Херсонський характер: у Хмельницькому підлітки-переселенці розповіли як протидіяли ворогу
Про мешканців Херсонщини, які з перших днів окупації виявляли стійкий опір російським окупантам, знає вся Україна, співчуває пережитому ними і пишається їхньою українською, козацькою вдачею.Наша ж розповідь про зовсім юних мешканців Херсонщини, які нині перебувають у Хмельницькому міському центрі соціальної підтримки та адаптації, ця розповідь.
Сучасний херсонець в реальності проявив архетип українця, який здатний голіруч кидатися на рашистські танки і здирати з установ ненависні триколори, жити місяцями без газу, світла, запасу елементарних продуктів, але в день визволення виходити на площі і вулиці зі збереженими українськими прапорами і квітами встеляти дорогу нашим ЗСУ. Це херсонці окупаційними ночами “редагували” наспіх розклєні ворогами на білбордах гасла: “Херсон — город русской слави”, щільно замазуючи квачем другу частину назви “Херсон”. Гумор також зброя. Херсонці глузували з “асвабадітєлєй”, бо це в їхній вдачі..
17-річна Настя і 18-річний Євген Тарани приїхали кілька днів тому потягом з Херсону і вже стали улюбленцями працівників і пожильців центру, адже почуття гумору і оптимізм юних сестри та брата прихиляють до них усіх, а Женині розповіді про життя в окупації протягом довгих дев’яти місяців – це реальна картина, як виживали не лише херсонці, а й маленькі нескорені села, яким стала їхня Матросівка Бериславського району, де, за Вікіпедією, до війни мешкало трохи більше сотні селян.
“Коли нас вже деокуповували, то наші зайшли в село без єдиного пострілу. Сусідні селища в нас розміщені близько, і що робиться в сусідніх, знали всі. І всі швидко дізналися, як 11 листопада вже їхали через Перекопськ наші бетеери, наші танки в бік Антонівки, де росіяни намагались втікати і врозсип, і через переправу. Наші навздогін трохи постріляли по них, Антонівський міст вже був розбитий, бо десь о 6-й чи 7-й ранку його підірвали, три прольоти рухнуло вмить, по мосту вже не можна рухатись. Ми були щасливі, знаючи, як в ті миті було страшно рашистам”, — розповідає Женя.
А як виживали в окупації? “Спочатку ще були продукти. А останні чотири місяці дуже важко: без світла, без води, палили грубки чим могли. Продукти доїдали ті, що залишились в хаті, в погребі, купити ніде і ні на що”, — додає Настя.
Втікаючи, “асвабадітєлі” відібрали в Жені велосипед “Україна”. “Забрали мою “Україну”, видно, вирішили хоч якусь Україну з собою взяти, — жартує Женя. — Мені його жаль, бо дуже виручав нашу сім’ю. А взагалі, дуже залякували людей, стежили, щоб нічого про їхню окупацію не розказували ніде, хто не слухався, жорстоко били. Ото йдеш вулицею, а назустріч два росіянини. Ти голову опускаєш, щоб не зустрічатися очима, і прослизаєш повз. Якщо по телефону розмовляєш і вони бачать — підходять одразу, погрожують, перевіряють телефон, можуть відібрати. Чіплялись у будь-якому випадку, аби страху наганяти. Настю ми з дому не випускали, щоб не сталося біди, бо п’яні росіяни “полювали” за нашими дівчатами, жінками.
Грошей не було вже через місяць після окупації. Роботи також не стало. Наш тато працював на залізниці бригадиром, у них був простій, бо ж поїзди не ходили. Відповідно, не було зарплати. А в останні п’ять місяців в усій області, і на Миколаївщині, по сусідству, не було що купити. Картина однакова скрізь – порожні магазини. У перший же день, як зайшли окупанти, люди розгребли все з магазинів. Люди з різних місць масово приїжджали до нас в нас Берислав і в Каховку, вона за 30 км від нас, і все розбирали.
У перший день окупації на Каховській ГЕС вже висів московський триколор. Росіяни потім нас нікуди не пускали, ні в Каховку, ні в Берислав.
