“Два кольори мої, два кольори…”

В третій четвер травня, нація вбирається у вишиванки. По всьому світу, де є українці. У цей день під бронежилетами наших воїнів теж вишиванки. Як оберіг вірності, як мамині молитви, рідні пісні, зворушливі дитячі малюнки героям на фронт.

Травень в українському календарі особливий місяць, який об’єднав три свята: День матері, День вишиванки, День Героїв — символи нашого національного характеру, нашої історії, наших цінностей. І улюблена кількома поколіннями пісня “Два кольори мої, два кольори” — це й про материнське благословення, про вишиванку, нині впізнавану в усьому світі, про незнищенну українську душу.

У вишиванках вмирали за свободу рідної землі воїни ОУН-УПА. І День Героїв, який відзначатимемо 23 травня, заснували українські борці за незалежність у буремному 1941 році, у день вбивства національного провідника, героя Євгена Коновальця. “Червоне — то любов, а чорне — то журба”: ці головні кольори української долі — і в пісні, і на червоно-чорному прапорі українських борців за свободу. Їх зміст: українська кров, пролита поколіннями борців. Ці кольори — традиційні в орнаментах української вишиванки.

З початком російсько-української війни три травневі свята набули особливого змісту, як і українська мова, вишиванка, українське воїнство. За материнську мову нині, як і на початку ХХ століття, московити вбивають, за одягнуту вишиванку знищують, щоб привласнити нашу ж історію, нашу родову древність, нашу тисячолітню культуру. Намагаються знищувати і з неба, і з землі — ракетами, балістикою, знищують щодня життя, рівняють із землею села і міські квартали. І, на перший погляд, нині, коли Україна палає у смертельному двобої, не до святкувань. Але саме такі свята об’єднують нас. День вишиванки, який відзначаємо щороку, починаючи з 2006-го, дає нам внутрішню силу і відчуття гідності. У вишиванці, як на плащаниці Христовій, проявляється наша вічність, генетична пам’ять. Проявляється в українцях по всьому світу, тому й День вишиванки став всесвітнім. І його популярність лише зростає.

Хмельницький і вишиванки

У третій четвер травня весняні вулиці Хмельницького з самісінького ранку ще більше розквітають: тисячі містян різного віку поспішають на роботу, в школи, в дитсадки у вишиванках. Матусі гордо вигулюють у візочках немовлят — у перших вишиваночках. Це вражає і розчулює. Вишитий четвер триває в місті до пізнього вечора. І це феномен: свято ніхто не нав’язує, як кажуть, згори: воно народилося як громадська ініціатива, і в цьому його живучість і популярність. Навіть нині, коли у вишиванці доводиться в якийсь момент поспішати в укриття, а не на Проскурівську, щоб милуватись вбраними людьми і поринути в атмосферу святкових заходів, які хмельничани відвідують сім’ями. Адже День вишиванки, як правило, сімейне свято, і в ці дні відзначаємо й День сім’ї.

…Коли День вишиванки ми в Хмельницькому відзначали в 2022 році, вже третій місяць тривала повномасштабна війна. На той час до міста продовжували прибувати тисячі переселенців. Східняки вперше масово ринули до західняків. Ми придивлялися до прибульців, переважно російськомовних, і це, чого гріха таїти, пригнічувало. І вони також вивчали нас. Багатьом з приїжджих важливо було підкреслити, що, попри російськомов’я, вони не є частиною осоружного “руского міра”. У День вишиванки тоді, в травні 2022-го, мені запам’ятались не лише оригінальні та старожитні, наче з музею, сорочки на хмельничанах, а й вони, переселенці. У нових вишиванках, вже придбаних тут, у Хмельницькому, вони гуляли середмістям сім’ями та гуртами, слухали на Проскурівській повстанські мелодії у виконанні нашого муніципального естрадно-духового оркестру, який з перших днів вторгнення влаштовував вуличні концерти з винятково національно-патріотичними програмами. Щодня Проскурівською линуло: “Батько наш Бандера, Україна мати…”. Пісню хто стиха, хто голосніше, підхоплювали й слухачі. Думаю, це справляло неабияке враження на приїжджих східняків, на їх світогляд. Хочеться в це вірити.

