День матері: хмельничанка Надія Демчук й досі чекає на повернення синів-азовців додому: молодшого з полону, старшого, щоб провести в останню путь

До народження дитини жінка живе в очікуванні дива: вона прислухається до серцебиття своєї крихітки, до кожного її руху, розмовляє з нею, вибирає для неї візочок, іграшку, купує одяг і молиться, аби народилася здоровою. Але лише після пологів вона насправді розуміє, що стала матір’ю, і її життя змінилось назавжди. Вона радіє кожній посмішці дитини, кожній дрібниці, готова захистити від усякого лиха, взявши на себе біль і турботи, як важко їй не було б, як би не накрила втома. Вона єдина, хто ніколи не зрадить і не відвернеться, додасть сил і віри, бо любов її безгранна і безкорислива. Це дар і щастя, але війна, увірвавшись в наш дім, відібрала його в багатьох матерів, діти яких загинули від російської нечисті: і ті, хто геройськи захищав Україну, і ті, хто ще не встиг вимовити перше слово — мама.

З кожним днем все більше українських матерів прокидаються та засинають зі сльозами на очах, і немає таких слів у всьому світі, щоб заспокоїти їх, вгамувати біль, який рве на шматки їхнє серце і душу. Ми маємо чути їх біль, розказувати про цей біль світу, щоб він знав про матерів наших солдатів, про матерів, які рятують своїх та чужих дітей з полону, які взяли до рук зброю і нарівні з чоловіками встали на захист нашої країни, матерів-волонтерів, матерів, які з усіх сил намагаються вберегти дітей від всього того болю, що відбувається довкола. Про Тетяну Демчук, матір двох сильних духом і мужніх воїнів-азовців, які до останнього дня разом зі своїми побратимами відважно тримали оборону Маріуполя, наша розповідь.

Її доля була нелегкою. Через життєві обставини з двома синами на руках вона приїхала з Вінницької області у Правдівку до сестри. Потім переїхала в Шарівку. Працювала швачкою, статків вистачало лише на необхідніше, тому з дитинства сини знали ціну грошам, хоча й часу на їх виховання не вистачало. Доводилось за кілька годин після роботи і їсти на цілий день наварити, одяг випрати, уроки перевірити, і нагримати, і пригорнути. Роботи хлопці не цуралися: і по господарству допомагали, і город обробляли, і худобу пасли. Знали кожен закуток у селі, захоплювалися технікою та риболовлею, були товариськими та веселими. Друзів мали не тільки в Шарівці, а й у навколишніх селах. Їх навіть вогниками прозвали, бо запалювали усіх своєю неймовірною енергетикою та ентузіазмом. За вчинки свої відповідали самі, не ховаючись за її спідницю. То ж вже тоді Тетяна твердо знала, що виростуть вони справжніми чоловіками. І материнське чуття не підвело. В 2014-му, коли росія анексувала український Крим та почала війну на Донбасі, Богдан у свої 18 долучився до Проскурівської сотні. Спочатку волонтерив у гарячих точках, а потім попросив маму допомогти купити форму і вступив до полку “Азов”. “Я тоді зрозуміла, що мій сил подорослішав. Я гордилась ним, адже потрапити до “Азову” було під силу не кожному. Там не важливо, якого ти зросту, не важливо, яка в тебе освіта, чи ти спортсмен, головне — характер, сила духу та готовність захищати Україну до останнього”, — згадує пані Тетяна. Коли ж за місяць син був вже на фронті і одразу став учасником Широкинської наступальної операції, вона вперше серйозно захвилювалася, але тривоги сину не видала, навпаки підбадьорювала, як тільки могла, молилася і чекала сина додому. Але там, на сході, Богдан знайшов своє кохання, і в 2017-му пані Тетяна стала бабусею. Богдан, який виріс без батька, обожнював Михайлика і намагався дати синові все, чого не мав сам: батьківську ласку, турботу і любов. У 2020-му Богдан вступив до військового вишу, а згодом й молодший син Олег відправився на фронт, пройшовши так само, як старший брат, школу молодого бійця в полку “Азов”. “Я противилась, але знала, що переконувати його в чомусь — марна справа, а тому прийняла його вибір”, — розповідає жінка. 24 лютого, коли росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, бійці полку “Азов” розпочали героїчну оборону Маріуполя, який опинився в оточенні. Там були і її сини. Зв’язку з ними не було. Краялося материнське серце, душа рвалася в шмаття вже за двох синів-соколів. Ще більше неспокою поселилося тоді, коли найгарячішою точкою в Маріуполі стала “Азовсталь”. Там, перебуваючи в оточенні, під безперервними бомбардуваннями та обстрілами, в нелюдських умовах, майже без їжі, води і медикаментів, азовці відтягували сили росіян на себе. Коли випадала хвилина, сини телефонували, але це було вкрай рідко, бо зв’язок був нестабільний. Про пекло, в якому вони опинилися, про те, що п’ють воду з калюж і їдять цвілий хліб, що поранені вмирають від болю і від втрати крові, не розповідали. Тож лише з новин дізнавалася, що там насправді відбувається. Час від часу хлопці надсилали плюсики, які означали одне — живі! Вона ж з усіх сил намагалася їх підбадьорити, але вперше зрозуміла, що безсила. А коли Богдан надіслав дружині есемес, в якому просив виростити сина справжнім українцем, її серце защеміло і вона відчула, що в її дім іде біда. 29 квітня Богдан загинув. Про це дізнались від молодшого сина, який зателефонував дружині брата і сказав, що Богданчика більше немає. Згодом зателефонували з патронажної служби і повідомили: на бойовому виїзді з восьми бійців четверо загинули, серед них — старший сержант окремого загону спеціального призначення “Азов” Богдан Демчук. За місяць йому мало виповнитися 27… Гоїти неймовірно глибокі і болючі рани на серці було нічим. Внуку Михайлику про загибель тата Тетяна Петрівна вирішила не говорити. Зібравши всі сили, сказала, що він став зірочкою в небі. 24 травня Богдана Демчука нагороджено медаллю за мужність 3 ступеня посмертно, але до сьогодні його тіла не знайдено. Не встановлено і збігу за ДНК. Єдине місце, куди матір разом з невісткою та внуком приходять запалити лампадку та покласти квіти — Проскурівська, де серед усіх портретів загиблих героїв є й фото Богдана.

