Історії доріг “Волонтерської пошти”

Розшматовані вирвами, всіяні осколками, розгрузлі від бронетехніки, дощового бездоріжжя, переметені сніговими завіями — десятки тисяч фронтових доріг “Волонтерської пошти”, яка щотижня прямує на фронт уже понад три роки. Її екіпажі здатні добиратися манівцями, об’їжджати пастки замінувань, пробиратись руїнами спотворених війною міст і сіл до самісінького “нуля”, звідки рукою подати до позицій ворога. Волонтерські буси доставляють на фронт усе: від автівок, спорядження, такмедів, будматеріалів для бліндажів і укріплень, продуктів тощо — до посилок для бійців з їх домівок. Часто волонтерську появу в найгарячіших точках бійці зустрічають, не приховуючи здивування: “Як ви сюди добралися?!”

“Волонтерська пошта” на вул. Кам’янецькій, 63/3 — реально діючий проєкт благодійного фонду “Волонтери Поділля”, запрацювала вже з перших тижнів повномасштабного вторгнення. Із того часу основний колектив волонтерів незмінний, перевірений часом і згуртований спільним досвідом.

Волонтерка Ярослава Гранат відповідає за логістику, допомагає водіям формувати маршрути поїздок, займається обліком і комплектацією посилок, яких уже десятки тисяч відправили адресатам на передову. Її тут лагідно називають Ясею, і попервах важко повірити, що ця тендітна красуня понад півтора року також їздила з водіями на передову. “Почалося все в перші тижні повномасштабного вторгнення. Ми протягом майже трьох місяців допомагали нашій 106-й окремій бригаді ТрО ЗСУ, коли вона була дислокована в Хмельницькому, а також блокпостам, а потім підрозділ тероборони відправили на Харківщину, — розповідає Яся. — Відвозили військовим рації, генератори, різні скоби, маскувальні сітки, інші розхідні матеріали. З нашою командою “Волонтерів Поділля” працювало дуже багато людей — і в Хмельницькому, і в області, і з-за кордону. Наші екіпажі щоп’ятниці, щосуботи виїжджали до хлопців. Юрій Кравчук зі Старої Синяви був тоді першим водієм зі своїм бусом. Але попит фронту зростав, вантажі накопичувалися. І тому ми знайшли просторе приміщення для “Волонтерської пошти”, де й зараз працюємо. Приймає всі вантажі щоденно, обліковує наш ветеран-волонтер Василь Дмитрович, і далі ми з водіями обираємо маршрути, що й куди доставляти. Возимо різне: автомобілі, дрони, рації, генератори, бліндажні скоби, маскувальні сітки, плівку, продукти, гігієнічні засоби, смаколики та дитячі малюнки-побажання і, звісно, посилки”. Волонтерські вантажі доставляють на позиції наразі троє водіїв — Юрій Кравчук, Олександр Дубінін та Роман Кожем’яка.

Разом з водійськими екіпажами Яся півтора року їздила у фронтову зону майже щотижня. “Мене спочатку не хотіли брати. Хвилювалися, що, ось, тендітна дівчина, куди мені на “нуль”, — згадує волонтерка. Але в неї була й особиста причина долати тисячі кілометрів до фронту. Її тато, Станіслав Гранат, воював у підрозділі ТрО на Харківському напрямку. “Я дуже хотіла з ним зустрітися. Перші рази не вдавалося, бо то він був на позиціях, то ми іншою дорогою їхали, — розповідає Яся. — Аж на третю чи четверту поїздку я зустріла його вже на Донеччині. Коли тато побачив мене, насамперед стривожився: “Ярославо, що ти тут робиш?”. А там же бахкає звідусіль…”. Як каже Яся Гранат, фронтові поїздки — це інша реальність, ні в чому не схожа на тилову. Хіба можна забути поїздку звільненим від рашистів Ізюмом, коли по дворах, вздовж доріг бачили десятки могил, а замість будинків — обгорілі чорні уламки, хаос розтрощених вулиць, згарища скверів, посадок? А повертаєшся до Хмельницького — тут наче й війни немає. Тому знову їдеш, бо ти вже заряджена війною, бо розумієш, що треба допомагати військовим. І не лише обладнанням, продуктами, а й спілкуванням, дитячими малюнками… Це хлопців мотивує, дає новий подих.

Особлива історія — посилки для бійців, які родичі привозять в офіс “Волонтерської пошти”, звідти автівками — до адресатів. “Коли ми приймаємо посилки, обов’язково перевіряємо їх вміст: чи є алкоголь, наркотичні речовини, зброя… А ще до кожної передачі додаємо щось і від нас: вологі серветки, засоби гігієни, малюнки дитячі, листівки, — розповідає волонтерка. — Були посилки з незабутніми історіями. Одна з таких прибула до нас від мами військового з Київщини. Її звідти переслали, як часто робили це з інших областей. Тому що наша “Волонтерська пошта” була однією з перших. Передавали не лише домашні солодощі, а й старлінки, генератори, інші запити військових. Бо наші машини доїжджали скрізь. Коли прибула та київська посилка, я також їхала з екіпажем на донецький напрямок. Дорогою дзвонимо до військового — не відповідає. Але ми зазвичай записуємо й номери телефонів побратимів, командирів. Наш військовий тоді не обізвався, подзвонив його побратим. “Ви де?” — “Ми тут недалеко”. Приїжджаємо, і боєць розповідає, що напередодні наш військовий загинув. Що робити з посилкою, як сказати родичам? Дорога була назад дуже важкою… Такі випадки дуже засмучують, але й додають сили, якоїсь злості допомагати ще більше, перейматись життям військових, бо вони цього дуже потребують. Знаєте, волонтер — це ще й психолог. Бійці розповідають нам про себе, розпитують, як там, у нас”.

