Двічі доброволець: хмельничанин Олександр Вознюк про війну, побратимів і мотивацію
Звістку про те, що отримав державну нагороду, медаль “Захиснику Вітчизни”, солдат підрозділу державної прикордонної служби, 48-річний Олександр Вознюк, отримав у військовому шпиталі, куди потрапив після важкого поранення в бою за Гостомель.
Розтрощені ноги, понівечена права рука: лікування було тривалим, і лише днями повернувся додому, в рідний Олешин на реабілітацію в рідних стінах. І з того дня двері у їхню хату не зачиняються: односельці щодня приходять навідувати свого героя. Двічі доброволець, він пройшов “гарячі” точки: у 2015-ому, і вдруге з’явився у військкоматі 24 лютого. Його війна розпочалась в Гостомелі, в місті, яке з 24 лютого вже штурмували окупанти. Втім, розповідає про свої воєнні будні Олександр стримано, як, власне, всі, хто пройшов пекло боїв з рашистами.
“Вже зранку, 24 лютого, здзвонився з хлопцями, з якими я воював у 2015 році, і все для себе вирішив. Ми навіть цю тему не піднімали: йти чи не йти. Побратим Вова Чорний, східняк, сказав: “Пролетіли російські літаки, дочка дуже кричала і плакала. Вони мені за ці сльози заплатять”.
З першого дня рашисти рвались до Києва з усіх боків масовано, нахабно, з упевненістю “асвабадітєлєій”. “Вони їхали Гостомелем на парад. На танковій броні зверху, відкрито. Ми навіть дивувались: от нахаби! Так ми їх на тій броні й потовкли. А вже коли лупили біля Києва, то орки з люків не вилазили, напевно, дійшло, що іншого параду в них не буде. Ми оглядали їхніх убитих: у них навіть не було нормального спорядження: ні наколінників, ні захисного одягу. Сказано — їхали на парад”.
Масовані бої за Гостомель, за аеродром точилися на кожній вулиці міста, бились за кожен двір. Олександр розповідає: “Було все:артилерія, авіація, безпілотники-камікадзе, звичайні безпілотники, працювали коригувальники. Ми відбили частину Гостомеля, потім вони нас відкинули, і ми окопалися вже в лісах, і в одному з боїв, коли відбивали атаку десантників, у вуличному бою я отримав поранення”.
Пліч-о-пліч у бойовому підрозділі з Олександром були й земляки-олешинці, всі мотивовані, всі, як один, сильні духом і з почуттям гумору: “Оце так дискотека…”, — пожартував тоді земляк. Тобто, страху, навіть втоми не було, лише злість і огида до ворога, який вирішив, що здатний робити на чужій території все, що заманеться, що вони тут господарі. “Дуже паскудні люди, — каже боєць. — Біля мене в шпиталі цивільний лежав з Гостомеля. Його мама була під окупацією. То орки з хати вигребли все, приїздили до неї поїсти, і в результаті перебили посуд, розтрощили все, просто так, для кайфу. Я навіть не думав раніше, що вони такі нікчемні, темні, примітивні. У багатьох з нас є родичі в росії, навіть їм не можливо щось пояснити, у них путінський телевізор у головах. Вони це зрозуміють, коли раша розвалиться. А це обов’язково буде”.
Чи відчували наші бійці підтримку людей, чи надходила допомога волонтерів? “Так, — каже він. — І присилали не лише смаколики, а й бойове спорядження, дуже нам необхідне. Із ближніх до Гостомеля сіл, ризикуючи потрапити під обстріли, люди привозили гарячі обіди хлопцям, теплий одяг. У березні було холодно, температура вночі мінус три, і у виритих окопах нашим бійцям доводилося мерзнути. І зараз нашим бійцям місцеві допомагають скрізь, як можуть. Тому що в усіх єдина і сильна мотивація: вибити з України фашистів. Коли ми звільняли села, люди плакали і обіймали наших хлопців, як рідних, бо те, що пережили під окупацією, важко передати словами”, — пригадує Олександр.
Хто такі росіяни і як змінились східні українці за вісім років, відколи триває війна з росією, Олександр Вознюк знає особисто. “Я потрапив вперше на фронт у 2015-ому році. Добровільно написав заяву у військкоматі і навіть не сказав про це дома, потім подзвонив, коли вже відправився на схід. І відразу в “гарячі” точки. Перші півроку — Зайцево, Майорськ, а наступні півроку — Мар’їнка. Там отримав контузію, але продовжував воювати. І цього разу в перший день пішов у військкомат”. Одразу — Гостомель, якого в мирний час і не бачив. Із своїми побратимами, з якими пліч-о-пліч воював на сході країни в 2015 році, досі підтримує зв’язок, вони знову на передовій.
Ця війна дуже швидко змінює українців у ставленні до росії, особливо на сході. “Вони тепер по-справжньому українізуються, — переконаний боєць. — Це було видно і в 2016-ому. Бо ще в 2015-ому ми чули “окупанти, єзжайтє домой”. А вже в 2016 вони побачили, як живуть у депресивній Горлівці, в так званій “ДНР”, а як в нашому Артемівську, зараз Бахмут. Тому думку вони змінили кардинально”.
Які плани надалі? “Спочатку перемога, а далі будемо бачити. Думаю залишитись в армії. Пропозиція від прикордонної академії вже була”, — усміхається нинішній ветеран.
Олешин — село справжніх господарів, і садиба Вознюків така ж. Чи не жаль було йому, працьовитому 48-річному підприємцю, залишати бізнес і йти добровольцем на війну? Залишати маму Ганну, дружину Наталю, дітей, двох онуків, яких любить над усе? “Я про це не думав, бо війна важливіше. Я це знав, я орків бачив “в роботі”. Якби вони сюди прийшли, то цього господарства не було б, хоч все тут зробив власними руками, ні бізнесу. Тому я не вагався”.
23 травня в Олешинському старостинському окрузі, в який входить п’ять сіл, готуються відзначати День Героїв. Підійматимуть Державний прапор на флагштоці на Алеї Героїв, відбудеться урочиста літургія в храмі, культармійці і школа готують святковий концерт. Учасниками святкування цього року будуть не лише місцеві, а й понад три сотні переселенців, які тимчасово мешкають у селах округу, до речі, понад місяць у хаті Вознюків живе родина харків’ян. І в кожному селі є свої воїни, які захищали Україну в перші роки війни, починаючи з 2014-ого, і воюють нині. І Олешин також село-герой: тут волонтерять ледь не в кожній хаті. За час, як розпочались воєнні дії, від сільської громади на фронт, на території, звільнені від орків, надійшли сотні тонн гуманітарного вантажу. Своєрідний рекорд волонтерства: три тисячі банок рибних консервів за день. А для старости округу Валентини Базилюк, голови обласного волонтерського об’єднання “ДІЯ”, це справа її життя, бо опікується зі своїми побратимами-волонтерами ще з 2014 року нашими воїнами, зокрема чеченським батальйоном “Аратта” ім. шейха Мансура (УДА).
Події війни, яка стала народною, зробили героями всіх українців, які твердо знають: ми працюємо на нашу Перемогу, і наближаємо її щоденно: на фронті і в тилу.
