600 писанок, на яких ожила прадавня сакральна символіка Поділля: в Хмельницькому музеї відкрилась виставка «Великоднє диво»

Понад 600 писанок, на яких ожила  прадавня сакральна  символіка Поділля та інших регіонів України, представила  в музеї історії міста  хмельницька майстриня. «Великоднє диво від Світлани Делікатної»  – це чергова мандрівка у світ неймовірного українського рукотвору, єдиного такого у світі, яким є писанка, а першими писанкарками були жінки Трипілля. Минають тисячоліття, а українці продовжують карбувати на писанках прадавні символи та візерунки і вірити в їхню чудодійну силу. На початку повномасштабного вторгнення, коли країну облетіла звістка, що рашисти зруйнували музей Марії Примаченко   в селищі Іванків на Київщині, Світлана Делікатна взялась писати авторські писанки, сюжетами яких стали диво-звірі та птахи з картин  всесвітньо відомої українки. «Писанка мене веде сама, а сюжети, символи знаходять мене самі», – каже  майстриня.

Світлана Делікатна – викладачка класу писанки Хмельницької дитячої  школи декоративно-прикладного мистецтва, майстриня народної творчості, членкиня НСНМУ, досліджує і пише писанки  уже понад 15 років, пропагує,  проводить майстер-класи.  І саме завдяки їй у Хмельницькому писанкарство вперше стало  навчальною дисципліною  в  художній школі. А розпочалося все, як розповідає майстриня, із випадку, який став долею.

Шість тисяч подільських орнаментів

У Світлани Делікатної немає мистецької освіти, за фахом вона інженерка-технологиня. Цей фах допоміг освоїти й педагогіку: адже після того, як у роки економічної кризи, в 1990-ті, втратила роботу, почала працювати у Палаці творчості дітей та юнацтва, очолила  відділ технічних гуртків. «Мої гуртки будували літачки, моделі суден, запускали повітряні змії, ми їздили на змагання, все було дуже цікаво. Я була щаслива в Палаці творчості, тому що була серед дітей, це особливий світ. Я там пропрацювала 25 років, – розповідає писанкарка. –   В якийсь момент зрозуміла, що я «переросла» Палац творчості, і керування відділом. У мене дві чудові доньки, цікава робота, але  внутрішній голос не давав спокою».

А почалося  все ще  у 2005 році, після народження другої донечки, коли Світлана Делікатна, приїхавши в справах до Києва, завітала з цікавості до музею  Івана Гончара і потрапила на майстер-клас до знаної писанкарки на той час Зої Сташук. «Розумієте, Зоя і її київські однодумиці не були професійними писанкарками (тоді таких взагалі не було!), які так само залишись без роботи, і в якийсь момент їм Бог «підсунув» оті писанки у музеї Івана Гончара. І ось я потрапляю на цей майстер-клас. Величезний музей декоративно-прикладного мистецтва в Лаврі, накриті столи для роботи, горять свічки. Я сідаю, мені дають в руку яйце, дають писачок і кажуть: все це просто. Так, просто, якщо це твоє, а якщо ні – розвертаєшся і йдеш в інший бік.  Я приїхала додому, вміючи писати писанку. Так вважала. Але що писати? Я в наш краєзнавчий музей – джерел про подільську писанку немає. Я зрозуміла, що в Хмельницькому нашої писанки не знайду. І знаєте, де її знайшла? В Києві. Чомусь кияни знають, що в писанкарстві.  Поділля представлене найширше. Це джерело, яке неможливо вичерпати.  На сьогоднішній день є стільки варіантів нашої писанки, що їх годі підрахувати. Є зошити 1896 року, ніхто не знає автора. Їх знайшли в музеї декоративно-прикладного мистецтва в Лаврі. За цими записами Зоя Сташук з  подругами відписали 6,5 тисячі зразків подільської писанки. В етнографічному плані регіон Поділля простягається від Тернопільської області до північних районів Одеської, займає частину Хмельниччини, Вінниччину.  Я розумію, якщо в Хмельницькому мало хто про це знає, то моя місія – донести. Я вже 15 років пишу писанки, і якщо ви думаєте, що за цей час у нашому місті з’явилося багато писанкарів, які розвивають це мистецтво, то це не так.  Але суть не в цьому. Я знаю одне: коли учень готовий, прийде вчитель у цій справі. Ось так сталося в мене. Мене зачепила писанка».

Наші писанки – сакральний артефакт

«Радянська вдала зробила все для того, щоб зробити нас меншовартісними, хоча наша культурна спадщина нічим не менша, ніж в ацтеків, –  переконана майстриня. –  Ми  входимо в десятку найзагадковіших народів планети. Чому ж нас  ніхто не вивчав, не досліджував? Тому що ми належали імперії. Ми  досі ментально, нашими головами,  залишаємося в  імперії. Як ми  вийдемо з неї, на якому поколінні це буде, я не знаю, це залежить від кожного з нас. От коли  цього позбудемося,  тоді відчуємо, як нас наповнює своє, рідне.

