Материнська молитва

За меценатської підтримки Народного Руху України Хмельниччини та сприяння творчо-видавничої студії “Поетичний клуб” (м. Хмельницький) у видавництві “Поезія України” нещодавно вийшла у світ книга віршів хмельничанки Валентини Горобняк “Журавлі, поверніть мені сина!”, яка стала сповіддю матері, крізь серце й життя якої пройшла війна — з її безмежно болючими втратами, з молитвою за синів-героїв, за понівечену, але нескорену долю рідної України. Це розповідь про духовну силу, щоб жити, дочекатись Перемоги, задля якої добровільно, у 2014 році, стали на боротьбу з ворогом її сини-герої, і заради якої один із синів заплатив найдорожчим — життям.

“Збірка віршів Валентини Горобняк “Журавлі, поверніть мені сина!” — особлива. Це синергія духу українського воїна, який загинув у боротьбі за свободу Батьківщини, і його матері — поетеси, подолянки, берегині роду, котра увібрала в себе все найкраще, що має наша рідна земля. Через образну поетичну форму та глибокий патріотичний зміст авторка висловлює у віршах свої почуття, прагне бути почутою, сильною і нездоланною, сміливо передає нам свою любов до України. Через слово — головну зброю у протидії зі злом”, — йдеться у передмові до книги голови Хмельницької крайової організації політичної партії “Народний Рух України” Станіслава Мельника.

“Пішли синочки в другий день війни від ворога країну боронити…”, “Синочки мої, ви мої дорогі соколята! Мені в нагороду вас Матінка Божа дала…”, “Вам випала доля тепер боронить Україну”…”Я ж вас народила для миру, а не для війни” — це рядки з віршів, написаних ще у 2015 році, які стали нескінченним монологом усіх матерів, які віддали війні за свободу України найдорожче — своїх синів. Лейтмотив материнської поезії — її громадянське звучання, де особисті почуття авторки співзвучні з почуттями, жертовністю всіх українок, долі яких об’єднала війна. Мова поезії Валентини Горобняк — щира і зрозуміла кожному серцю, тут біль переплетений з любов’ю і вірою, тут очікування звісточки, надія на повернення додому — це стан душі, який дає силу: “Зустріну вас. Заплачу. Засміюсь! І сивину сховаю над чолом…”. Образ матері у її віршах тісно переплетений з образом голубки, як у народних піснях: “Над донецькими степами Голубка літає. То матінка-українка Синів захищає… Буду собі на калині Ягідки клювати, Буду воїнам-синочкам Сон оберігати…”. Материнською журбою наповнені вірші про тривожне чекання, самотність через розлуку з найріднішими: “Хата пусткою стала, як діти пішли воювати. Залишилась одна, як ромашка в саду. Але знаю: Вітчизну потрібно синам захищати. Та тривожно на серці, коли в свою хату зайду”, “Синочку мій! Я так тебе люблю! Війну цю кляту серцем проклинаю!”, “День і ніч я молюся за тебе. Прошу Бога тебе зберегти! Ти так вирішив! Значить — так треба! Ти — пішов! Ти не міг не піти” .

Жіноча поезія у роки війни — особливе явище в сучасній українській літературі, і вона ще знайде своїх майбутніх дослідників, бо ця неосяжна народна книга буття продовжує творитись і допомагає зрозуміти велич, мудрість, трагедію і патріотизм української матері. Чому саме материнська поезія стала камертоном жіночої творчості воєнного часу? Тому що вона така ж глибинна, як материнська любов, як генетичний, емоційний зв’язок матері з сином. Син для мами — це її сила і виклик, її гордість і надія. Син — це очі, в яких вона бачить відображення свого характеру, і вчинки, за якими вона розуміє, що виховала справжнього чоловіка. І характери синів, загалом цінність родини, а з нею й Батьківщини — все це у віршах. “Україно моя, кожен подих і крок — аж стискається серце від болю”, “…Мама не спить. Все синочків своїх виглядає… Де ж ти, де, Перемого? О, згиньте ви, чорні круки!”. Вірші самодіяльної поетеси — це її щоденник війни, в якому закарбоване наше життя: трагедія Маріуполя, долі переселенців, заробітчан, нічні повітряні тривоги. Найсвітліші миті — це спогади про рідне село на Дунаєвеччині, батьків, єдине кохання, яке подарувала доля — до чоловіка, ліквідатора аварії на ЧАЕС, який рано пішов з життя: “Коли почую, як курличуть журавлі, Тебе між ними поглядом шукаю”. Спогади про маму: “Легеньким вітерцем мені повіє Чи краплею дощу впаде в долоні…”

Свій внутрішній стан: радості, смутку, розмірковування про плинність часу і вічність буття авторка вдало передає через картини природи, пір року, коли влітку “цвіркун веселий на трембіті грає”, а осінь-розлучниця “плакала зажурливо дощем”, “Заблукало літо у травах зелених, розкішних. Закралась тривога-печаль в моїх думах невтішних…”, “Промайнуло літо буйним чебрецем, Вже на п’яти осінь наступає”, “Стояла осінь на слизькій дорозі, Калиновий вінок на голові” “Гроза зламала рідний кущ калини . Коли згадаю – серце заболить”, “Життя летіло, наче хмари в осінь”, “Весна така холодна і суха. Моя земля ракетами розбита”….

Особливість творчості самодіяльних авторів — це співзвучність із народними піснями з традиційною образною палітрою, поетичними прийомами, які сформували бачення світу. Як-от, пісенні образи матері-голубки, калинових символів тощо: “Буду собі на калині Ягідки клювати. Буду воїнам-синочкам сон оберігати”, “Чого ти, калино, похилила віти? Чого зажурився ти, білий бузок?”. І тут же: “Не хилися, калинонько, відганяй тривогу, Не журися, Україно, прийде Перемога!” “ Наламаю маю, заквітчаю хату, Вишиті повішу рушники…”. Про жіночу долю: “Зосталася лебідонька одна…Та не одна вона. Вона — із Богом!”. Традиційне звернення до весняних журавлиних ключів: “Журавлі, поверніть мені сина!”.

У її люблячому серці і рідне село: “То моя Чимбарівка привітна Джерельцем любові в серце б’є”, і Хмельницький, її дім: “Поїдь в Озерну чи в Гречани — будинки нові, мов кораблі”. Мала батьківщина — це не лише минуле, а й майбутнє, де зростають кохані онуки, яким бабуся присвячує лагідні рядки, як у народних колискових: “Ой ти, котику сіренький, котику-коточку! Я тобі на іменини вишию сорочку Узорами чарівними, Ще й зроблю мережку”.

Жіноча, материнська поезія у час війни, попри трагедію, руїни, жертви, постає як любов, що в найвищій іпостасі поєднує особисте і суспільно значиме, яке набуло особливих сенсів. Це — свобода, яка потрібна для цієї любові, для життя. Це — Україна: “Україно моя, Кожен подих і крок — аж стискається серце від болю… Я у неба прошу, Я прошу у зірок, Щоб сіяли завжди над тобою”.

Тетяна Слободянюк