Хмельничанка, звільнена з полону Оленівської колонії, незабаром повернеться додому
” Я в Україні”. Цих слів хмельничанка Катерина Бас, донька полоненої парамедикині добровольчої демілітаризованої організації “Госпітальєри”, чекала щодня, щомиті, відколи її мама, Тетяна Васильченко, 17 травня разом з іншими понад двома з половиною тисячами українських захисників опинилася в рашистському полоні. Як пізніше виявилося, в Оленівці Донецької області. Про її долю родичі не знали нічого до 17 жовтня, тобто коли вдалося визволити з рашистської неволі 108 українок. Серед них — 53-річна хмельничанка Тетяна Васильченко.
За весь час вона зателефонувала з полону лише один раз, 8 червня. В короткому дзвінку, під пильним оком наглядачів, встигла тихо мовити: “Не мовчіть”. І вони не мовчали. Родина Тетяни Васильченко почала шукати через соцмережі родичів полонених “азовсталівців”, співпрацювати з об’єднанням родин захисників Маріуполя, чимало з яких на той час вже перебували в Хмельницькому як переселенці. Родичі полонених робили сотні дзвінків, шукали контакти правових і гуманітарних фундацій. Після теракту в Оленівці 29 липня вся Україна почала проводити безстрокові акції “Поверніть героїв додому!”, щоб достукатись до світової спільноти, разом впливати на свавілля окупантів і визволити всіх українських бранців.
Тетяна Васильченко й не знала за весь цей час, що стала героїнею теле- і газетних репортажів та статей. Мужня хмельничанка стала героїнею і нашого “Проскурова” (№24, 30 червня, 2022). І з того часу й ми, журналісти, стали відповідальними за долю наших полонених. І як тільки звістка про те, що з полону вдалося вирвати 108 жінок, серед яких мешканки Хмельницької області, й вона, госпітальєрка Тетяна Васильченко, ми зв’язалися з Катериною Бас, до речі, активною волонтеркою і громадською активісткою.
“Ми поки що не даємо детальних інтерв’ю, хоч нашу сім’ю буквально атакують журналісти. Мама подзвонила 17 жовтня: “Я в Україні!”. І ми зрозуміли: вона жива, повернулася.Відразу після звільнення маму відправили в київський шпиталь на обстеження. А потім лікування. І вже коли вона повернеться додому, думаю, багато чого розповість.
Є що розповісти і Катрусі. На своїй домашній кухні вона з подругами волонтерками влаштувала справжній сушильний цех: роблять овочеві заготовки “сухих” борщів для армійців. Уже насушили понад сім тисяч пакунків. З кожного виходить 5-7 порцій запашного домашнього борщу. “Ми всією сім’єю, друзями займаємось допомогою армії ще 2014 року. А з початку повномасштабного вторгнення перейшли на “сухі” борщі. Звичайно, моя кухня вже добряче постраждала від цілодобового навантаження, від сушарок. Зараз нам з Польщі привезли дуже якісну сушарку, промислову, з потужним вакууматором. Є з чим працювати, лише помічників не вистачає. Зараз міська рада допомагає нам підшукати відповідне приміщення, бо в квартирі нереально працювати з промисловим обладнанням, і за технікою безпеки також. А ще випікаємо пиріжки і печиво, також по домівках. Консервацію робили, був сезон — нам принесли багато помідорів. Спека в кухні стояла неймовірна: ми безперервно консервували ті томати для наших армійців. Я вірю, що мама буде рада за мене, за свою сестру Наталю, що ми також працюємо щодня для нашої перемоги. Дуже хочемо бачити нашу Борисівну, так маму називають побратими, дома”.
Ми розмовляли з Катею в минулу п’ятницю, коли о 12 годині розпочиналася чергова безстрокова акція, яка збирає в Хмельницькому” родичів військовополонених з різних куточків області і України. У той день також понад три сотні небайдужих рушили Проскурівською: від ТЦ “Дитячий світ” до кінотеатру ім. Шевченка з прапорами та плакатами, фотографіями полонених героїв. Світлана — маріуполька: її син, військовослужбовець Нацгвардії. Після того, як 16 травня вийшов з “Азовсталі”, не подавав жодної звістки. “Росія, як завжди, порушує женевські конвенції, не допускає Червоний Хрест, нікого. Ми не маємо жодної звістки”, — хвилюється жінка. Світлана лише знає, що син в Оленівці.
Чекає на повернення сина з Оленівки й Альона, також маріуполька: “Мій син Олександр служив у полку “Азов” з 2014 року, доброволець. Мав два поранення, зараз в полоні, нічого про нього не знаємо, як з ним поводяться, в якому він стані. Ми все покинули, і пішли за своїми дітьми, бо вони боронять нашу країну. Я дуже пишаюсь ним і дуже чекаю…”
Тетяна щоп’ятниці приїжджає зі Старої Ушиці: “Мій син — військовий медик. Вийшов 17 червня з усіма побратимами з “Азовсталі”, далі — пекло Оленівки. Чекаємо, віримо, підтримуємо одні одних, тут наче моя друга сім’я. Слава Богу, наші жінки повернулись з полону в Україну. Надіюсь, що й син обов’язково повернеться”.
“Ми надзвичайно тішимося тим, коли отримуємо новини, що вдалося визволити чергову групу наших героїв з полону. І з кожною новою акцією наш настрій стає все більш бойовим, впевненішим у тому, що кожен, за кого ми виходимо, кого знаємо і кого не знаємо — всі повернуться додому, — розповідає координаторка акції, волонтерка ГО “Захист” Леся Стебло.
— Крім Тані Василенко, є ще хмельничанки, які повернулися, і зараз на реабілітації. Відомо про вісьмох, але точно, хто вони, поки що сказати не можу. Ми ще не бачили списків усіх звільнених. Але ми всі комунікуємо, акції такі по всій Україні. Ми не забули, ми чекаємо, вимагаємо і закликаємо світову спільноту, щоб вони більш відповідально виконували зобов’язання, які на себе взяли щодо дотримання прав військовополонених за женевською конвенцією. Адже родини не мають комунікації зі своїми близькими. Ми пишемо листи в різні міжнародні організації, бо наше основне завдання не “спускати” цю тему з публічного простору. І це стосується і міжнародної спільноти, і українців, і наших хмельничан, серед яких понад 40 тисяч зараз переселенці, які зазнали жахіть війни. І щоп’ятниці ми тут. П’ятниця — день виходу наших захисників “Азовсталі”, і в п’ятницю відбувся кривавий теракт в Оленівці. Я вражена незламністю матерів, батьків, дружин “азовців”. Коли ми отримуємо інформацію, про чергових звільнених, це наповнює величезною силою”.
Серед учасників акції — капелан Аскольд Квятковський, маріуполець, волонтер. Допоміг евакуювати з початку війни росії проти України понад 7 тисяч маріупольців. “Там ще залишились найбільш незахищені люди. І зараз, коли ми з вами розмовляємо, три наших автобуси везуть людей з Маріуполя”, — повідомив він.
Війна розтерзала долі, розкидала українців по різних територіях, за різні кордони. Найпекельніший той, з якого повзе і летить зло в Україну. Але покарання невідворотне, і це правда, в яку ми віримо, за яку б’ємося, якої вимагаємо. І тому переможемо. І будемо робити все, на що здатні, аби кожен, хто чекає героя з рашистського полону, почув заповітне: “Я в Україні. Я — вільний”.
Тетяна Слободянюк
