«Моя родина – це моя фортеця»
Нацгвардієць Олексій пройшов запеклі бої на Харківщині та Луганщині і пекло полону. Від холоду і відчаю його рятувала маленька пошарпана світлина коханої дружини. Крізь війну і російську в’язницю він зумів пронести єдине фото, що стало оберегом, який не дозволив зламатися…
У юності Олексій проходив строкову службу, однак пов’язувати життя з військом не планував. Здобув дві технічні освіти, займався бізнесом.
«Мрії були звичайні: родина, діти. Водночас я завжди думав про Україну й хотів, щоб вона вільно розвивалася», – каже чоловік. Наталія, кохана Олексія, поділяла його цінності. Поставилася з розумінням до чоловікового рішення добровільно зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини.
Потім у житті Олексія була низка важких боїв. Зокрема на Харківщині й Луганщині.
«На останній позиції ми тримали оборону, але протистояти надпотужному артобстрілу було неможливо. А потім нас почали труїти газами. Майже всі хлопці отримали контузії. Сили були нерівні», – розповідає нацгвардієць.
Єдиним світлим промінчиком між безперервними боями стало народження доньки Мирослави. Та вже за місяць Олексій потрапив у полон.
«Полон – це переповнені камери. Спека або холод. Побої, знущання. В одній із камер було вибите вікно, коли надворі було 30 градусів морозу», – ділиться Олексій.
«Перші дні були найважчими. Невідомість, страх за рідних, тиск, постійні допити. Звучали погрози про 25 років ув’язнення, вимагали підписати те, чого я не робив. Було відчуття, ніби намагаються стерти мене як особистість. Але я тримався за одну думку: я захищав свою землю. Я чистий перед Богом і перед собою», – пригадує він.
Російські наглядачі поводилися жорстоко. Доводилося існувати під постійним психологічним тиском. До того ж щодня виснажливі фізичні вправи навіть для поранених та важкохворих.
«Їжа – окрема тема. Тарілку кидали через отвір у дверях, хто спіймав – той поїв. Це була і фізична, і психологічна маніпуляція», – згадує Олексій.
Силу витерпіти знущання додавали побратими: добрим словом, а іноді просто мовчанням чи присутністю. Хоч бранців постійно переконували, що вони нікому не потрібні, а України вже не існує, але Олексій вірив, що це – неправда.
«У моєму шоломі з перших днів війни була вклеєна фотографія дружини. Клаптик паперу пережив дощ, сніг, бруд. Я перед потраплянням у полон його сховав. У таборі переховував під час обшуків», – усміхається Олексій. Щоранку у полоні він дивився на фото і шепотів: «Доброго ранку!»… Та якось звичний розклад дня змінився. До його камери зайшли наглядачі й назвали його прізвище. Наказали зібрати речі. Зв’язали руки. Потім був автозак і літак. «Черговий етап», – подумав Олексій. Аж раптом почув: «Ви йдете на обмін».
«Я радів снігу, як дитина. Коли став на рідну землю, стало легше дихати», – ділиться боєць. Далі був перший відеодзвінок додому. Він плакав разом із дружиною. Не від слабкості – від щастя.
«Коли наша колона їхала з обміну, в кожному селі, на узбіччі стояли люди з українськими прапорами. Діти, старші люди. Чекали на морозі по кілька годин. І в той момент усі слова московитів про те, що «ви нікому не потрібні», луснули як бульбашка».
Зараз Олексій проходить реабілітацію. Твердить, що найкраща терапія – це близькі поруч. «Нагороду за мужність, яку мені вручили після повернення з полону, мала б отримати й моя дружина. Вона зробила колосальну роботу. З немовлям на руках постійно комунікувала з державними інституціями. Чекала. Вистояла. Моя родина – це моя фортеця», – ділиться нацгвардієць.
Фотографія, яку він проніс крізь фронт і полон, нині стала сімейною реліквією. «Війна – це важко. Полон – це важко. Але віра родини тримає сильніше за будь-які стіни», – впевнений Олексій.
За інформацією Національної гвардії України