Як вони заходили? Просувались по Шиловій Балці, Високому, а наші тримали оборону. У нас за селом була покинута птахофабрика, там теж наші стояли. На вогневу позицію рашисти великою кількістю техніки в’їжджали в поля, у долини висохлих ставків, аж до Бериславської траси. Було страшно, ми знали, що ось-ось можуть їхати російські танки повз наші ворота. Наші могли стріляти по російських позиціях, бо були за 1-2 км від наших сіл Матросівки, Вєровки, Високого, де стояли російські танки, бетеери для ближнього бою. Але в селах могли постраждати люди, якби наші стріляли в бік ворога, і “отвєтка” рашистів була б по мирних людях, по житлах. А наше село і сусідні росіяни буквально оточили своїми градами, автомобілями із запасами снарядів, ракет і іншого, арттехнікою. Ми бачили, як в Шиловій Балці диміло, горіло, стояв гуркіт неймовірний. Наші відступали з Бериславського шосе, виїхали ближче до Херсона, там вже була лінія. Наші, від’їжджаючи, зачистили все за собою, рашисти ніколи цього не робили, поводились, як свині. Перша їхня колона їхала через Матросівку, бо в нас залізнична станція, інші йшли на Снігурівку Миколаївської області, за 14 км від нас. Це була четверта ранку. Ми кинулись знімати відео, виклали по всіх соцмережах, щоб місцеві новинні пабліки бачили, що ворог тут, потрібно готуватися. Їхало близько 400-500 одиниць різної техніки: гради, танки, бетеери, “урали”, “камази”. Я й прокинувся від того, що все тарахкотіло і гриміло. Почав знімати на телефон.
Наступного дня подзвонили родичі із Снігурівки, сказали, що рашистів там наші розбили, тобто, нормально все. Ми раділи. Наші села по сусідству, і ми із старшим братом вирішили подивитися в полях, що залишила після себе перша колона рашистів, яка рухалась повз село. Ми за переїздом знайшли російський “урал”. Він, виходить, був покинутий і повністю заповнений ракетами. Першим ділом ми сточили соляру з баків. Десь вийшло 35 літрів. Ми, крім солярки, зняли ще й з кузова тент, бо дома пригодиться, якийсь піднавіс зробити, і труби, на яких тент натягали, два вогнегасники, 10-літрове відро салідолу, зірвали номери, з “урала”, витягнули два 12-вольтових акумулятори. Але було цікаво, що всередині кузова, в кабіні. Видерлись по колесах нагору. Знайшли документацію, в ній вказано, що тут 84 ракети для градів. Коли ті 3-метрові ракети в першому ящику побачили, то, справді, трохи налякались. В салоні ще знайшли авоську з патронами на бетеер, за сидушкою автомат лежав, теж “приватизували”. Вирішили, всі патрони, зброю нашим передати. А патрони потім ще знайшли у ящиках на кузові, теж вирішили для наших приховати в надійному місці. Ми не могли зрозуміти, як так та перша колона тікала, що в “уралі” й автомат свій забули, іншу зброю? Нам дуже хотілося взяти з звідти й парочку ракет, зробити такий салют, що в кремлі побачили і направити їх в сторону Керченського мосту. На ракетах написали б: “Привіт від Жори Бериславського!”. Це моя кликуха, так мене з універі називали. Але вєлік вже був загружений до краю, аж колеса присіли. Вирішили, що приїдемо вдруге. Додому — 2 км.
Правда, далеко ми не від’їхали, дорогою нас зупинила тероборона, хлопці робили об’їзд місцевості. То патрони, акумулятори, автомат ми їм відразу й віддали, розповіли про “урал” з ракетами. А солярку і солідол таки привезли додому, для мотоблоку. Тероборона тим часом їздила полями, збирала зброю рашистів. Склад був у сільраді. Там були і гради, і БМП, які тракторами притягли, гранатомети, кулемети, міномети, якась артилерія САУ. Всі ангари були забиті рашистською зброєю. Коротше, цілий арсенал для ЗСУ встигли передати, поки не прийшли в село рашисти. І це лише по наших ближніх полях, між селами. Думаю, така допомога нашим ЗСУ була вагома. Правда, місцеві також, поки росіяни без пам’яті тікали і залишали все, наточили й соляри, і якісь агрегати для хазяйства знаходили. Ми також ходили збирати залишену зброю, приносили, привозили до сільради. Звідти її забирали наші військові. Десь через тиждень наші хлопці забрали й той “урал,” потягли до Кривого Рога. А наступного дня заїхали в село рашисти”.
