Краще без хліба, ніж хліб з рук ворога: маріуполець, який живе в Хмельницькому, розповів чому став волонтером

Незабаром минає рік, як хмельницька громада поповнилась майже 40 тисячами внутрішніх переселенців, фактично, це сьома частина всіх мешканців. У перші дні і тижні до міста щодоби прибувало потягами понад дві тисячі людей, які втікали від смертельної небезпеки. Їм допомагала влада, волонтери, небайдужі містяни: з житлом, продуктами, одягом, медикаментами, адже більшість приїжджих добирались до Хмельницького, знесилені пережитим і невідомістю того, що їх очікує. З початку повномасштабного вторгнення Хмельниччина прийняла понад 160 тисяч внутрішніх переселенців, нині, за інформацію ОВА, в регіоні залишилися понад 117 тисяч переселенців. Третина з них в обласному центрі. Вони, як і місцеві жителі, намагаються вижити в умовах війни, за можливості працювати, виховують дітей, чекають чоловіків та синів з фронту, чекають перемоги, щоб повернутися в рідні місця. Чимало переселенців займаються волонтерством, допомагають ЗСУ і таким же людям, які вимушено покинули домівки і потребують допомоги.

Олексій САПАРОВ — маріуполець, волонтер, голова громадської організації “Наш вибір — Україна”, мета якої — допомога внутрішньо переміщеним особам з усієї України. Це допомога гуманітарна, психологічна, медична, допомога в пошуках житла і роботи, юридичні консультації, мовні та істо- ричні курси, арттерапія для дітей та дорослих. Працює центр соціально-психологіч ної реабілітації. Ця організація волонтерів співпрацює і з місцевою владою, і з волонтерськими центрами міста і України. Олексій з перших днів війни почав волонтерити, бо з власного досвіду знає потреби, ситуацію людей, що пережили жах бомбувань та обстрілів. За час війни в центрі ГО “Наш вибір — Україна” надали допомогу понад 11 тисячам людей. Тут робоче місце соціальних працівників, педагогів, психологів, медиків, юристів. Усі — волонтери, переселенці з різних регіонів. Про початок повномасштабного вторгнення Сапарови дізнались в літаку, коли повертались з відпочинку. До Маріуполя підходили росіяни, точилися бої.  Як повертатись з трьома дітьми до палаючого міста?

— Ми з сім’єю в Хмельницькому живемо з 1 березня, — розповідає Олексій Сапаров. — Тоді люди приїздили по кілька тисяч за добу. Їм потрібно було допомагати. І ми з дружиною Галиною організували хостел для прибулих. Загалом в хостелі нагодували, дали нічліг, засоби гігієни майже трьом тисячам вимушених переселенців з усіх регіонів. Наше приміщення біля овочевого ринку, на Проскурівського підпілля, 16. Воно простоювало на початок війни. І коли виникла потреба в місцях для переселенців, ми зв’язалися з місцевими волонтерами, ті допомогли з ліжками, матрацами, білизною, кондиціонерами тощо. Ми зробили ремонт. І через кілька днів прийняли вже перших людей.

Він народився в Луганській області, 30 років жив з сім’єю в Маріуполі, і вже в Хмельницькому дізнався, що його родовід починався з нашого краю.

— Мій дід по мамі народився в Проскурові. Хоча все життя жив у Харкові. Мій другий дід був статським радником за царя ще, був якийсь час губернатором в Кам’янціПодільському. Напевно, тепер гени працюють, — каже Олексій. — Ще в 2014 році я придбав у Хмельницькому кілька приміщень, це були інвестиції. Адже Хмельницький — місто, яке стрімко розвивається, це відомо всім. Та коли в березні 2022-го приїхали сюди, у нас навіть думки не було про якийсь бізнес. Не час. Постраждало дуже багато людей, їм потрібно допомагати. Тому що ми такі ж, як і вони. Втратили в Маріуполі все.

 — Які зараз найголовніші потреби переселенців?

— Житло і працевлаштування. От цим займаємося найбільше. Коли створили нашу громадську організацію, багатьом пояснював, чому така назва. Я інвалід другої групи, в мене троє дітей до 18 років, і міг виїхати за кордон без проблем. Але ми вирішили залишитися в Україні. І я дуже вдячний своїй сім’ї за підтримку, волонтеримо всі. Взагалі в нашому центрі більшість волонтерів також переселенці, бо ми, як і хмельничани, хочемо найголовнішого — нашої перемоги, і тому допомагаємо, як можемо. Розумієте, у людини повинен бути стержень, і це керує її вчинками, її вибором. А ще: ми вже проходили це в 2014 році, коли почалась війна. І тоді також люди робили вибір: залишатися чи виїжджати за кордон. Я, моя сім’я — це Україна.

— Ви, як мешканець Донецького регіону, з Маріуполя, можете пояснити, чому навіть напередодні повномасштабного вторгнення залишалися проросійські настрої в значної частини населення?

— Це помилка щодо “значної частини”. Ми — українці. Моя дружина родом з Новосибірська, але ви спробуйте їй сказати, що росія — це добре… Вона українка, така ж, як і ми. Насправді, так званих проросійських не так багато. Тут є пояснення — рівень свідомості. Пристосуванство, споживацтво. Як раніше тужили за срср і ковбасою по 2,20 і т.д., так згодом вірили в міфи, що росіяни живуть заможніше, краще. Є й інші, тим байдуже, яка влада: прийшли “білі” чи “червоні” — все “по барабану”. Була б хата і хліб. Все. Але краще без хліба, ніж хліб з руки ворога.

— Як ви прожили минулий рік у Хмельницькому? Який новий досвід дало життя, волонтерство?

