Хмельницькі храми стали притулками для переселенців
Українці із зони бойових дій та окупованих регіонів різними шляхами, долаючи тисячі кілометрів, добираються на захід, втікаючи від війни, катувань і смерті від озвірілих рашистів. Майже 400 тисяч біженців нині тимчасово мешкають у громадах області, понад 39 тисяч – у Хмельницькому. Чимало згорьованих людей знаходять прихисток у храмах, де нині й мешкають. Форпостами милосердя і волонтерства стали церква Різдва Богородиці УГКЦ, єпархія ПЦУ, католицька парафія Христа Царя Всесвіту та інші.
Активно приймає біженців Українська Церква Християн Віри Євангельської. З початку війни із зони бойових дій волонтери громади нашої області евакуювали близько 500 людей, прийняли транзитом більш як 5700, дали помешкання 576 переселенцям, у молитовних будинках ХВЄ щоденно харчуються майже 800 людей, а також будується притулок для півсотні переселенців.
Єпископ, УЦХВЄ Хмельницької області, пастор церкви «Благодать Христа» , що на проспекті Миру, 92/Б, Ростислав Мурах розповідає: «Наша зала для богослужінь стала притулком для біженців, а цокольний поверх Будинку молитви своєрідним богосховищем». На другому поверсі, у залі для богослужінь, у кутку – гора матраців, інше крило зали щільно заставлене ліжками. «Ми постійно готові прийняти велику хвилю переселенців. Були дні і ночі, коли ми приймали майже 150 людей, годували, одягали. Де тільки можна було, стелили впритул матраци. Найчастіше в нас зупинялися на одну-три доби. Людей приймаємо з першого дня війни, – каже священнослужитель. В інших будинках молитви по всій області проживає понад 300 чоловік, по наших сім’ях – майже 700. Найбільше переселенців було з Київської, Чернігівської, Харківської областей нині прибувають із Запорізької, Миколаївської, Донецької Луганської, Херсонської областей. Днями у нашому Будинку молитви мешкали 50 мам з дітьми, яким нині дали постійний притулок. А зараз постійно проживає 20 людей, які не мають куди їхати, у багатьох вже немає власного житла. Члени релігійної громади знаходять їм хати по селах, квартири в місті».
Іншою важливою сферою турботи стала гуманітарна допомога жителям постраждалих регіонів, ЗСУ, теробороні області. «Ми здійснили понад 30 рейсів у різні міста: Київ, Харків, Чугуїв, Полтаву, Суми, Покровськ, Баштанку, Чернігів, Ірпінь та інші. Вже передали 3500 продуктових наборів і більш як 60 тон гуманітарних вантажів, половину з яких зібрано церквами Хмельницького і області. Для доставки гуманітарної допомоги та евакуації людей, придбали чотири буси. В основному, возимо продукти і медикаменти, – розповідає Ростислав Миколайович. – А ось нашим військовим постійно потрібні кровоспинні препарати і джгути-турнікети їх привозимо з-за кордону. Нині волонтерам стали всі наші церкви. В кожній області є чати в соцмережах, звідки дізнаємось, де і що потрібно. Наші програмісти потурбувались, щоб люди могли скористатись каналами «Своїм по вірі» та «Ангели на колесах» і отримати допомогу. Днями наші церкви передали медикам та нашим захисникам дві автівки – «Фольсваген 4Т» і «Опель Зафіра», півтори сотні бронежилетів, 500 аптечок, інші необхідні речі».
Уже понад місяць у Будинку молитви мешкають переселенці. Тиждень тому тут прихистили кілька родин родини з Донеччини. Марина – із містечка Мирноград Донецької області, розповідає: «Ми приїхали в неділю, 9 квітня. В нас ще не падають щодня снаряди, але долітають з сусіднього Покровська. А там канонади не вщухають. Це дуже страшно.».
Як люди ставляться до цих подій? «Боїмося, а після того, що сталося в Бучі, люди почали виїжджати вглиб України, – каже Марина. – В росію не евакуйовуються, вже побачили, що таке росія. Їдемо лише в Україну, в Польщу. Я працювала в Мирнограді прибиральницею, і зараз тут це роблю, в притулку, допомагаю. Молимося за нашу перемогу, і дуже хочеться додому. Але мери наших міст сказали: виїжджайте якнайбільше, щоб нашим хлопцям було легше воювати».
