Повернення: що ми знаємо про героїв?

Наші захисники повертаються додому іншими, ніж ми проводжали їх на передову. Їхній досвід, накопичений за місяці, роки війни, за тривалий час перебування в полоні, разюче відрізняється від нашого, наче між нами — відстань в життя, відстань, яка вимірюється ментальними травмами, і ці травми у військових в рази глибші, болючіші, ніж у нас, тилових цивільних. Українські психологи, спеціалісти з ментальних травм мають нині велике навантаження: адже тих, хто потребуватиме надалі їх допомоги, ставатиме дедалі більше, бо війна — найжорстокіша річ, тим більше війна тривала і всеосяжна. Окрема категорія — військовополонені. На початку лютого в Україну з полону повернулися ще 207 наших воїнів. Для родин, які дочекалися своїх рідних з полону, також починається новий відлік життя, комунікації. Як з цим впоратись, як не травмувати близьку людину, яка пережила жахіття пекла, смерті побратимів, втратила здоров’я? Про це — в розмові з психологинею ветеранського центру “Захист 4.5.0” Тетяною КРІЛЬ-ФРИЦАК.

— Зараз ви працюєте з військовослужбовцями, які повернувся з полону. Як відбувається їхня реабілітація?

— Я в своїй практиці маю досвід, коли працювала з трьома військовополоненими чоловіками і однією жінкою. Всі історії дуже різні, дуже особисті. На це впливає багато факторів. Це і попередній життєвий досвід людини, й умови, в яких вона перебувала в полоні, і той вплив, зокрема і з боку різних шахраїв, який вчинявся на родину полоненого чи полоненої, і це взагалі велика окрема тема. Зазвичай людей зустрічає після обміну психологічна служба, з ними проводиться бесіда, і перший тиждень мало доступу до колишніх полонених. Потім — шпиталь, комусь — реабілітаційний центр, а хтось може після двотижневого комплексного обстеження фахівців повертатися в родину.

І тут, якщо говорити про родину, дуже важливо не залюбити і не огорнути гіперопікою. Бо можна знову травмувати людину, навіть вкладаючи в неї любов і турботу. Людина має відчути, що вона вільна, має право обрати, що їй робити. І це право починається з найелементарніших речей: скільки хочу спати, що їсти, чим займатися і т.д. Родичам варто пам’ятати, що їхня близька людина, яка повернулась з полону, має право вибору. Треба запитувати, чи хоче він чи вона, щоб увечері прийшли родичі, чи не хоче. Потрібно взагалі проговорювати про те, що ми поруч, ми тебе любимо, ми готові тебе підтримувати, ми поруч. Я спостерігала на останній акції “Поверніть Героїв з полону!” , які помилки робить наше суспільство, коли спілкується з колишніми полоненими. До нас завітав військовослужбовець Василь, колишній полонений, і всі родини, учасники акції хотіли про все запитати, бо їм це болить: де перебував, кого бачив, які там умови тощо. От якраз про умови і про сам досвід полону я не раджу проговорювати. Тому що ви можете травмувати людину. Якщо ми спілкуємося з полоненими, ми не запитуємо, а чи тебе били, катували, чи було важко. Не потрібно цього робити. Ми акцентуємо на тут і зараз: що відчуваю, що бачу і до чого я прагну, хто поруч, біля мене.

— Чи потрібно також працювати з родинами, які чекають своїх близьких із полону чи зниклих безвісти?