Звістка про теракт в Оленівці, де був молодший Олег, остаточно відібрала сили жити. Та коли побачила в списках полонених прізвище сина, дізналась, що він важко поранений, а згодом побачила його схудлого до невпізнавання в сюжеті, відзнятого рашистами, її охопила нечувана сила люті до ворога, а в скронях безупинно стукотіло: “Ти можеш, ти сильна, ти маєш його врятувати, потрібно діяти”. Після складної операції на серці, яку перенесла в столичній клініці, пані Тетяна почала хапатися за будь-яку інформацію про полонених азовців. У цій невідомості, як в пеклі, живе вже майже рік. Стільки ж часу не припиняє разом з матерями полонених азовців нагадувати українцям і всьому світу про злочин, який несумісний з нормами людської моралі. Чого їй вартує це все, знає лише її материнське серце, яке щохвилини чекає на повернення синів героїв додому: Олега з полону, а Богдана, щоб провести в останню путь.


Починаючи з липня минулого року, від часу жахливого теракту в Оленівці, у Хмельницькому щоп’ятниці відбуваються акції “Поверніть героїв додому!” на підтримку українських військовополонених, в тому числі й наших хмельничан. Ця акція, по суті, материнська: адже саме мами головні її учасниці. За цей час вони стали побратимками, посестрами одна одній, підтримують у болісних очікуваннях і надії на повернення всіх синів з рашистського полону, радіючи за кожну, яка почула в слухавці нарешті довгожданне: “Мам, я в Україні…”. За час, що минув від початку повномасштабної війни, в Україну повернулись понад дві тисячі наших бранців, не лише в результаті обмінів полоненими, а й завдяки широкій громадянській підтримці по всьому світу. На Хмельниччину повернулись майже 30 героїв і героїнь з рашистського полону. Розповідаючи про жахи, нелюдські умови і приниження, які довелося пережити в неволі, звільнені бійці стверджують: їх оберігало величезне бажання ступити на свою землю, почути українську мову, а ще на величезній відстані від рідної домівки відчувати силу маминої молитви. День матері в Україні, який святкуємо в другу неділю травня, співзвучний із Днем Героїв, який відзначатимемо 23 травня. Адже кожна українська мама, яка народила і виховала Героя, захисника рідної землі, також героїня, яка своєю любов’ю, стійкістю, вірою, великим серцем додає усім нам віри і гідності, щоб почуватись великою, незборимою нацією і разом йти до Перемоги.

 

Back to top button