Чи були зрадники, колаборанти в селі? “Були, — каже Женя. — Вони поїхали потім з з рускими на лівий берег. Їх з собою забрали “хозяєва” прислужувати. Чи багато їх було? От на Високому живе майже 5000 людей, то, може, з десяток були зрадниками, фактично, дві сім’ї алкашів. Вони разом з росіянами бухали, заливалися, і їм було класно. В сусідньому селі толком колаборантів не було, але була одна “лічность”, яка агітувала проти України, і його добряче відлупцювали. Пам’ятаю, він ходив і говорив, що росіяни це брати. Я йому відповів, що нам не потрібна їхня дохла двоголова курка, тобто рашистський герб з общипаним орлом. Ох, як це його завело, і як він потім отримав по заслугах”.
Які грощі ходили? Чи брали російські рублі? “ Ми намагалися їх не брати. Я місяць тому повернувся в село з Херсону, де ходив на роботу, працював кухарем, отримував зарплату в гривнях. А останній раз прийшов, а мені хазяїн рублями дає. “Нащо вони мені?” — кажу. — “Бери, що є, гривні вже немає. Поміняєш за курсом” Я не хотів їх навіть в руки брати. Наші гроші навіть на дотик, на вигляд такі класні, а тут якісь шорсткі, дешеві папірці. Ніби ото папір нарізали і щось на ньому абияк надрукували на принтері. Але довелося взяти, хоч було противно, бо я вважаю себе проукраїнським. А по-друге, той курс нікчемний. І ще: зарплата за одним курсом, а на базарі — за вищим. Тобто, наші гривні цінніші. Хазяїн дав мені по курсу 1000 рублів, 800 гривень. Приходжу я на ринок, як дурачок, з рублями, хочу обміняти. Курс — 1000 рублів 450 гривень. Ото я заробив! Коротше, я скупився по дрібницях, аби рублів позбутися, і на решту купив дві пачки перцю, з дому сказали. Пачка в гривнях — 8, в рублях — 36. Але в продавця не було решти, то я віддав всі 100 рублі за 2 пачки перцю, а решта, кажу продавцю, на чай.”
Чому приїхали з сестричкою до Хмельницького? Бо немає роботи, і зима буде важка, хоч батьки лишились дома, на господарстві. “Спочатку думали відправитись в Кривий Ріг, але в Хмельницькому в мене є знайомі, і місто мені дуже подобається, — каже Женя. — Головне — знайти тут роботу. А в Херсоні останній місяць ще й було дуже важко: ні світла, ні води, ні тепла. Як виїжджали росіяни, попідривали всі електроопори, на лінії Берислав-Каховка, які йшли на Херсон. Просто, аби люди страждали. Порозбивали водопроводи, позаливали бетоном, заглушили зв’язок. Десь за тиждень до деокупації почали це робити. Дуже хочу знайти тут роботу, і купити телефон. Бо мій росіяни відібрали. До речі, на вокзалі в Хмельницькому в Насті розрядився телефон, і ми не знали, що робити. Зайшли в кафе. Там, поки заряджали телефон, розговорилися, жінка з кафе направила до штабу для переселенців на Проскурівській. А вже з штабу нас привезли сюди. Нам сказали, що отримаємо матеріальну допомогу, в центрі проживаємо і харчуємося безкоштовно. Але як тільки знайдемо роботу, будемо шукати житло, а тільки налагодиться в Херсоні, весною повернемося додому”.
До речі, у Хмельницький херсонці приїхали не лише із валізами з одягом, привезли й свої українські прапори, які ховали дома весь час в окупації.
Тетяна Слободянюк