— У нас дуже широка комунікація, взагалі, волонтерство це, насамперед, комунікація, причому 24/7. Це Львів, Харків, Кремінна, Сватове, Бахмут, інші міста. А ще наша організація активно співпрацює з ГО “Захист” — об’єднання волонтерів. Хмельницький”, у нас більшість проєктів спільні. З перших днів, як ми приїхали до Хмельницького, я вже працював з Катею Луцик і Лесею Стебло. Побачив, що тут реально допомагають, не для Фейсбуку, а по-справжньому. Співпрацюємо також з Червоним Хрестом. Найголовніше і постійне моє завдання — допомога переселенцям. Хоча допомагаємо і ЗСУ, і військовим шпиталям. Ми працюємо не за гранти (я ще жодного не одержував), все організовуємо власним коштом, власними силами, волонтерськими зв’язками. На питання “для чого це тобі?” відповідаю, що є люди, які в набагато гіршій ситуації, ніж я, і я не можу не допомагати, мене не цікавить кар’єра політика. От здобудемо перемогу, я закрию наш центр і займатимусь бізнесом. У центрі ми допомагаємо всім, в тому числі й хмельничанам, які цього потребують. У нас немає якихось списків на видачу допомоги і т.д. Якщо людина вже прийшла, значить, ми їй потрібні.

 — Ми зараз усі потребуємо людяності, і боляче, коли хтось заробляє, спекулює на людській біді, маніпулює…

— У нас всі перевірені саме на людяність, хоч вперше зустрілися вже, як почалась війна. Вони знають ціну і біді, і людяності. І тут в центрі ми намагаємося допомогти кожному. Щодня. Приходять з різними проблемами. Недавно навіть мультиварку принесли, щоб ми відремонтували. Чого лише не буває… Але основна проблема — це житло і робота. Щодо житла, ми працюємо з рієлтерами, знаходимо найдешевше, пропонуємо нашим переселенцям ці квартири. Намагаємося вирішувати питання і з працевлаштуванням. Тут проблема яка? Коли переселенці приїжджають, вони думають, це на місяць-два, а вже через півроку розуміють, що потрібно шукати роботу, бо повертатись ще рано. Я дуже надіюсь, що цього року війна закінчиться нашою перемогою, а поки що потрібно жити тут, реалізовувати себе тут. Ми зустрічаємося з роботодавцями, з керівниками підприємств, проводимо спільні зустрічі роботодавців і переселенців, щоб обговорити проблеми, пропозиції.

— Це дає результат?

— Так, але є тенденція: переселенців не дуже охоче беруть на постійну роботу. Для більшості — це люди тимчасові. Є й інша проблема: деякі переселенці чоловіки не реєструються в Хмельницькому, не стають на військовий облік. Відповідно, офіційно працевлаштуватися вони не можуть, так само отримувати соціальні виплати. Жінкам роботу знайти легше, але є проблема з дитсадками. Садочки працюють, переважно, до 18-ї години, а робота в мами часто триває до 20-ї години чи взагалі в нічну зміну. Де прилаштувати в цей час дітей в місті, де в тебе нікого немає? А в садочках немає вечірніх, нічних груп. Влада Хмельницького пообіцяла нам піти назустріч, вирішити питання, щоб в якомусь з дитсадків працювала вечірня група чи й цілодобова. Бо якщо мама відмовиться працювати, щоб бути з дитиною і “сидіти” лише на соцвиплатах, держава ж втрачає економічно. Ще: хотілося б більше інформації для переселенців. Так, місто дуже допомагає, йде назустріч, але інформацію іноді доводиться шукати на різних платформах. Тому ми розробили дорожню карту для переселенців.І в ній найзатребуваніші послуги і адреси: від реєстрації — до місць безкоштовного харчування, медичної допомоги, прання тощо. Або приходить жіночка: проблема   –  орендна плата. Однокімнатна квартира понад 8 тисяч гривень без комуналки, заплатити потрібно за три місяці вперед плюс послуги рієлтера. Не всім по кишені викласти одразу 30 тисяч за житло. Я розмію, що зараз дуже складний час, але держава має думати, як затримати наших людей в Україні, щоб вони не виїздили за кордон, де, звісно, все більше відлагоджено, є соцпакети, допомога, робота. Наші люди зареєстровані як біженці у 18 країнах Європи. А це все витікає наша робоча сила, наша демографія.

 — Які цінності, попри все, дав 2022 рік?

— Немає східних, західних українців. Є одна нація. Ця війна нас об’єднала, проявила кожного, дала можливість усвідомити реально, що таке Батьківшина, свобода, родина. Так, мовні проблеми залишаються, і ми зїх поступово вирішуємо. Але українізація це не лише мова, хоч це дуже важливо. Коли мене запитують деякі, чому моя українська не така досконала, як має бути, я запитую також: а що ви зробили для України? Ми сім’єю в 2014-му вже почали волонтерити. Так, я східняк, немає питань, але географія — це лише географія. Бо, насправді, як казав В’ячеслав Чорновіл, Україна починається з кожного з нас. І я відчуваю відповідальність за те, шо я українець.

 — Плануєте повертися до Маріуполя?

— Зараз складно сказати. З одного боку, це тридцять років життя і дуже насиченої праці, якихось успіхів. Зараз все знищене. Але ми сприймаємо це, як частину життя, яка минула. Наш дім майже вцілів. Але під парканом більше 12 могил… Повертатися на кладовище важко… На все потрібен час. Звісно, наш дім в Маріуполі ми відбудуємо, а ось жити плануємо в Хмельницькому.

Тетяна Слободянюк