— У ветеранському просторі “Захист 4.5.0” ми, психологи, це робимо. Особисто в мене діюча група терапевтичної підтримки родин військовополонених та безвісти зниклих. Ця група діє з травня місяця цього року. Перший місяць ми займалися стабілізацію психоемоційних станів самих матерів і дружин, тому що вони перебувають у постійному стресі. В них реагує тіло, емоції, поруч діти, літні батьки — усі потребують підтримки. Тому перший місяць ми займаємося саморегуляцією і стабілізацією цих станів. Пояснюємо, що таке полон, тортури, які наслідки, з якими ознаками та симптомами можуть повернутися їхні чоловіки і діти. І родичі мають це знати. Тому що сім’я — це перша опора і підтримка як для діючих військовослужбовців, так для і ветеранів, і колишніх полонених. На нещодавній міжнародній конференції психологів з проблематики ментальних травм війни, в мене була можливість познайомитися з Максимом Колесником, колишнім полоненим. Максим поділився тим алгоритмом, над чим він особисто працював, і як відновлювався, як в цьому допомагала родина. Наприклад, дуже багато матерів переживають, коли можна дітям комунікувати з батьком, якого не бачили два роки. Чи можна його обіймати, чи не буде йому заважати дитячий сміх, пустощі? І відповідь Максима була, що діти були його першою опорою , найкращою реабілітацією, найкращим переключенням уваги на щось позитивне. Також дружини запитували: “Чи можу я, як дружина, підійти і сказати: скажи, будь ласка, коханий, що мені робити, а що не робити, щоб ти краще адаптувався?” Максим на це відповідав, що цього робити не варто, просто бути поруч. Тому що він і досі, а вже рік минув після полону, інколи не розуміє своїх станів. Тобто, один день на позитиві, на комунікації, наступного дня в можуть бути сльози , панічні атаки, роздратування. Взагалі така робота — це мультидисциплінарний підхід, де працює декілька фахівців: профільний лікар, психіатр, фізичний реабілітолог, бо дуже важливо з першого дня працювати з тілом. Бо якщо ти не відчуваєш свого тіла, то тобі здається, що не відчуваєш себе взагалі. Тому фізична реабілітація, спрямована на відновлення функції пам’яті та уваги, концентрації, обов’язкова. До речі, й про сон. Як сказав Максим, для нього чотири години це дуже багато. Тобто, настільки довгим у полоні був дефіцит сну, бо спали по годині-дві, що зараз він прокидається о третій ранку і відчуває, що вже виспався. Тому знову ж таки, звертаюсь до родин: не потрібно умовляти ще поспати. Для нас це опіка і любов, а для нього це знову повернення контролю над його життям. Тобто, людина сама має робити вибір.

— Як готувати дітей до зустрічі з татом після його повернення з полону чи після тривалого перебування на передовій?

— У кожній родині діти володіють інформацією, не завжди коректною, і тут я виділяла б дві вікові категорії: молодшого шкільного віку і перехідного віку. У перехідному віці ми вже можемо говорити відверто про якісь речі, у молодших ще не розвинута свідомість, вони не можуть до кінця зрозуміти те, що ви їм пояснюєте. Тому про те, що татко захищає Україну, татко не поруч, дітки мають знати. Старшим можемо сказати, що ось у батька є такий досвід, він може вночі кричати, може не спати, можуть заважати голосні звуки або, навпаки, цілковита тиша, тому часто військові сплять з увімкненим телевізором, радіо. Маємо дітям пояснити, що це необхідно, щоб тато зміг адаптуватися і повернутися до форми.

— Чи розуміють військовослужбовці важливість психологічної допомоги?

— Це залежить від того, на якому етапі звертається військовослужбовець чи колишній полонений. Наразі я працюю з випадком, коли дуже довгий термін, ще з попереднього обміну, більше півроку чоловік намагався дати собі раду сам. І коли звернувся до мене, сказав: я вже не справляюсь, мабуть, хочу про це поговорити. Я на першій консультації проговорюю цей їхній досвід, розповідаю, яка може бути симптоматика, що це є, на жаль, нормальні симптоми, враховуючи, що він пережив. Говорю про те, чому важливо з цим якнайшвидше працювати, тобто даю людині інформацію. І зазвичай люди повертаються. Але реабілітація може бути дуже тривалою, якщо ми говоримо про такі наслідки, як посттравматичний стресовий розлад. Це може тривати роками. І є випадки в світовій практиці, коли реабілітація триває все життя.

