Піднявся на Говерлу, щоб випробувати свої сили

Таких людей і справді варто вважати особливими. За силою духу, за поглядами, за життєвою позицією, за патріотизмом, який, здається, разом із кров’ю пульсує в їхньому тілі. До них належить і Андрій Єрмолаєв, ветеран російсько-української війни.

Ще за три роки до початку повномасштабної війні Андрій Єрмолаєв підписав контракт зі Збройними Силами України. Служити у десантно-штурмових військах була його мрія, яка стала реальністю. Коли рашистська нечисть посунула на Київщину, воїн разом із побратимами брав участь у важких боях під Гостомелем. Андрій освоїв протитанкову керовану ракету “Карсар” і саме з нею вступив у бій, коли московити захопили аеродром у Гостомелі.

“Спочатку були авіанальоти, а потім висадився ворожий десант, зав’язався бій… До вечора ми відбили аеродром, — розповідає про ті події Андрій. — Але наступного дня нам вирішили влаштувати справжнє пекло. З вертольотів скидали все, що можна. Мінометні обстріли, здається, не припинялися. У якийсь момент я відчув, що ліва нога пече вогнем. А права… бовталася на штанях, відірвана.

Коли почалася евакуація поранених, насамперед вивозили тих, хто мав шанс вижити. У мене він був мінімальний, і я розумів це. Сам попросився в авто, яким повинні були перевозити «двохсотих» і важкопоранених».

Так і потрапив боєць до міської лікарні в місті Буча, де йому одразу ампутували ногу, а вже наступного дня відправили до Ірпеня.

“Я був вражений героїзмом медиків, навіть під шквальними обстрілами вони не припиняли оперувати. Видно було, що виснажені, але лікарню не полишають. Бомбили місто, і в будь-яку хвилину могли постраждати їхні рідні, близькі, але ці лікарі робили все можливе, щоб врятувати інших”, — згадує ветеран.

Але згодом і в Ірпені ситуація значно погіршилася. Потрібно було евакуювати і хворих, і жителів міста. Лише завдяки іноземному журналісту, каже, йому вдалося вибратися з-під смертельного вогню.

“7 березня ми евакуювалися з Ірпеня. До мосту їхали на старій так званій “Таблетці”. Чесно кажучи, всередині все трусилося, бо якраз був авіаналіт. У тій “консервній банці” ми дісталися до мосту. Далі — треба пішки. Я — на милицях, після “свіжих” операцій на нозі, яку вдалося зберегти. Дуже слабкий, кроку не можу ступити.

І раптом до мене підійшли двоє чоловіків у бронежилетах з надписом “преса”, з фотоапаратами. Намагалися мене підтримати та вести, але на ногах я стояти не міг, — продовжує розповідь Андрій. — Тоді один із них закинув мене на плечі, поніс. Ми робили десь чотири-п’ять зупинок, він зняв фотоапарат з себе, віддав іншому, але мене не кинув, хоч йому було важко. Він пройшов увесь шлях, заніс мене під міст, де нас зустріли кияни, які вивозили людей з-під обстрілів”.

Пізніше хмельничанин спробував розшукати цього іноземця журналіста-рятівника, але це не вдалося. За деякими відомостями, він загинув в Україні.

Тривале лікування Андрій Єрмолаєв проходив у Вінницькому госпіталі. Там і познайомився з волонтеркою родом з Вінницької області Марійкою. Волонтери чи не щодня довідувалися до поранених, допомагали чим могли. Так зав’язалося їхнє дружнє знайомство.

Та згодом виявилося, що для них обох воно стане доленосним. Хоч у Андрія з дружиною п’ятеро чудових донечок, у старших вже свої сім’ї, після переїзду до Польщі дружина вирішила розірвати з ним шлюб. І підтримати, полікувати душевні рани допомогла саме Марійка. Нині вони — подружжя. Андрій став справжнім батьком для Марійчиного сина, надав йому своє прізвище і обдарував батьківською любов’ю. І хоч у госпіталях, де оселяються разом із пораненими біль, розпач, своє лікування у Вінницькому госпіталі Андрій вважає шансом на нове життя.

Після лікування, встановлення протеза Андрій Єрмолаєв став активним волонтером, він самостійно доставляє бійцям найнеобхідніше.

“За три-чотири місяці я поїхав купити бус на автоматі, щоб займатися волонтерством. Перегнав машину. Відтоді їжджу. Ноги немає, але це не вирок, — розповідає волонтер. —

Був на Донеччині. Харківщині. До трьох тисяч кілометрів намотував за одну поїздку. Але для мене дуже важливо, щоб хлопці отримали своє замовлення, важливо, що я їм допоміг.

Марійчині брати теж сьогодні у війську. Дуже потрібен транспорт, кажуть. Думаю про те, щоб віддати свій бус, а для себе придбати інший і продовжувати їздити до військових, з якими тримаю зв’язок”.

А нещодавно 54-річний ветеран ЗСУ Андрій Єрмолаєв знову продемонстрував силу волі та, щоб випробувати себе, піднявся на Говерлу. З його слів, сходження організував один із фондів підтримки ветеранів з ампутаціями. 20 ветеранів наважилися на це.

“Важко було. Один з нашої команди на 400 метрів піднявся, у нього висока ампутація, а там просто ковзанка була. Я в складі четвірки, в якій був ще земляк-хмельничанин, піднявся на 1450 метрів», — ділиться чоловік і зізнається, вкотре пересвідчився, що ампутація — не вирок. Хоч втратив праву ногу, на іншій переніс понад два десятки операцій, він не здався.

“Голова на місці, — каже. — Значить, треба думати, що зможеш зробити корисного. І робити! Наполегливо, вперто, з усвідомленням, заради чого живеш і що в твоєму житті головне”.

Світлана Шандебура