Герої нашого часу

24 лютого минає два роки повномасштабної війни, два роки пекла, втрат і сталевої стійкості українських захисників. Золоті наші воїни від 19 до 65 років… Можливо, кілька десятиліть після перемоги віддалять від нас невимовний, живий біль, коли говоритимемо, що Україну захистив ціною власного життя цвіт, гордість нації. Але для нас, нинішніх, кожне ім’я героя, який повернувся на щиті, кожен воїн, який нині на передовій — це частина життя кожного з нас, бо ще недавно вони, мирні, ходили тими ж вулицями, працювали в наших колективах: сини, чоловіки, брати, друзі. А тепер всі вони для нас — герої.

Героїзм, самопожертва стали для українців сімейною рисою: на передовій поруч з батьками пліч-о-пліч воюють сини. Такою стала й історія хмельницької родини Олега і Назара Макаренків — батька й сина, патріотів, лицарів України. Для Олега Анатолійовича війна розпочалась у 2014-ому, коли він добровольцем вирушив на схід боронити Україну, щоб війна не дісталася його синам, не міг допустити, щоб у їхньому домі господарював москаль. Олег Анатолійович і Оксана Миколаївна ростили двох синів: Назара і Артема. Назар з шести років займався спортом, багаторазовий чемпіон Європи та України. Займався рукопашним боєм, кік-боксингом, тайським боксом, ушу та військовим спортивним багатоборством. У СКЦ “Плоскирів” очолював секцію тайського боксу. Для молодшого на 13 років Артема Назар був і братом, і наставником, і авторитетом. З дружиною Наталею виховували первістка Іванка. Та доля розпорядилась по-іншому: на початку повномасштабного вторгнення добровольці батько і син Макаренки вже пліч-о-пліч воювали у 86-ому окремому батальйоні територіальної оборони на Донецькому напрямку. Обидва розвідники, де найголовніше – бойове братство та фізична підготовка. Бо їхня робота надто складна і ризикована.

У травні 2022 року 86 батальйон ТрО ЗСУ вів важкі бої неподалік Слов’янська. Коли фатального 25 травня “прилетіло” від рашистів, Олег Анатолійович, який командував взводом, був на завданні. Син залишився на базі перебування. Під час артилерійського обстрілу Назар був поранений, але рятував побратимів. Його самого не встигли довезти до лікарні. 29 травня Хмельницький прощався зі своїм героєм: Назару Макаренку було лише 25. Кавалер ордена “За мужність” ІІІ ступеня. Почесний громадянин м. Хмельницького.

Ліцей імені Назара Макаренка

У серпні 2023 року Хмельницькому ліцею №6 присвоєно ім’я його випускника Назара Макаренка. Для Олега Анатолійовича ліцей, у якій навчається й молодший син, Артем, стала рідною домівкою. І коли ми призначали час і місце газетної зустрічі, він одразу сказав: “Приходьте в ліцей мого Назара”. І коли ми спілкувались з дітьми, педагогами, побратимами Олега та Назара, стало зрозуміло, чому важливо не лише називати школи, вулиці іменами наших героїв, хоч це гідне пошанування. Ім’я героя Назара Макаренка стало для школярів реальним зразком патріотизму, стимулом знати більше про захисників на передовій. Великою мірою й тому , зазначив директор ліцею Сергій Ткач, що Олег Анатолійович активно працює з колективом учнів і педагогів, і завдяки йому та побратимам Назара і Олега Макаренків ліцей —  на постійному зв’язку з бойовим підрозділом. А своєрідним ліцейним штабом стали учасники гуртка “Джури” середніх та старших класів. “Діти постійно на зв’язку, допомагають підрозділу, де служили ми з Назаром, розповідає Олег Анатолійович. — Щотижня-два шлють посилки, хлопці їм роблять фото- та відеозвіти, дзвонять, в гості в ліцей приїздять. Це 86-й батальйон, 106-а, 128-а бригада та інші”.

Тобто, для дітей наші захисники — це не лише герої з теленовин, соцмереж, це – реальні люди, і живе спілкування — найкращий виховний стимул допомагати, мати за зразок. Де щколярі знаходять ресурси, щоб виконувати запити військових, надсилати подарунки?

“Крім благодійних ярмарків, ми постійно донатимо, а коли готуємо посилки, то учні, батьки приносять смаколики. Все це збираємо в школі і передаємо волонтерами нашим воїнам”, — розповідають джури. “Ми співпрацюємо з волонтерськими центрами: “Армія СОС”, “Захист”, іншими. Крайній раз зібрали 20 тисяч гривень — нащедрували на тепловізор і виконали запити військових. Діти тоді щедрували чотири дні, з 1 по 11 класи. Також регулярно їздимо в міську лікарню, де лікують наших воїнів, — розповіла заступниця директора з виховної роботи Галина Щавінська. — Ми пишаємося нашими дітьми, які несхитно вірять в перемогу. Важливо, що й самі військові причетні до виховання, вчать проходити вишкіл, гартуватись. А воїни для дітей — найбільший авторитет. В тому числі й наш Назар: в школі був активістом, його поважали і любили. Займався спортом і агітував до занять своїх друзів”.

