«Стежки на полотні»: переселенка з Дніпра показала в Хмельницькому свою унікальну автентичну колекцію вишивок, врятовану від війни
Таку назву в Хмельницькому художньому музеї отримала виставка творів вишивальниці з міста Дніпра, членкині Національної спілки майстрів народного мистецтва України, керівниці гуртка «Вишиванка» Центру позашкільної роботи №1 Дніпровської міської ради Світлани Макаренко та її учнів.
В експозиції – рушники, панно, сорочки, скатерки, подушки, новорічні вишиті прикраси, навіть вишиті книги та обкладинки до «Кобзаря», карта України, усе — в напівзабутих нині старовинних техніках різних регіонів України: від Прикарпаття — до Донеччини та Полтавщини. Ці унікальні за складністю і витонченістю роботи й самі стали картою вишитої України: кожен регіон — у притаманній йому традиції.
Рятуючи свій скарб — величезну колекцію, яка до війни об’їздила чимало українських міст, Світлана Макаренко її в першу чергу відправила «Новою поштою» до Кам’янця-Подільського, а вже через кілька днів, 13 квітня, також виїхала з Дніпра, разом з однією із своїх учениць , Настею Станіславовою, до подільського міста, звідки вона родом. За час, відколи перебуває в Кам‘янці Подільському, вже встигла зробити дві виставки, а також проводить майстер-класи в тамтешньому національному університеті, продовжує працювати як майстриня вишивки і досліджувати древнє вишите мистецтво України. Її життєве кредо: «Хочеш зробити людині добро — навчи її працювати і творити прекрасне». Війна лише загострила бажання творити українську красу. Світлана Макаренко втілює її у самобутніх роботах і передає секрети майстерності своїм вихованцям, щоб вони несли народне мистецтво далі, у нові покоління.
Серед розмаїття вишитих речей одна чоловіча сорочка в центрі експозиції для неї, як матері, найдорожча. Не лише тому, що надзвичайно майстерно вишита. Це материнський оберіг. Вона вишила сорочку для сина, як виявилося, саме напередодні повномасштабного вторгнення. Син її встиг лише приміряти: через три дні після початку війни відправився на війну, слідом за ним і батько, чоловік пані Світлани, професійний військовий.
На початку 1990-их вони познайомилися в Кам’янці-Подільському, де Світлана, закінчивши училище культури, працювала за фахом хореографом, навчала народних танців дітей у центрі культури й дозвілля. Майбутній чоловік був родом з Дніпра. І в 1993 році сім’я туди й переїхала. Народження первістка змусило на час відкласти народні танці. А чоловік подарував книгу про українську вишивку. І це стало початком її остаточного вибору: вона заглиблювалась у зміст, в якому – понад 200 технік старовинних традиційних швів (орнаментів), і захотіла спробувати відтворювати ці унікальні шви, узори, розгадувати секрети майстерності наших предків. Згодом захоплення стало покликанням, без якого тепер не уявляє життя. Досі продовжує навчатись сама, навчаючи дітей, бо вважає, що досліджувати українську спадщину потрібно постійно і ретельно, жити цим.
Живучи в Дніпрі, розмовляла лише українською, всім відповідала, що вона з древньої столиці Поділля. Нині в неї багато учнів, які продовжують її справу, і не просто вишивають, а розуміють, у чому суть цього витонченого мистецтва. «Одна моя учениця, яку я відносно давно навчала, прийшла до мене вже дорослою, каже, виходить заміж, хоче вишити справжній весільний рушник. Вона вишила стародавніми рушниковими швами, притаманними центральній Україні. Після весілля мені дзвонить: «Світлано Петрівно, в мене такого ще не було. Всі друзі знали, що я вишиваю рушник. І на весіллі не дивились на мою сукню, а на той вишитий рушник». Для них це було незвично, адже для більшості вишивка – це хрестик, гладь – та й все», – розповідає пані Світлана.
Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Дивовижно, та українським майстриням відомо майже 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках! «Вишивка мені близька з дитинства, я з нею виросла, в нашій родині, в Кам’янці, досі всі жінки вишивають. Коли я дізналась, що можна вишивати не тільки хрестиком, гладдю, а існує просто безліч швів, тобто технік, то зрозуміла, який це безмежний світ у нас, в Україні. І коли почала займатися з дітьми, а їм потрібно розказувати, показувати, то й постійно щось відкриваю нове й для себе. Діти приходять у гурток, починаючи з 3 класу. І чим більше я в це заглиблюсь, тим більше розумію, що знаю мало. Наша вишивка сягає в таку глибину, в таку філософію життя, що коли потрапляєш у музейні фонди, дивишся старовинні вишивки, дивуєшся: наші пращури робили таке, шо нам і не снилося. І дуже жаль, що ти не можеш відгадати ці закодовані послання майстерності. Але ми українці, відчуваємо їх генетично, ми їх потребуємо, коли творимо орнамент. Твоє або не твоє – це відчувається. І майстер свою ідею, відчуття інтуїтивно закладає в орнамент. Кожна вишивка, з найдавніших, по суті, є авторська. Кожен щось додає від себе: колір, стібок, поєднання. І так було раніше, і так зараз».
—Україна зараз сколихнулась, українці почали по-справжньому об’єднуватия, як нація, на жаль, такою важкою ціною. Ви відчули, що дніпряни, переважно, російськомовні. змінюються?
— Хочу сказати, що ті люди, які зі мною спілкувались російською, почали говорити українською. Моя учениця, Дегтяренко Анастасія, яка карту України вишила, отримувала Президенстьку стипендію, як юна майстриня, зараз розмовляє лише українською. Настя зараз айтішниця, але продовжує вишивати. Бо той, хто в це занурюється – це вже на все життя. А люди? Так, змінюються. Я приїхала до Кам’янця-Подільського 13 квітня, і в цей же день інша дніпрянка їхала до Львова, але в Кам’ янці у неї зламалась машина. Вона так і залишилась у нас. Ходить на мої майстер-класи і вишила вже першу роботу. І розмовляє звісно, українською. Тобто, народна вишивка, я кажу лише про народну, традиційну, змінює людину, щось у ній змінює.
Кураторка хмельницької виставки, музейниця Марина Заславська розповідає: « Вишивка, як вид народного мистецтва, особливо виділяється своєю автентичністю. Світлана Петрівна не лише майстерно вишиває, вона прагне відтворювати ті символи, які були притаманні якнайдавнішим збереженим зразкам вишивки. І на виставці представлені найдавніші, техніки – кривулька, качалочка, верхоплут, лиштва, штапівка, солов’їні вічка, двобічна гладь, прорізна гладь тощо. Представлені різні регіони, що підкреслює: українці і вишивка невіддільні. Саме так ми досі ідентифікуємо себе. Вишивка – це наше мистецтво споконвічне і завжди молоде, і ця вишита дитяча книга- розгортка «Ходить гарбуз по городу», «Кобзар»…
« Це дуже цікаво дітям, — доповнює пані Світлана. — Вишивання хрестиком уже їм не цікаве: вони »йдуть» вглиб, до давніх швів, технік, орнаментів. Це дуже захоплює, збагачує відчуття. І чим більше починаєш чогось дізнаватися, то й намагаєшся дізнатись більше, дослідити. І коли мене запитують, як я вишиваю, гладдю чи хрестиком, я відповідаю: «Це те саме, що ти відповіси, що в українській кухні любиш сало і часник. Я вчу, показую дітям, що дуже багато вишивальних технік у нас в Україні, вони навіть в одному регіоні різні, і це неймовірно цікаво».
Високий рівень робіт пані Світлани і її учениць засвідчила й голова обласного осередку Національної спілки народних майстрів України, вишивальниця Таїсія Стан: « В нас в області немає такого рівня вишивальниці. Вони вишивають кількома техніками, але щоб так охопити всю Україну, як ви охопили, це неймовірно. Тут і Полтавщина, і Гуцульщина, і наше Поділля і на дуже високому рівні. Ми дуже тішимося, що найкращі українські вишивальниці з Хмельниччини.»
Наступна виставка творів Світлани Макаренко та її учнів відбудеться в Хмельницькому обласному центрі культури та мистецтва.
Тетяна Слободянюк.
