовкодав на хуторі поблизу “столиці” славного отамана — села Сахни на Летичівщині, а його батько та дід знали особисто Гальчевського й боролися з більшовиками у його підпільній повстанській мережі. На пасіці діда та батька Вовкодава отаман не раз бував, тож Володимир Петрович володів унікальними спогадами своїх рідних та односельців про нього і, як виявилося, багато літ їх узагальнював не лише у Сахнах, де Гальчевський по закінченні вчительської семінарії починав працювати, але й по сусідніх селах Летичівщини, Літинщини, Жмеринеччини. Зрозуміло, що вже за підсумками 1995 року Володимир Вовкодав став лауреатом нашої премії,якою ми пошанували його за справжнє подвижництво у створенні музею Устима Кармалюка, за унікальну етнографічну та краєзнавчу діяльність. Але не меншим відкриттям згодом для мене став той факт, що Володимир Вовкодав був політв’язнем комуністичних концтаборів, більше того, навесні 1944-го, одразу з приходом радянських військ на Поділля, був заарештований смершівцями і Вінницький військовий трибунал виніс йому розстрільний вирок! Так, так, його мали тоді розстріляти за участь у боротьбі з нацистами в українському націоналістичному підпіллі ОУН-УПА, а від виконання вироку врятувала лише вчасно подана матір’ю до трибуналу метрика про народження, за якою він на той час був ще неповнолітнім, хоч був записаний у матеріалах справи на рік старшим. Тож розстріл замінили традиційною двадцятип’яткою і потрапив він, як багато подолян, яким інкримінували подібні злочини в Сибір неісходимую, звідки звільнили його наприкінці п’ятдесятих. Це власне завдяки Володимиру Вовкодаву згодом письменник і дослідник українського національно-визвольного руху 1917-1920-х років Роман Коваль значно збагатив свою документальну повість “Отаман святих і страшних” про Якова Гальчевського та допомагав нам у пошуках матеріалів про ці події. В свою чергу ми завдяки ентузіазму директора Кам’янець-Подільського видавництва “Медобори” Мирослава Мошака, зреалізовали унікальний проект повного видання спогадів Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів”. Не сумніваюся і нині, що на фоні того розголосу, якого набув роман письменника, одного з її лауреатів премії отамана Гальчевського, Василя Шкляра “Чорний ворон. Залишенець”, і наше видання цих бехзцінних спогадів отамана стало неабиякою подією для тих, хто насправді хоче знати правду про ті драматичні й героїчні часи. Адже Яків Гальчевський володів і неабияким публіцистичним та літературним даром, що вартує окремої розмови. Про це ми говорили тоді і на урочистій презентації спогадів отамана у Києві, і ми вдячні Василеві Шкляру, який на цій презентації наголосить, що хоч відмовився тоді від офіційної Шевченківської премії, яку відмовився брати з рук Януковича, та з вдячністю прийняв диплом лауреата премії імені Гальчевського.

Так, нині ім’я Якова Гальчевського повертається у наше глобалізоване сьогодення, до його історичної постаті у часи найбільшої небезпеки для нашої державності, викликаної російсько-українською війною, все пильніше приглядаються наші сучасники. У свій час його побратим, командувач служби контрозвідки армії УНР часів Директорії Микола Чеботарів, оцінюючи роль свого товариша і соратника в українських національно-визвольних змаганнях, написав про нього у березні 1951 року есей “Лицар без реклами” в одному з діаспорних українських часописів: “Ніхто не робив йому реклами і не співав діферамбів,…ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів. Бо великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний страшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності. Полковник Гальчевський — великий петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашно невідомих, загинув як вояк, обороняючись до останнього набою. Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних…”

