Хмельницькі храми стали притулками для переселенців

Українці із зони бойових дій та окупованих регіонів різними шляхами, долаючи тисячі кілометрів, добираються на захід, втікаючи від війни, катувань і смерті від озвірілих рашистів. Майже 400 тисяч  біженців нині тимчасово  мешкають у громадах області, понад 39 тисяч – у Хмельницькому. Чимало згорьованих людей знаходять прихисток у храмах, де нині й мешкають. Форпостами милосердя  і волонтерства стали  церква Різдва Богородиці УГКЦ, єпархія ПЦУ,  католицька парафія Христа Царя Всесвіту та інші.

Активно приймає біженців Українська   Церква Християн Віри Євангельської. З початку війни із зони бойових дій  волонтери  громади нашої області  евакуювали близько  500 людей, прийняли  транзитом більш як  5700, дали помешкання   576 переселенцям, у молитовних будинках ХВЄ щоденно харчуються майже 800 людей, а також будується  притулок для  півсотні переселенців.

Єпископ, УЦХВЄ Хмельницької області, пастор  церкви «Благодать Христа» , що на проспекті Миру, 92/Б, Ростислав Мурах  розповідає: «Наша зала для богослужінь  стала притулком для біженців, а цокольний поверх Будинку молитви своєрідним  богосховищем». На другому поверсі, у залі для богослужінь,  у кутку – гора матраців, інше крило зали щільно заставлене  ліжками. «Ми постійно готові прийняти  велику хвилю переселенців. Були дні і ночі, коли ми приймали майже 150 людей, годували, одягали.  Де тільки можна було, стелили  впритул матраци. Найчастіше в нас зупинялися на одну-три доби. Людей приймаємо з першого дня війни, каже священнослужитель.  В інших будинках молитви по всій області проживає понад 300 чоловік, по наших сім’ях – майже  700. Найбільше переселенців було з Київської, Чернігівської, Харківської  областей нині прибувають із Запорізької, Миколаївської, Донецької Луганської,  Херсонської областей. Днями у нашому Будинку молитви  мешкали  50 мам з дітьми, яким нині дали постійний притулок.  А зараз постійно проживає 20 людей, які не мають куди їхати, у багатьох  вже немає власного житла. Члени релігійної громади  знаходять їм хати по селах, квартири в місті».

Іншою важливою сферою  турботи стала гуманітарна допомога жителям постраждалих регіонів, ЗСУ, теробороні області. «Ми здійснили понад  30 рейсів  у різні міста: Київ, Харків, Чугуїв, Полтаву, Суми,  Покровськ, Баштанку, Чернігів, Ірпінь та інші. Вже передали 3500 продуктових  наборів і більш як 60 тон гуманітарних вантажів, половину з яких  зібрано церквами Хмельницького і області.  Для доставки гуманітарної допомоги та евакуації людей,  придбали  чотири буси. В основному, возимо   продукти і медикаменти, розповідає Ростислав Миколайович. – А ось нашим військовим  постійно потрібні  кровоспинні препарати і  джгути-турнікети їх привозимо з-за кордону. Нині  волонтерам стали всі наші церкви. В кожній області є чати в соцмережах, звідки дізнаємось, де і що потрібно. Наші програмісти потурбувались, щоб люди могли скористатись каналами «Своїм по  вірі» та «Ангели на колесах» і отримати допомогу. Днями  наші церкви передали медикам та нашим захисникам  дві автівки «Фольсваген 4Т» і «Опель Зафіра», півтори сотні бронежилетів, 500 аптечок, інші необхідні речі».

 

Уже понад місяць  у Будинку молитви мешкають переселенці. Тиждень тому тут прихистили  кілька родин родини з Донеччини. Марина – із містечка Мирноград Донецької області, розповідає: «Ми приїхали в неділю, 9 квітня. В нас ще не падають щодня  снаряди, але долітають з сусіднього  Покровська. А там канонади не вщухають.  Це дуже страшно.».

Як люди ставляться до цих подій? «Боїмося, а після того, що сталося в Бучі, люди почали виїжджати вглиб України, каже Марина.   В росію не евакуйовуються, вже побачили, що таке росія. Їдемо лише в Україну, в Польщу. Я працювала в Мирнограді прибиральницею, і зараз тут це роблю, в притулку, допомагаю. Молимося за нашу перемогу, і дуже  хочеться додому. Але мери наших міст сказали: виїжджайте якнайбільше, щоб нашим хлопцям було легше воювати». 