“Коли втрачаєш когось, війна стає особистою”

Про Макаренків розповів і Максим, побратим, військовий лікар: “Я працював лікарем у медроті. А знайомі ми з 2016 року, коли мій молодший син пішов у перший клас , разом з Артемом. І клас виявився дуже дружним, класна керівниця згуртувала й нас, батьків. Назара я бачив часто, він опікувався Артемчиком, як батько. В березні 2022 року я дуже хотів потрапити в один батальйон з Олегом Макаренком, але в них вже був укомплектований підрозділ. Вже пізніше попав в 24-у бригаду. І так було, що ми з підрозділом Назара і Олега були поруч, аж доки в кінці травня я не дізнався про сумну звістку, що Назара не стало. Коли втрачаєш когось, війна стає особистою. На жаль, зараз в суспільстві змінилося ставлення до готовності боронити країну. На початку повномасштабного вторгнення багато цивільних прийшли в армію. І вони змінили її. Це були дуже мотивовані люди, бо перших півроку туди силою не заганяли, черги дуже довго були у військкоматах. Це ті, кого потім почали називати цвітом нації”.

Які найважчі спогади про біль, втрати потрібно в собі долати, щоб жити далі? “Важко не від спогадів, — каже Максим. — Ви подивіться, що робиться в місті? Наче немає війни. Кажуть, ТЦКашники розгулялись, хапають людей. Починають ховатися, не виходити на вулицю, щоб не “загребли”. Як пояснити людям, що коли ми зараз цей піхур не видушимо, ми передамо війну нашим дітям, онукам? Коли це кажу, декому нецікаво, декого дратує”. А ще: інших дратують військові, які повернулися, мають там якісь пільги. От у мене є посвідчення, можу безкоштовно їздити, але я стараюсь не користуватися громадським транспортом. З простої причини: коли водій каже, що всі п’ять пільгових місць зайняті. Йому байдуже, що це — інвалід війни, ще й доброволець”.

“Коли Назар прийшов у військкомат 24 лютого, йому сказали: “Нам офіцери не потрібні”. Він став у чергу в бригаду, каже: “Я старший солдат», і записали в 4-ту роту, — згадує про сина Олег Анатолійович. — Я про це дізнався від нього, коли Назар уже там був. Потім прикомадирував його до себе. Бо він спортсмен, а мені треба було хлопців тренувати. Крім того, що ми контролювали місто, ще й займалися військовою фізичною підготовкою. Спочатку були в Слов’янську. Потім Ізюм, Золоте, .Краснопілля, інші села. Навіть Гіркін визнав: 900 чоловік зупинили 3-4 тисячі їхніх ДРГешників. То можна уявити, як там було “весело”. Коли ми з Назаром були під Слов’янськом, в самому пеклі, дзвонять до нього ТЦК і кажуть: “Ми на тебе кримінальну справу відкриємо, бо ти від мобілізації ховаєшся”. Це нормальна робота?

Але що болить? Я вже потім дізнався, що поотримували ордени деякі з тих, хто в жодній гарячій точці близько не був. А хлопцям, які те пекло пройшли, навіть не подякували. Олег Баранецький в мене був командиром взводу. Ротний відмовився виходити на позицію, і Олега забирають від мене, ставлять на роту, він зник безвісти. А цей ротний зараз начальник штабу батальйону. І це непоодинокі випадки. От такі думки, спогади важкі”. 

“Важкі спогади будуть ще тривалий час з нами, але головне —пам’ятати, що нас боронять реальні герої. Але суспільство має змінитися. Ось це ставлення, що хтось за нас переможе, а ми відсидимося, дуже тривожить. Ці настрої знають хлопці на передовій, — каже Максим. — Ось тільки тепер приходить до багатьох розуміння, що таке українська мова, українська церква, історія, що нація починає виховуватись з шкільних років. Мають йти одночасно: виховання і політика держави, все спрямоване в один бік. І тоді буде здорова духом нація і сильна держава. Ми маємо зараз не гризтися, а працювати, і пам’ятати, заради чого ми працюємо. Щоб оці величезні, болючі втрати не були даремні. Я повернувся додому в березні 2023 року і зрозумів, що війна для багатьох досі не настала”.

“Із тих, що прийшли 24 лютого, зараз у батальйонах по 20 чоловіків залишилося, і це ще не найгірше, — каже Олег Макаренко. — І це гірка правда. Роти не укомплектовані, сидять хлопці з одними автоматами. Арти треба, дронів — усього”.

Моральний фактор

На думку побратима Максима, країна має воювати вся. “Кожен має починати з себе, з того, що може зробити. І якщо кожний так зробить, ми зробимо великий крок вперед. Можливо, він не буде зразу переможним. Але маємо зробити один крок, маємо повернутися своїми мізками в перший тиждень війни, коли нація стала одним кулаком. Потрібно єднатися, — переконаний військовий медик. Кожна сфера на оборонних рейках може щось дати. Хтось робить дома дрони, хтось збирає борщі, супи, робить сітки, окопні свічки і т.д. Є перевірені волонтерські організації — звертайтеся. Треба просто всім працювати разом”

Наша зустріч в ліцеї тривала довго, і багато тем: про “тилове” у суспільство у війні, про героїв і пристосуванців, про ціну, якою вже заплачено за нашу свободу. “Мій Назар був 37-м з хмельницьких хлопців, що загинули. А тепер подивіться, скільки прапорів над могилами на Алеї Слави…”, — гіркі слова Олега Макаренка досі не йдуть із душі.

“Зараз, коли в суспільстві важкі настрої, освіта залишається генератором небайдужості, громадянського виховання — і це реальні речі, про цінність яких уже зайве говорити, це усвідомили всі. Школа під час війни — це моральний фактор, — переконана вчителька ліцею Ольга Королевська. — Бо пропустити виховний момент — це пропустити той досвід, на якому діти мають виростати свідомими громадянами, а не населенням. Це завдання всієї нашої відносно тилової України.

Тетяна Слободянюк