І це вже є нашою проблемою, що ім’я отамана Гальчевського, який до 1925 року наказом Симона Петлюри очолював організований повстанський рух на Правобережній Україні проти червоних окупантів, який непереможеним покинів рідний край, продовжував боротися за ідею незалежної України до скону, належно не пошановане досі на державному рівні в Україні, яка нині стікає кровю за власну незалежність. Так, завдяки нашим ініціативам на Хмельниччині, патріотичній громадськості Вінниччини, в ряді міст і сіл Поділля з’явилися вулиці його славного імені, зокрема, у Хмельницькому (де є вулиця та провулок, які носять його ім’я), Вінниці, Летичеві, Літині, а ще відкрито ряд меморіальних місць, першим з яких став пам’ятний Хрест на честь повстанців загонів Гальчевського у селі Сахни на Летичівщині у серпні 2000-го. До речі, торік у Летичеві було відкрито меморіальну плиту на його честь, зреалізовано ряд інших громадських та культурницьких ініціатив. Щоправда, на Деражнянщині, а нині в двох його територіальних громадах, які у свій час були в епіцентрі повстанської боротьби проти більшовиків під проводом отамана Орла ніби зупинився час. Пригадую, як сам пробував у Вовковинцях наприкінці 2017 року здійснити перейменування його іменем однієї з вулиць, стара назва якої підлягала декомунізації. На жаль, тоді не вдалося подолати совковські стереотипи в головах тамтешнього люду та керівництва. Щось подібне досі спостерігаю нині і у Деражні, де влада ніяк не спроможеться декомунізувати братську могилу нібито червоноармійців, а насправді воїнів армії УНР, не кажучи вже про появу, скажімо, вулиці з його іменем. Дуже цікаво знати, якою логікою керується нині, під час війни з рашистами, проти яких жертовно боровся Гальчевський, нинішнє керівництво цих територіальних громад. Може їм нагадати, які звірства чинили червоні орки у ті часи в наших краях, які були піддані тотальному терору, грабунку. Згадайте нинішню Бучу і накладіть ці злочини на тогочасні Вовковинецькі хутори, де окупанти грабували, вбивали і ґвалтували, навіть, десятирічних дівчаток. Тоді козаки Гальчевського за його собистим наказом, пострілявши спершу командира та комісара цього підрозділу червоних на цукроварні у Лознах, змусили полонених назвати усіх ґвалтівників з-поміж себе. Таких у цьому підрозділі виявилося 37 і за наказом отамана вони були розстріляні перед місцевим людом, щоправда, спершу повстанці шаблями зробили їм обрізання. Чи нагадаю епізод бою, коли у Згарку повстанці вночі зненацька напали на штаб червоної дивізії Примакова, меморіальні плити про якого в радянський час висіли у Деражні. Втікав з села цей комдив у спідній білизні, а його кількох командирів, які забавлялися на вечоринцях з місцевими дівчатами, повстанці також одразу постріляли, а тих дівчат, які вимолили їх про пощаду, змусили цілувати тих в уста… Зрештою, саме так діяв і отаман Гальчевський, який жорстоко втихомирював більшовицьку провокацію зі створенням так званої “Летичівсько-Меджибізької республіки” ще в тилу військ УНР, а згодом, вже під час окупації краю більшовиками, жорстко покарав призвідників грабунку поїзда з казною та архівом уряду УНР під час відступу у 1920-ому на території нинішнього Хмельницького району, який здійснили анархічно налаштовані селяни, які тоді створили у цій місцевості ще одну сумно відому Пашковецьку республіку. Жорстоко? Напевно, але такими суворими були реалії тієї боротьби, яка не менш жорстока і драматична нині у нашому протистоянні московським окупантам. Зрештою, аби розуміти, чим був тоді очолюваний Гальчевським повстанський рух зазначу, що лише дивом вдалося врятуватися від засідки його повстанців тодішньому червоному наркому Леву Троцькому, а його підрозділи рейдували по усіх теренах Правобережжя. Щоправда, усі ці уроки історії ми тоді не засвоїли, як слід, а тому нині змушені їх повторювати, часто не усвідомлюючи, чому Гальчевський наказував своїм козакам на кожне московське слово відповідати пострілом. Тож вслухаймося тепер у слова нескореного отамана, в яких він окреслив і своє життєве кредо: “Нам потрібні такі, які не нарікають, не плачуть, не базікають, не ганяють метушливо за мізерією приватного, чужої власності гидуються, слів обітниці-присяги дотримують, чистоту крові стережуть, зрадників карають, а ворогів ненавидять… Ворогами ж своєї національної збірноти й гробокопателями державності України є всі ті українці, які роблять навпаки: такі рабами родилися і собаками згинуть… Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”.