Разом з Мариною з Мирнограда  добрались до Хмельницького й  пані Ніна з чоловіком.  «Для нас  все це досі шок, ми  ж бік о бік з росіянами   жили, згадує жінка. А тепер покинули домівки, господарства. Взяли  лише деякі речі й документи.  Як почали над хатами ракети літати, ми зрозуміли: добра не буде. З Мирнограда дуже багато  вже виїхали.  Їхати дуже важко. До Дніпра у нас дві години їзди, а ми 9 годин добиралися – затори, дороги пошкоджені вибухами. І пішки йшли, і автостопом їхали. У Красноарміську, це поруч з нашим містечком, російська касетна бомба впала, багато   людей постраждали. Це вмить стається. І в нас на околицю така ж приземлилась, кажуть, чоловіка вбило. У Новоградівці , це за 15 кілометрів, почула ось в новинах, 53 господарства зруйновані.  Це ціла вулиця. Всі дуже бояться другого наступу, моляться  за наші ЗСУ. Дивишся, як   похоронки на наших молодих хлопців приходять – душа розривається».

Олена з чоловіком приїхали зі Слав’янська, вони вже вдруге втікають від російських  окупантів.  «Перше, що  ми пережили, це 2014-ий рік.  Дуже було важко. Я плакала за Кримом, за другу, окуповану  територію свого Донбасу, звідки ми вирвались.  Але вона  мені дуже дорога, там живуть такі ж українці, повірте,  які хоч і розмовляють по-російськи, але їх не запитували, чи хочуть жити в ДНР.  Ми також опинились на тій території. «Визволителі» розбомбили наш будинок, гараж, бо поруч був аеродром. Ми це пережили, хоча всі  ці вісім  років було розуміння, що все одно  неспокійно.  Ми з чоловіком живемо у Слав’янську,  поруч Ізюм. Це, по суті, маленький Маріуполь. Його  зрівняли із землею, окупували,  нашої гуманітарки не пропускають, відбирають. У Слав’янську також неспокійно, пролітають ракети,  чути вибухи навколо. Околиці, де приватний сектор,   бомблять. Мої батьки мешкають у Краматорську, біля вокзалу, де влучила  ракета і загинули люди. Ми допомагали краматорцям грішми,  ліками, усім, чим могли. Я не могла в ті дні  ні про що думати,  ні працювати, хоча я собі наказувала: треба жити. Просила Бога вказати шлях, де я потрібна, кому я потрібна.  Як ми зібралися? Просто сіли в поїзд, який рухався в Західну Україну.  Потрапили сюди. Переживаю за батьків, вони залишились в Краматорську. Ситуація дуже напружена. Хоча  багато  людей виїжджати не хочуть.  Поки що є їжа і гроші в банкоматах. Але я пам’ятаю про Ізюм, як все швидко змінилось, як місто стало пасткою, бо неможливо зробити евакуаційні коридори».

«Мої батьки в Запорізькій області, в містечку Васильєвка, додає Марина. Там сестра, а мама з  братом поряд в селі.  В селі немає нічого, гуманітарку не пропускають. Спочатку лише бомбили, а тепер ті орки  стріляють  в людей автоматними чергами. Банкомати не працюють, магазини  продають лише за готівку, але грошей вже  нема,  роботи нема, все зруйноване».

Тут, у Будинку молитви, облаштовано й кухню, де готують їжу для переселенців, і продовольчий склад. Адже, як переконаний пастор Ростислав, кожного дня може прибути  велика кількість людей зі сходу, яких потрібно облаштувати, годувати. А просторий хол став  великим складом одягу, який зібрали волонтери.

«Бог вибрав Україну і наш народ, дав нам Свою силу і благодать, щоб ми зупинили зло і неправду, яке ширить росія», каже  пастор Микола Мурах.

Незабаром Великдень обєднає всіх українців різних конфесій і церков  в єдиній молитві до Бога за Україну. І наша єдність, наша праця стане  українським Великоднем, який щодня наближає нашу перемогу і кріпить нашу віру у торжество правди і милосердя.

 Тетяна Слободянюк

Back to top button