Добровольці: місія нескінченна

14 березня — День українського добровольця
Кожен день війни вписує нову сторінку в історію українського добровольчого руху. Це особлива історія, яка триває. Вона про вірність і здатність до самопожертви для захисту Батьківщини. Більшість із звитяжців — добровольці двічі: на початку російсько-української війни і з перших днів повномасштабного вторгнення. Вони різні за віком, за статтю, за професіями в мирному житті, але їх об’єднав спільний усвідомлений вибір: “Хто, якщо не я?”. Втім історія добровольців — не лише про війну, а й про незламних, сталевих людей, які, повернувшись з важкими пораненнями додому, продовжують вражати силою духу і здатністю до активного життя. Стають волонтерами, громадськими діячами, відкривають власну справу, займаються спортом, допомагають ветеранам в соціалізації та реабілітації. Серед них і хмельничани…

11 років тому перші 500 добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці на Київщині, які згодом сформували перший батальйон спеціального призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького у складі добровольчого формування Національної гвардії України. А в січні 2017 року Верховною Радою України установлений День українського добровольця, який відзначаємо 14 березня уже 8 років поспіль.

Кожен день війни вписує нову сторінку в історію українського добровольчого руху. Це особлива історія, яка триває. Вона про вірність і здатність до самопожертви для захисту Батьківщини. Більшість із звитяжців — добровольці двічі: на початку російсько-української війни і з перших днів повномасштабного вторгнення. Вони різні за віком, за статтю, за професіями в мирному житті, але їх об’єднав спільний усвідомлений вибір: “Хто, якщо не я?”. Втім історія добровольців — не лише про війну, а про незламних, сталевих людей, які, повернувшись з важкими пораненнями додому, продовжують вражати силою духу і здатністю до активного життя. Стають волонтерами, громадськими діячами, відкривають власну справу, займаються спортом, допомагають ветеранам в соціалізації та реабілітації. Серед них і хмельничани.

Андрій Одаренко, в минулому поліцейський, добровільно відправився в зону в АТО/ООС в 2015 році. Коли демобілізувався, потроху повертався до мирного життя. Згодом хлопець виїхав у Данію на заробітки, працював на фермі, доглядав і доїв корів. “24 лютого 2022 року о сьомій ранку мене розбудила колега й сказала, що почалася війна. Я зателефонував мамі”, — згадує Андрій. За дві доби вже був у Хмельницькому. Звісно, він міг би залишитись у Данії і навіть вивезти туди сім’ю, щоб бути разом, у безпеці. Про своє повернення каже: “Стояв постійно такий ком у горлі, що не міг ні їсти, ні спати. Я дуже тяжко сприймаю новини про загибель дітей. І мені дах зриває від новин, пов’язаних з образою чи наругою з дітей, яких я ніколи у житті не бачив, не знаю і не побачу. Отож прийняв рішення повертатися. Приїхав додому, пішов в одну частину, в другу, третю — немає місць. Мені від цього легше не стало. Сидів вдома, не знав, що робити, а потім приїхав мій товариш з-за кордону, з яким колись разом патрульними служили. Через знайомого знайшли можливість записатися на місце тих у теробороні, які залишали їх з різних причин”. Так розпочав службу у 86-му окремому батальйоні ТрО в Хмельницькому.

Десять днів підготовки на полігоні і на початку березня 2022 року солдат стрілецької роти Андрій Одаренко вже разом з іншими побратимами відправився у зону бойових дій. Спочатку в Полтавську область, далі Харків, Суми і східний напрямок — Слов’янськ та Ізюм. У бою з вагнерівцями отримав важке поранення під Словʼянськом. “Дев’ятого травня 2022 року о п’ятій ранку розпочався артобстріл. Я був в окопі, почув вибух ззаду, розвернувся й бачу — штани розірвані. Поповз до хлопців. Мене затягнули в бліндаж, перев’язали. Кілометр до місяця евакуації. Падаємо, повземо, встаємо. БТР приїхав, мене забрали, потім я втратив свідомість і прокинувся в Краматорську після операції”. Вже в шпиталі в Дніпрі бійцю ампутували ногу. “Після ампутації я впав в кому, і моїй дівчині сказали: “Можете посидіти біля нього, він скоро вже не вийде…”. Але через кілька днів я прийшов до тями”, — розповів він. Згодом отримав протез й самостійно навчився на ньому ходити.

Попервах не міг визначитися, в якому напрямку рухатись далі, з чого починати і як не втратити зв’язок з побратимами. У жовтні 2023-ого Андрію запропонували спробувати себе в ІТ-школі для дітей. “Через деякий час цей ми з цим проєктом отримали грант від держави на 250 тисяч гривень”, — каже ветеран. Після отримання гранту Андрій став співзасновником ІТ-центру, де навчається 60 дітей від 4 до 16 років: молодші складають, програмують роботів на різні рухи. Старші вивчають основи програмування. “Вчимо дітей працювати в команді, — каже Андрій. — Я вибрав ІТ-школу і працюю з дітьми, бо вірю, що ці діти потім піднімуть нашу країну на інший рівень і зроблять її сильною”.Також активно допомагає ветеранам в реабілітації та соціалізації, розвиває ветеранський рух, займається волонтерством, допомагає в шпиталях. “Я розумію свою особисту відповідальність перед іншими ветеранами, які ще не “зайшли” в суспільство, їм важко у нього знову повернутися. Моє завдання — розповісти їм на власному прикладі, що є інший шлях для самоствердження. Так, поганих людей вистачає, але й добрих багато, які допомагають та підтримують. Під час зустрічей з хлопцями у шпиталях постійно кажу, що життя просто змінилося, воно не закінчилося. І ви стали людьми з необмеженими можливостями. Собі ніколи не дозволяю і їм називати себе інвалідами, тому що у мене перед очима було багато випадків, коли людина зі всіма кінцівками та фізично здорова, але інвалід в плані самореалізації, — каже Андрій Одаренко. — Так, мені було тяжко, але з часом я озираюся на те, яким я був два роки тому і зараз є велика різниця. Щоразу відкриваєш для себе щось нове, яке тебе мотивує. Буде бажання — буде все. Ви зможете все”.

Наразі разом із друзями та партнерами ветеран працює над кількома проєктами, спрямованими на вирішення низки питань для побратимів, які потрапили до шпиталю з ампутацією. Один із таких — проєкт підтримки ветеранів “Новий Горизонт”. У цьому проєкті Андрій Одаренко разом з бізнес-партнерами відкрили напрям “Переобладнання транспортних засобів для людей з інвалідністю” на базі СТО.

У листопаді 2023 року хмельничанин у складі команди українських ветеранів брав участь у засіданні Європарламенту і продовжує займатись волонтерством — допомагає фронту. Адже потреби підрозділів він знає з власного життя. За активну життєву позицію, служіння Україні Андрій Одаренко у грудні 2024 року нагороджений відзнакою Хмельницького міського голови “Воля та мужність”.

Тетяна Слободянюк