…Недавно відвідував село Сахни — “столицю” Гальчевського, де у 2000-му ми спорудили пам’ятного Хреста на честь повстанців отамана Орла. На його відкритті тоді відбулась унікальна подія, бо вдалося у той серпневий день привезти у це знакове для повстанського руху на тодішній Україні село, яке цілком може кункурувати з подібними за своїм значенням холодноярівськими селами на Черкащині, Левка Лук’яненка, поруч з яким на тому імпровізованому мітингу стояв і Володимир Вовкодав. Стояли там ці два майже ровесники – подолянин і поліщук, одного з яких військовий трибунал судив за участь у боротьбі з нацистами і комуністами у лавах ОУН (бандерівської), а другий потрапив під розстрільну статтю за те, що хотів мирним, конституційним шляхом здобути незалежну Україну. Між тими обома вироками комуністичної системи цим двом українським патріотам лежало всього якихось півтора десятка літ, але якраз ті двоє сивочолих чоловіків уособлювали собою два знакових етапи наших національно-визвольних змагань — збройний і демократичний. Тож, мабуть, була своя символіка в тому, що вони разом стояли на цьому місці, вшановуючи пам’ять про легендарного отамана та його героїв. І видно недарма саме іменем одного з найхаризматичніших Христових апостолів — Якова нарекли його батьки при хрещенні, ніби провіщаючи йому у житті велику місію борця та страдника. Бо, видно, мав той чоловік згодом повторити безкомпромісний і тернистий життєвий шлях до апостольського служіння своїй землі, загинувши мученицькою смертю за свою єдину віру — Україну, якій він зберіг вірність до останнього подиху. Адже на його прикладі, вочевидь, таки варто і нині відшуковувати джерела тих сил, які притаманні організмові української нації, яка у роки протистояння з червоними окупантами покликала таких своїх обранців, явивши тодішньому світові незрозумілого і невідомого тоді Велетня, який, тільки розправивши свої плечі, зумів розвалити усю тодішню європейську та світову геополітику, а нині знову той світ відкрив для себе справжню Україну, яка кинула виклик московській недоімперії. І то вже інша проблема, що і тоді, і зараз ми не маємо повноцінної провідної верстви, що досі ще, скажімо, офіційно, як стало мені відомо нещодавно, не реабілітовано одного з найхаризматичніших соратників Гальчевського отамана Хмару-Семена Харченка, чому на перепоні стоїть генпрокуратура, відмовивши через надумані причини вже двічі у такій реабілітації…

Та мусимо пам’ятати попри все, що наша нація у часи таких випробувань завжди народжувала таких борців, як Яків Гальчевський, які вміли ввібрати в себе віковічні прагнення свого народу у боротьбі за власну державу й здатні були цілком усвідомлено покласти за неї власне життя. Вчитаймося в його слова:“Я знав, що новий повстанський рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але, з іншого боку, не загинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках по-козацьки… Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!”

Пафосно звучить? На прикладі життя і боротьби Якова Гальчевського аж ніяк, бо перед подвижницькою жертовністю таких людей нині мізерніють наші професійні патріоти й ота їх мишача метушня навколо владного корита. Тож коли говоримо про місію Якова Гальчевського на цьому світі, то був це чоловік, який, опинившись в числі покликаних ідеєю служіння Україні, не знехтував цим своїм покликанням, свідомо ставши у ряд отих нескорених, яким було нароковано шлях слави та важкої праці на українській ниві, страдницької смерті, а згодом і забуття. Чи зуміємо нині повернути його ім’я, по- сучасному мовлячи, у контент сьогоднішнього політичного процесу? — це вже питання до нас самих, але те, що є нагальна потреба у такому поверненні до життя його ідей та чину немає жодного сумніву…

Богдан ТЕЛЕНЬКО