Жовтий бус “Волонтерської пошти” добре знають на позиціях, але він є й “гарною” мішенню, тому потрібно постійно перебувати на зв’язку з підрозділами, які повідомляють про стан маршруту, небезпеки. За одну поїздку бувають у кількох напрямках, від сходу — до півночі. Трапляється різне. Але, кажуть волонтери, якась сила їх завжди оберігає. Бо бувають випадки: приїжджають на локацію — і на очах розпочинається бій, артобстріл. “Кожен, хто їздив, хоча б раз потрапляв під обстріл, та й дрони літають, — ділиться Яся. — Але, знаєте, більше пригнічують жахливі картини розтрощених міст і сіл. Пам’ятаю, ми їхали крізь руїни Куп’янська, вночі. Дорога в осколках, ямах. А за нашим бусом — ще й лафета з автівкою для військових. Ми лише в’їхали у Куп’янськ — назустріч військові вибігають: “Розвертайтесь, їдьте в безпечне місце, бо зараз щось буде…”. Ми від’їхали, стали під вцілілими деревами — і почався обстріл касетними бомбами. Це було за 2 км від нашого буса. Коли повертались назад, в Хмельницький, постійно думали, чи вижили хлопці, бо прильот був дуже щільний”.

Щотижневу ситуацію на всіх напрямках фронту знають водії “Волонтерської пошти”, які “намотали” під колеса своїх бусів десятки тисяч кілометрів. Олександр Дубінін від початку великої війни займається волонтерськими перевезеннями. Учасник Революції Гідності, він з перших днів повномасштабного вторгнення вистоював черги у військкоматі, але в той час добровольців були сотні, і Олександру сказали чекати, коли викличуть. Як чекати? Почав допомагати “Волонтерам Поділля” — переганяв автівки з Німеччини до Хмельницького, звідси — на фронт. Коли з’явилась “Волонтерська пошта”, став її водієм. Поїздок уже кілька сотень. Виїжджати доводиться раз у два тижні. Дорога, в середньому, триває близько трьох днів. “Зараз повертаємося додому швидше, а раніше, коли у військових було мало машин, доводилося возити все безпосередньо на позиції, а тепер у більшості є засоби пересування, нам виїжджають назустріч, — каже Олександр Анатолійович. — Звичайно, на блокпостах інформують, якщо в’їжджаємо в небезпечні зони. В деякі не пропускають, про інші — попереджують. Одного разу я їхав з Костянтинівки в Покровськ, це вже коли там починався російський наступ, і ділянка над трасою покривалась ворожими дронами. А в мене автівка тягне ззаду порожню лафету, рухатись складно, та й постійні вибухи близько. Щоразу думаєш: ось ще трішки, і цей кошмар закінчиться. Але поки що кінця не видно, маємо їздити, допомагати нашим захисникам”.

У поїздках водіям часто доводиться контактувати й з місцевими мешканцями. “Підходить до нашого буса дівчинка років десяти, просить чимось пригостити: худесенька, недоглянута, одяг на три розміри більшим звисає. Тато, каже, спить, мами десь немає вдома… Розумію, що це асоціальна сім’я. Боляче…. Тому завжди беру з собою якісь смаколики для діток, які залишились у фронтових зонах”, — ділиться Олександр.

У водія “Волонтерської пошти”, хмельничанина Романа Кожем’яки, маршрут недавньої поїздки був довгий — Донецький, Харківський, Запорізький і Сумський напрями. “Вийшов загалом круг до 2,5 тисячі км. В основному, в усіх напрямках запити однакові: автомобіль, сітки, генератори, зарядні станції, скоби для бліндажів, плівка і т.д. Буває, й бензопила потрібна, і болгарка”, — розповів Роман. Чоловік також волонтерить із початку війни. Каже, все визначив випадок, коли своїм бусом привіз “Волонтерам Поділля” маскувальні сітки. Так і залишився. “Спочатку їздив на захід, до кордону, забирав ліки, дитяче харчування, автомобілі, бо чоловіків за межі країни тоді не випускали. Потім почались фронтові поїздки з “Волонтерською поштою”. Деякі згадуються тепер навіть із посмішкою, але ризики були смертельні. “Якось доїжджаємо до мосту, а він вже зірваний, купи осколків на дорогах, дощ періщить, немає зв’язку, — пригадує Роман. — Ми блукали довго, везли автівку, обладнання, посилки. Коли доставили і збиралися повертатись, хлопці сказали, аби ми зрізали дорогу полем, бо погода суха, літня. Ми в’їхали на польову дорогу, а по обидва її боки, в полі таблички “Міни”. Довелось дуже обережно той шлях “зрізати”.

Наразі черговий екіпаж знову готується до поїздки — автошляхами та звивистими манівцями фронтової зони. Щоп’ятниці “Волонтерська пошта” доставляє повен бус вантажів та посилок на бойові позиції. Ця допомога саме для тих, хто дає нам змогу прокидатися: з синьо-жовтими стягами над нашими містами, над Україною.

Тетяна Слободянюк