Разом з Мариною з Мирнограда добрались до Хмельницького й пані Ніна з чоловіком. «Для нас все це досі шок, ми ж бік о бік з росіянами жили, – згадує жінка. – А тепер покинули домівки, господарства. Взяли лише деякі речі й документи. Як почали над хатами ракети літати, ми зрозуміли: добра не буде. З Мирнограда дуже багато вже виїхали. Їхати дуже важко. До Дніпра у нас дві години їзди, а ми 9 годин добиралися – затори, дороги пошкоджені вибухами. І пішки йшли, і автостопом їхали. У Красноарміську, це поруч з нашим містечком, російська касетна бомба впала, багато людей постраждали. Це вмить стається. І в нас на околицю така ж приземлилась, кажуть, чоловіка вбило. У Новоградівці , це за 15 кілометрів, почула ось в новинах, 53 господарства зруйновані. Це ціла вулиця. Всі дуже бояться другого наступу, моляться за наші ЗСУ. Дивишся, як похоронки на наших молодих хлопців приходять – душа розривається».
Олена з чоловіком приїхали зі Слав’янська, вони вже вдруге втікають від російських окупантів. «Перше, що ми пережили, це 2014-ий рік. Дуже було важко. Я плакала за Кримом, за другу, окуповану територію свого Донбасу, звідки ми вирвались. Але вона мені дуже дорога, там живуть такі ж українці, повірте, які хоч і розмовляють по-російськи, але їх не запитували, чи хочуть жити в ДНР. Ми також опинились на тій території. «Визволителі» розбомбили наш будинок, гараж, бо поруч був аеродром. Ми це пережили, хоча всі ці вісім років було розуміння, що все одно неспокійно. Ми з чоловіком живемо у Слав’янську, поруч – Ізюм. Це, по суті, маленький Маріуполь. Його зрівняли із землею, окупували, нашої гуманітарки не пропускають, відбирають. У Слав’янську також неспокійно, пролітають ракети, чути вибухи навколо. Околиці, де приватний сектор, бомблять. Мої батьки мешкають у Краматорську, біля вокзалу, де влучила ракета і загинули люди. Ми допомагали краматорцям грішми, ліками, усім, чим могли. Я не могла в ті дні ні про що думати, ні працювати, хоча я собі наказувала: треба жити. Просила Бога вказати шлях, де я потрібна, кому я потрібна. Як ми зібралися? Просто сіли в поїзд, який рухався в Західну Україну. Потрапили сюди. Переживаю за батьків, вони залишились в Краматорську. Ситуація дуже напружена. Хоча багато людей виїжджати не хочуть. Поки що є їжа і гроші в банкоматах. Але я пам’ятаю про Ізюм, як все швидко змінилось, як місто стало пасткою, бо неможливо зробити евакуаційні коридори».
«Мої батьки в Запорізькій області, в містечку Васильєвка, – додає Марина. – Там сестра, а мама з братом поряд в селі. В селі немає нічого, гуманітарку не пропускають. Спочатку лише бомбили, а тепер ті орки стріляють в людей автоматними чергами. Банкомати не працюють, магазини продають лише за готівку, але грошей вже нема, роботи нема, все зруйноване».
Тут, у Будинку молитви, облаштовано й кухню, де готують їжу для переселенців, і продовольчий склад. Адже, як переконаний пастор Ростислав, кожного дня може прибути велика кількість людей зі сходу, яких потрібно облаштувати, годувати. А просторий хол став великим складом одягу, який зібрали волонтери.
«Бог вибрав Україну і наш народ, дав нам Свою силу і благодать, щоб ми зупинили зло і неправду, яке ширить росія», – каже пастор Микола Мурах.
Незабаром Великдень об’єднає всіх українців різних конфесій і церков в єдиній молитві до Бога за Україну. І наша єдність, наша праця стане українським Великоднем, який щодня наближає нашу перемогу і кріпить нашу віру у торжество правди і милосердя.
Тетяна Слободянюк
