«Я бачила в очах ворога страх»: хмельничанка, яка повернулась з російського полону, розповіла про силу духу українських бранців

Уже не вперше пишучи про  незламну  госпітальєрку, захисницю Маріуполя, Тетяну Васильченко, звільнену з полону,  намагалась уявити вживу  героїню наших  газетних публікацій. На перший погляд, це мала  бути  мужня, з міцною статурою жінка воїн, бо ж лише фізично сильні можуть витримувати   нелюдські випробування, які випали на долю «азовсталівців» – людей зі сталі. Але стереотип розвіявся, коли ми побачили мініатюрну, струнку,  дуже вродливу жінку у форменому одязі військового медика.Тетяна Васильченко на кілька днів приїхала до рідного Хмельницького після реабілітації і незабаром знову відправляється на передову.

Тетяна взяла участь в мирній ході  «Поверніть героїв додому!» на підтримку наших полонених,  яка  з серпня щотижня відбувається в Хмельницькому, як і в усіх українських містах. Легендарну  госпітальєрку зустріли у рідному місті з квітами, вона на мить не змогла стримати сльози.  Її участь в  акції особливо важлива  для тих, хто  щодня, щомиті чекає звістки про звільнення з полону своїх рідних. Так само , як важливе людське єднання  в таких акціях,  голос яких стає потужнішим з кожним разом: адже громадянське суспільство вже не раз переконувало, що його сила не менш потужна, ніж високі політичні перемовини і юридичні процедури. І з кожним новим визволеним українцем  наша віра, наша сила стають міцнішими.

За інформацією пресслужби Президента України, починаючи з березня, Україні в результаті обмінів вдалося повернути понад тисячу наших полонених.  На жаль,  набагато більше їх ще перебуває у рашистскій неволі. Нещодавно, 3 листопада,  в результаті обміну знову вдалося звільнити ще 107  героїв.Один з них – хмельничанин. А Тетяна  Васильченко і ще семеро мешканок Хмельниччини  були серед    108 звільнених полонянок 17 жовтня.

«Дякую, що весь час були з нами, дякую за врятованих хлопців  і дівчат, які вже звільнені і будуть продовжувати  справу, яку разом обов’язково завершимо, – з такими словами  звернулась Тетяна Васильченко до присутніх. –  А завершиться вона перемогою України. Дякую всім, хто вірив, хто не втрачав  надії. На жаль, є ще багато полонених, які потребують звільнення. Але ми знаємо, що процес триває,  просто деякий час треба набратися терпіння».

Бачачи щодня протягом тривалого часу своїх ворогів впритул,  що вона відчувала?  «Я бачила  в очах нашого ворога страх. І це давало нам неймовірну силу триматися. Вони боялися! Це так тішило і давало силу вистояти  і чекати. А ще – ваша  неймовірна підтримка, слова, думки.  Вони матеріальні. Ви навіть не можете уявити, настільки енергетика ваша проходила за тисячі кілометрів і досягала наших душ. Ми це відчували попри всі  їхні інформаційні фейки. Нам казали: ви Україні  непотрібні, що вам дала ваша держава, ваш уряд? Я відповідала: «У нас демократія. Ми маємо той уряд, на який ми заслуговуємо. Але уряди можна змінювати, а Батьківщину ніколи».. Навіть коли знаходилися в Оленівці, ми знали: це наша територія, лише  тимчасово окупована. Я не просто вірю, я знаю, що наша перемога  близько. Трохи часу, терпіння, постійної підтримки нашій армії, яка бореться за всіх нас, за нашу землю. Колись сказав Джохар Дудаєв, що росія впаде тоді, коли зійде українське сонце. Сонце вже зійшло».

Почувалася щасливою у цей день  мама ще одного героя,  маріуполька Світлана Сторчак. «Серед звільнених 3 листопада є й мій син, Дмитро,  військовий медик, нацгвардієць, –  розповіла вона. –   Він був спочатку в Оленівці, а обмінювали його вже в Горлівці. Ми вже розмовляли по телефону. Син вже на реабілітації в Київському  шпиталі. З ним працюють лікарі і психологи.  Мав поранення 15 травня, дуже ослаблений, схуд на 30 кілограмів.  Але  я дуже щаслива і бажаю, щоб всі батьки, дружини, дітки дочекались своїх рідних».

Її землячка, Альона  Шаліна, свого сина, який захищав рідний Маріуполь,  з полону чекає досі. Зв’язатися з ним, каже, не змогла. “Ми його впізнали на відео при виході з «Азовсталі». Нам зателефонували з Червоного хреста, так ми дізнались, що він в полоні”, – розповіла Альона. На акцію приходить  щоп’ятниці, тут отримує  підтримку та підтримує інших жінок. Так само  щотижня приїжджає до Хмельницького Тетяна із Старої Ушиці.  «Новин поки що немає, не знаю нічого про сина. У цих списках його не було, чекаємо. І  сина, і всіх наших хлопців і дівчат. Молимося,   не мовчимо, боремося за кожного»,  –  каже жінка.

«Ми збираємося на цьому майданчику з серпня, –  каже координаторка акції Леся Стебло. –   На підтримку усіх родин військовополонених, на підтримку тих, які, на жаль, втратили своїх близьких і рідних. На підтримку тих людей, які повернулися, яких ми можемо обійняти. Ми щасливі сьогодні, бо наша Тетяна Васильченко, яка стала  для усіх нас  символом  української  незламності, повернулася з полону. Це дає величезну віру в ту справу, яку ми разом робимо. Але  сьогодні для нас і сумний день: у нашої посестри, волонтерки Галини Голоти  загинув син, Володимир, її любов і опора, український герой. Сьогодні  місто прощається з ним, і це додає скорботи.  Це наш біль, але він лише робить нас міцнішими, злішими і  ще більш впевненими в тому, що   українці будуть гнати  рашистську нечисть з нашої землі до останнього окупанта, крок за кроком звільняючи Україну. Ми пам’ятаємо всіх наших героїв, які віддали життя, аби наші діти  жили в мирній і вільній Україні».

«Наш голос стає все  сильнішим, і  результати вже є. Обміни стали частішими, і ми ждемо своїх звільнених  героїв  з нетерпінням, –  переконана   хмельничанка Тетяна, мама полоненого. –  Ми  не дозволимо росії перемогти нас, і не складемо руки, тому що ми б’ємося за наші сім’ї, за наших дітей, за наші домівки, за нашу землю.  Нашим  діткам, які зараз  співають «Червону калину», «Стефанію» та інші наші чудові пісні,  ми не маємо права  «передати» цю війну у спадок. Ми повинні все зробити,  щоб завершити її і покласти край страшному путінському режиму, який об нашу Україну свої зуби сточить».

Щотижня все більше людей  виходять на Проскурівську, щоб взяти участь  в акції на підтримку і повернення з рашистського полону всіх наших героїв. Це наш обов’язок: боротися за них так, як боролися вони, захищаючи народ, рятуючи  Україну.

Тетяна Слободянюк.

 

Back to top button