Для чого наші предки писали писанки? Насамперед, для того, щоб не було перерви обрядовості, весь рік українця складався із великих свят кожної пори року. Вони циклічні, ідуть по колу, як за сонцем, Це коло має бути безперервним. Перше свято – Різдво, народження нового сонця, день зимового сонцестояння, коли починає збільшуватися день.  Бо некомфортно, коли дуже довга ніч, темрява. Із 2 лютого, а за старим стилем це 15 лютого, Стрітення, наші предки починали писати писанки, так закликали  сонце якомога швидше обігріти землю. Бо рідко. коли предкам вистачало харчів до нового врожаю, а сім’ї були великі, по 10 і більше дітей, їх треба було годувати. Але писанку ніколи не їли!  Це живе ритуальне яйце  має магічну силу, і це знали наші пращури. Чоловіки зрідка їх писали, лише знахарі для своїх ритуалів. Писанка – це жіноча енергія. Починали писати писанки в четвер, це був магічний день,  але дивились, щоб в той день не було грому, блискавки, місячного затемнення. І обов’язково жінка повинна бути чистою, тобто в критичні  дні за писанки не бралися. Жінки у писанках закликали  природні стихії, які уособлювались в божествах, і ці писанки зберігались досить довго. Ще на початку ХІХ століття дівчати дарували хлопцям на Великдень писанки. Так було на Поділлі. Якщо дівчина дарувала писанку – все, це сигнал, що можна засилати сватів. Хлопці приймали писанки від всіх дівчат. І в нас був цікавий звичай: парубоцькі базари, там  хлопці  отримані писанки продавали.

Після Великодня писанки несли на цвинтар – це був ритуальний зв’язко з померлими родичами. З могил писанок ніхто не забирав, з часом їх прикопували.  Зберігали писанки  на покутті біля ікон.  Коли навесні йшли в поле сіяти, писанку спершу закопували в ниву, на врожай. Під час громовиці через хату перекидали писанку, щоб не спалахнула солом’яна покрівля.

Інтернет, зараз переповнений всім, чим завгодно. Але якщо вас цікавить суть чогось, його не шукайте в інтернеті. Є слово  древнє «відати». Воно не тотожне лише значенню «знати». Його етимологія глибша. Хто такі відуни? Це ті, що побачили і знають, тобто відають.  Я знаю про писанку набагато більше,  ніж ті, що живуть в  цьому місті.  Я  несу інформацію частинами, це   зараз найбільша моя виставка. Ці всі писанки на великих тарелях – або подільська писанка, або  волинська, карпатська. Знаючи  закономірності   писанки, можна писати авторську. Вони дуже популярні за  кордоном в наших діаспорах на різних континентах.  Бо до  2022 року в світі  Україна і росія сприймалися нероздільно, особливо що стосується культурних здобутків.

З початком повномасштабного вторгнення весь  світ зрозумів, що є така країна – Україна і в нас дуже мало спільного з росією. Зараз широким попитом користуються наші рушники, сорочки і писанки. Міжнародні аукціони на них мають попит. Але хочу підкреслити: орнаменти писанок, сорочок і рушників – різні, їх не змішували наші предки. Бо все має свою мову: і писанка, і сорочка. і рушник. Тому важливо жити в традиціях народу, який дав вам життя».

Мова символів має силу

Нині популярні усілякі речі, де є символи. Але пані Світлана застерігає: будьте обережні з символами, це не просто орнамент. «Я не заздрю нашим  північним сусідам, які нанесли відомі символи на свою техніку.  Вони цією символікою вже прирекли себе на поразку. І якщо ви хочете нанести на писанку якийсь символ, що вам просто сподобався, але його сенс вам не зрозумілий, краще не використовуйте його, це будь-який етнограф вам скаже. Бо те, що ми  знаємо, не означає, що це не працює. Закони  Всесвіту побудовані, як і земні: їх незнання не звільняє від відповідальності. Випадкової інформації не буває. Нам Німеччина повернула у 2015 році писанки, вивезені під час Другої світової війни. Розумієте,  вони  вивчали древню  символіку по наших писанках, бо ці символи найдревніші в цивілізації. Нацисти   взяли символи,  але Бог не дав, щоб вони зрозуміли сенси, тобто інформацію космічну. Підсумок – руйнація їх ідей. До речі, з 1935 по 1939 роки московська влада розстріляли сотні українських науковців, дослідників національної спадщини, традицій народу. І всі етнографічні експедиції, які проводились в Україні, очолювали науковці  з москви або ленінграда. В Україні не було своїх етнографічних шкіл до  2000-их років. І досі всі результати етнографічних досліджень знаходяться в росії, в музеї етнографії в санкт-петербурзі. Ми не маємо до них доступу. Особливо багато вивезли у 60-х роках карпатських і поліських матеріалів, в цих регіонах   народна спадщина найкраще збереглась. Схід ми втратили в сенсі автентичної символіки, зберігся Захід і частково центр. Тому потрібно наповнити енергію джерела, які збереглись, і відродити.  Бо символіка  писанки, сорочки, рушника – це безперервний  код нації. Втратиться, обірветься ланцюжок – почнеться оце, що вже частково отримали: зросійщення, втрата мови, помісної церкви, історичної пам’яті»

До речі, християнство, яке намагалося безуспішно боротися з дохристиянськими віруваннями українців, перенесло елементи давніх обрядів у церковні ритуали. Втім, лише 2 відсотки символів, які зберегла прадавня писанка, «перекочували» у церковну атрибутику, хоча й цим її, безсумнівно, збагатили і зберегли. А писанка, попри всі труднощі свого тисячолітнього виживання, залишається мовою, сакральним кодом  нації, рідної землі, вірувань наших предків. За писанками наші пращури  розрізняли території, де мешкали. Як зазначає Світлана Делікатна, символіка на подільських писанках стримана. Основа у подільської писанки темна: червона і чорна, ми ж край аграріїв, а це – кольори врожаю і землі.  Також могли використовувати жовтий, зелений, блакитний кольори.

Читаймо писанку: вона має ту ж мову, якою спілкувались із Всесвітом наші пращури українці. До речі, дуже-дуже задовго  до появи так званого  московського царства. Але, схоже, і тоді, і досі московити, крадучи нашу спадщину, так і не змогли «привласнити» силу і енергетику української душі.

Тетяна Слободянюк.