Гвалтували, вбивали та забирали в полон: хмельницька переселенка про звірства окупантів у Гостомелі
Загін хмельницьких медиків з початку воєнного вторгнення росії в Україну поповнили колеги з регіонів, де відбувалися і досі тривають активні бойові дії. Втім, вибравшись з лабет смертельної небезпеки і ставши вимушеними переселенцями, більша частина медпрацівників продовжують працювати в Хмельницькому, і їхній лікарський професійний досвід нині особливо актуальний. Кадрове підкріплення висококваліфікованими фахівцями отримала й міська дитяча лікарня: тут нині працевлаштовані лікарі з Харкова, Маріуполя, Донеччини.
Подружжя Юрія і Альони Онащенків з Гостомеля в міській дитячій з середини березня працюють за своїми спеціальностями: дружина — хімік-лаборант, чоловік — водій “швидкої допомоги”. Дивлячись на цю миловидну жінку з лагідною посмішкою, важко усвідомлювати, що її сім’я пережила події, що відбувались у Гостомелі, які шокували весь цивілізований світ звірством і мародерством “визволителів”.
“На світанку ми прокинулись від вибухів з боку аеродрому, а після п’ятої ранку подзвонили знайомі: “Війна!”. Спочатку ми не повірили, бо війну перед цим оголошували не раз, і подумали, що це знову чергове число, — розповідає Альона. — І тому почали збиратися на роботу. Юрій — на добове чергування, він водій на “швидкій допомозі” в Гостомельській лікарні, я в Ірпінському військовому шпиталі хімік-лаборант. Діти навчаються: донька, також Альонка, студентка ІІ курсу Київського національного університету, факультет біотехнологій, і син, Ярослав, восьмикласник. І тут почалося…”.
Їхній приватний будинок — за кілометр від аеродрому. І з його боку в цей час вже летіли вертольоти, понад 30 машин, з десантниками. Все відбувалось миттєво, наче раптовий сон, коли важко зрозуміти, сон це чи реальність.
“Ми вийшли на вулицю, підняли голови, а прямо на нас з вертольота дивиться російський солдат з автоматом. Це досі важко згадувати. Схопили нашу собаку, вівчарку, і побігли до сараю в погріб. Мали з собою лише документи, навіть води не взяли, розгубилися. А через якусь годину вулицями ходили озброєні росіяни. Вони почали заходити в двори і всім казали: “Ви нє пєрєжівайтє, ми рускіє, вас освободім”. І одночасно почали все тягти з будинків, дворів. Вони дуже дивувались, що в усіх є мікрохвильовки, пральні машини, а унітази в будинках їх чомусь дратували, вони їх трощили. Це були дикуни: по ліжках ходили взуті, в кімнатах справляли нужду. Вони навіть не знали, що таке шафа-купе, як вона відчиняється, тому виламували двері. Так само не знали, що ворота в дворах також розсуваються, і просто завалювали їх.
Ми чотири доби провели в погребі, вийти за продуктами чи по воду було неможливо, бо постійно гриміли сильні вибухи з боку аеродрому, від яких вилітали вікна з будинків, сипались стіни. Безупинно лунали обстріли, все двигтіло навіть у погребі. Ворожі ракети і вертольоти потроху збивали наші ППС, але москалів було дуже багато, вони лізли звідусіль. Дуже страшно було за дітей, боялись, що можемо не врятувати. Коли минув четвертий день, трохи вщухли обстріли, ми почали вибиратися з міста і дуже боялись, насправді. А багато наших знайомих залишилося. Сина та батька наших сусідів забрали в полон, про них досі немає звістки.
Найстрашніші з усіх були кадирівці. Це звірюки. Вони не лише мародерили, вони катували людей. Виводили всіх на вулицю і оглядали, в кого є татуювання: з в’язниці чи військове. Їх забирали. Якщо сподобалась якась дівчина, жінка, тягли до себе: “прівєзьом скоро”. Багатьох не повернули. Деяких жінок знаходили згодом у сміттєвих баках. Де інші, не відомо. Це страшно, коли знаєш, що люди, яких катували — твої знайомі…
Ми дуже переживали за доньку. Коли виїжджали, то замотали її в хустку, одягли якесь лахміття, замазали обличчя ледь не сажею, аби нікому не впала в око. Біля кожного блокпоста стояло на землі відро. Туди потрібно було кидати всі телефони. Який задзвонить, треба було власнику діставати і розповідати, з ким говорить, про що. Повертали не всі, кращі забирали. Люди дуже боялись, тому виїздили не всі. Ховалися по підвалах. Ні світла, ні газу, ні тепла, ні води”.
Окупанти покинули Гостомель 30 березня. За цей час у двір Онащенків прилетів великий снаряд, зруйнував сарай, паркан, у хаті вибило всі вікна, двері. Коли покидали Гостомель, думали, це на два-три тижні. Не вийшло. У Хмельницькому вже два місяці.
“Тут дуже хороші люди. Я приїхала без трудової книжки, без диплому, бо поспішали. І мені в лікарні просто повірили на слово, взяли в лабораторію, за спеціальністю. Потроху стаємо на ноги, а ось діти оговтувались довго, довелось підліковувати, стрес довго не минав. Вони дуже подорослішали”, — продовжує Альона. — Після того, як Гостомель звільнили, ми з Юрієм їздили поглянути, в якому стані місто, наш будинок. Там все перевернуто, побито. Телевізор, комп’ютер, іншу техніку вкрали, холодильник, видно, не змогли, то пробили в ньому велику діру. Міжкімнатні двері всі повибивали, ручки повиривали також, забрали килими, одяг, посуд. Танками сплюндрували всю вулицю, трощили ними огорожі, будинки. Так “визволяли”. Одне слово, “визволили” нас від будинків, холодильників, мікрохвильовок, речей хатніх, сантехніки, не гребували навіть лопатами, граблями, вилами… Це якесь дикунство, ницість, якої ми ніколи не бачили. Навіть тачки забирали, якими люди картоплю з городів, сміття вивозять. Вантажили все на бетеери і тягли кудись.
Коли ми з Юрієм приїхали на свою вулицю, до нас вийшли сусіди, хто залишився. Людей важко було впізнати: обличчя сірі і дуже одутлі. Але єдине, що усі казали: слава Богу, ми живі, і вже не стріляють”.
Онащенки планують повертатись в травні додому, наводити лад в домівці, приступати до роботи: вже кличуть. Та як звикнути жити далі без болю, пам’ятаючи все, що було? Це навіть важче, ніж відновлювати будинок. Але головне — українська перемога, якій ми всі тепер знаємо ціну.