Донецький подарунок для музею

Ми також змінювали потроху власні стереотипи щодо зросійщених сходу й півдня. Для мене цей код недовіри зламали тоді ж, навесні 2022-го, родові вишиванки наших переселенців. Три такі давні вишиті сорочки: дві жіночі і чоловіча — від початку повномасштабної війни перебувають в експозиції музеї історії міста Хмельницького. Як розповіла наукова працівниця музею Вікторія Папонова, їх подарувала переселенка з Пологівського району Запорізької області Наталя Мороз. Пані Наталя — вчителька української мови і директорка шкільного музею. Наче відчувала, що там невдовзі “господарюватимуть” окупанти, плюндруватимуть її рідне селище, і древні вишиванки, як і український музей, просто знищать, як “доказ” ненависної бандерівщини. Учителька вирішила вивезти з музею найцінніші речі, зокрема й рідні вишиванки. Вони стали ментальним паспортом українського родоводу: орнаменти на сорочках — традиційні для Запорізького регіону. А на “болотах” гавкають, що “Украіни нєт і нє било”. Наші правдиві літописи — старовинні вишиванки. Їх вишивали українки від сходу до заходу.

“Ми — дружини сталевих чоловіків”

Хмельничанка Тамара Яніна — вдова “азовця”, який загинув у Маріуполі, колекціонерка старовинного українського одягу, вишивальниця і волонтерка. Втративши коханого чоловіка Олексія, жінка опікується сім’ями загиблих, зокрема підтримує дружин загиблих військових. А її душевною втіхою залишаються вишиванки. Від початку повномасштабного вторгнення влаштувала кілька благодійних виставок колекційних і власних робіт, всі кошти пішли на підтримку ЗСУ та родин “азовців”. І об’єднала таким чином своїх побратимок. “Ми — дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи. Наші чоловіки — герої, загиблі військовослужбовці полку “Азов”.

У кожної з них — не історія, а персональне пекло. Хтось вибирався з окупованого Маріуполя разом із дітьми, хтось сидів у підвалах під обстрілами і втратив усе, комусь окупанти присилали фото тіла загиблого коханого… Усі вони об’єднані спільною бідою: їхніх чоловіків більше немає. Ба більше, немає навіть їхніх тіл, немає могил. Місяці невідомості, горя, сліз і дитячих питань про тата…”. “Ми тримаємося разом, — каже вона. — Наша спільна мета тепер — виростити дітей і зберегти пам’ять про наших чоловіків”.

Жінка почала збирати традиційний український одяг ще у 2011 році. Нині в колекції більше пів сотні автентичних сорочок. “Я пам’ятаю, звідки до мене прийшла кожна річ, хоча їх з кожним роком стає все більше. Це вишиття та одяг з різних етнографічних регіонів України, найбільше — із західних”, — розповіла під час торішньої благодійної виставки в експозиційному залі міської ради Тамара Яніна. Найціннішими в колекції жінка вважає родинні вишиванки, зокрема бабусину. Її історія пов’язана з репресіями радянської влади проти українців. Сорочка “приїхала” до бабусі в Україну 1954 році з Сибіру. Там її репресована тітка була на засланні. На той час вона з іншими українками вже була на поселенні. Жінки мали можливість вишивати, відправляти посилки родичам. І в одній з посилок була ота вишиванка для племінниці. У колекції й інші експонати з історіями: це вишиті Тамарою сорочки Запорізької області перша синова та шлюбна чоловікова. “Азовець” Олексій Янін — почесний громадянин м. Хмельницького, а родом із Запоріжжя. В наше місто його привело кохання, коли якось випадково побачив у Фейсбуку фото вродливої хмельничанки у вишиванці.

Тетяна Слободянюк