— Як суспільство може допомогти військовослужбовцю в ситуації воєнної травми? Адже людина з часом прагне влаштуватися чи повернутися на роботу, до колишніх контактів і т.д.

— Коли зустрічаємо військового, ми не знаємо, який у нього досвід. Насамперед, приклавши руку до серця, проявіть повагу і подяку: вітаю вас, дякую за службу. Такий жест ми, психологи, використовуємо найчастіше. Якщо людина йде з вами на комунікацію, ви можете спілкуватися, запитати, хто її підтримує. Якщо це вже ветеран чи на реабілітації, можете поцікавитись, чи можна чимось допомогти. Знову ж таки, не варто запитувати: а де ти воював, чи бачив смерть, чи правда ось те, чи неправда. І не бійтеся комунікувати з ними на звичайні теми, якщо ви співробітники: радитись, якщо це стосується роботи, запрошувати на каву в перерві, тобто сприймати ветеранів повноправними членами нашого суспільства.

— Чи втрачають ті, хто був у полоні, пережив важкі моменти на фронті, довіру до людей?

— Коли ми проходили курси підвищення кваліфікації, іноземні колеги дуже часто наголошували що відчуття довіри це перше, над чим потрібно працювати. Але якщо людина не готова про щось говорити, ми не йдемо в цю тему. Є ще і правила, які стосуються безпеки й довіри: не слід садити людину в кабінеті спиною до дверей, до проходу, маєте забезпечити конфіденційність, колегам не варто в цей час заходити, стукати в двері, бо не знаєте, яка може бути реакція військового. Також важливо працювати над харчуванням. Дуже багато родичів, друзів хочуть підгодувати, дати найсмачніше, чого людина не їла рік чи два. Один мій клієнт, колишній полонений, розповідав, як довго він відновлював рецептори свої смакові. Наслідки непрості і вони дуже-дуже різні, тому кожен раз я також переходжу в позицію спостерігача, раджусь з колегами. Зараз взагалі всі психологи дуже об’єднані, ділимося досвідом, бо це дуже велика відповідальність, і ти мусиш працювати і з людиною, і з собою одночасно. Не завжди легко чути те, що говорять. Але ти маєш сприймати інформацію на цьому рівні. Тут ми також використовуємо багато технік саморегуляції, щоб бути в ресурсі і для військових, і повернутися в родину в ресурсі.

— За вашими спостереженнями, чи усвідомлюють цивільні відповідальність перед військовими, які вже повернулися і ще будуть?

— Люди стають більш свідомими. Така ситуація в країні, що сьогодні-завтра кожен може стати військовим. Я підсилила б роботу з молоддю. Часто, коли ми стоїмо на акції “Поверніть Героїв з полону!”, підходять дорослі, а молодь безтурботно проходить мимо або обходить стороною. Чи не розуміють, чи криза перехідного віку, коли хочеться звертати увагу лише на себе? Тому з молоддю потрібно працювати. І я минулого місяця почала проводити тренінги для учнів-підлітків по школах області, і окремо для батьків. Коли діти вже отримують цю інформацію, коли об’єднуються в пари, починають пропрацьовувати правила першої психологічної допомоги, посмішки зникають з уст, діти починають ділитися: а ви знаєте, от коли була тривога чи стресова подія, коли Хмельниччина мала прильоти, в мене був ступор чи нервове тремтіння, ми не знали, що робити. А ще задають запитання: от якщо йде військовий, чи можна до нього підійти, подякувати? Тобто, потрібно проводити просвітницьку роботу, Про що це говорить мені, як мамі, як психологині? Дуже мало батьків проводять таку роботу дома. Тобто потрібно починати з родини. Бо все починається з родини, з кожного з нас.

Тетяна Слободянюк