Повернутися до життя

Уреабілітаційному відділенні одного з медичних закладів області медики працюють, аби максимально відновити та підтримати пацієнтів на шляху до одужання. Відділення має 52 ліжко-місця. Така кількість (до того було 30 ліжок) стала можливою після відкриття на базі фізіотерапевтичного відділення центру Recovery. Відкрився він у лютому цього року і став 10-м — ювілейним — за рахунком центром в Україні. Національний проєкт Recovery заснований Оленою та Віктором Пінчуками. Мета проєкту — реабілітація наших захисників, допомога в протезуванні та лікуванні. Важливо, що невід’ємною його складовою є навчання персоналу. За словами завідувача реабілітаційного відділення Михайла Ступчука, медики справді мають можливість безкоштовно навчатися і в нашій країні, і за кордоном (у Європі та США). Так, нещодавно група лікарів повернулася з Литви. А у них два тижні працювали колеги з Полтави — вивчали їхній досвід. І це справжнє навчання, яке додає і знань, і практичних навичок, від чого стає якіснішим реабілітаційний процес.

БЕЗ МОТИВАЦІЇ НІЯК

Але яким би не було сучасним обладнання, кваліфікованими лікарі, без мотивації самого пацієнта складно працювати й досягати результатів. Реабілітація, розповідає Михайло Ступчук, повинна починатися вчасно. Навіть тиждень зволікання завдає шкоди, можуть початися незворотні процеси. Необхідно через біль змушувати себе працювати. Звичайно, пацієнтам надається психологічна допомога, аби мотивувати їх.
Був у них на лікуванні 24-річний Михайло — з дуже важкими пораненнями, порушеннями функцій тазових органів. Він не міг ходити. Але у нього якраз у цей період народилася дитина, і він сказав: “Хочу стати на ноги і потримати свою дитину на руках”. Праця була пекельною, він навіть скаржився, що його постійно примушують до занять. Але таки став на ноги і взяв своє дитя на руки. Так, він на милицях, але ходить своїми ногами! Михайло і тепер приїжджає у госпіталь — кілька разів проходив амбулаторне лікування. Медики називають його своєю дитиною і радіють, що він став на ноги.

Кожен цикл реабілітації триває 15 днів. Кількість циклів визначається за потребою, залежно від діагнозу. Зазвичай достатньо вісім циклів. Опісля можлива також амбулаторна реабілітація. Як каже завідувач відділення, вони достатньо забезпечені необхідним обладнанням, тож працювати є на чому.
У відділенні сформовано три великі мультидисциплінарні реабілітаційні команди. До їх складу входять лікарі фізичної реабілітації, фізичні терапевти, ерготерапевти, терапевти мови та мовлення, їхні асистенти, медичні сестри тощо. Застосування фізичної та ерготерапії допомагає відновити рухову активність та адаптацію пацієнта у звичному житті, відновити його самостійність у побутових умовах. Для кожного пацієнта у відділенні розробляється індивідуальний план лікування з урахуванням його потреб та можливостей. Обовʼязкова співпраця з психологом, фахівцем із соціальної роботи.

За словами Лесі Корчик, лікаря фізичної та реабілітаційної медицини, щотижня мультидисциплінарна команда збирається, щоб обговорити результати роботи з кожним пацієнтом. І, каже Леся Іванівна, ефект, як правило, досягається відповідно до вмотивованості пацієнта. Приміром, він хоче якомога повніше повернутися до самообслуговування, над цим і працює старанно із допомогою медиків. Іншого влаштовує просто піднятися з ліжка і пройти до вбиральні. Зрештою, теж мета, хоч і менша. У будь-якому випадку без мотивації ніяк, саме вона є рушійною силою.

Є РУХ УПЕРЕД!
Михайло Ясінський, який нині тут лікується, отримав поранення 13 лютого цього року на Лиманському напрямку. Серйозно покалічена права рука, яку зшивали буквально по клаптиках. Це справді буквально, адже на неї пересаджували шкіру зі стегна. Чоловік до того провоював 14 місяців, був водієм. Доставляв бійців на позиції. А потім попросився з ними. Поранило майже одразу. І ось уже пʼять місяців лікується. “Головне, аби ложку добре тримати й гачок до вудочки, — жартує. — Рука заживе, а от бушлата жалко”. Михайло Іванович — затятий жартівник. До всього свою приповідку має. Уже переніс кілька операцій. Попереду — ще одна. Вдома, на Миколаївщині, на нього чекають дружина й два сини. 18-річний Максим уже працює перукарем. 16-річний Сашко вчиться на стоматолога. Звичайна українська родина, на долю якої, як і мільйонів інших, випала російсько-українська війна. І батьки з цих родин, не роздумуючи, пішли захищати рідну землю. Аби діти їхні, такі, як Максим і Сашко, жили у вільній країні.
Геннадію з Харківщини 51 рік. Поки що він в інвалідному візку. Поранило його на Донеччині. Більше десяти операцій пережив чоловік, тепер чекає на протезування ноги. Біля нього — любляча дружина Олена. Як тільки дізналася, де Геннадій знаходиться, одразу приїхала. До речі, довелося розшукувати його, адже втратила звʼязок. Тож тепер жінка вдень доглядає за чоловіком, а ночує в хостелі. Обидва кажуть, що дуже вдячні медикам за лікування. У Хмельницькому їм довелося побувати у кількох лікарнях, і ніде їм не зустрілися погані лікарі. Олена якось хотіла поїхати додому, але син сказав, що самі з усім впораються, а вона без батька нехай не повертається. І всі нетерпляче чекають тата…

41-річний Олександр з нашої області на війну пішов добровольцем. За фахом інженер-будівельник, на фронті був сапером-інженером. Два роки провоював. І ось важке поранення — втратив праву руку. Нині у реабілітаційному відділенні готується до протезування. І вже має власні досягнення — знову може керувати автомобілем. Ось вам приклад вмотивованості людини. Є мотивація — є рух уперед! Більше того, коли Олександра запитали, якою він бачить мету протезування, він відповів: “Хочу дроном управляти”. Як сказала Раїса Туранська, фахівець із соціальної роботи, українці настільки винахідливі, що й справді зроблять такий протез.

Загалом психологічному стану поранених приділяється особлива увага. І річ не лише в роботі з психологом.Охочі можуть поїхати на екскурсії у Меджибіж, Камʼянець-Подільський, Сатанів… А ще — на рибалку, де любителі по-справжньому можуть відвести душу. Піднімають настрій нашим захисникам концерти, творчі зустрічі.

Раїса Михайлівна згадує, як відреагував молодий солдат на те, коли несподівано клацнув її футляр для окулярів. Вона ще не бачила такої різкої реакції, коли він буквально підстрибнув на стільці. Тож будь-яка наша необачність може ще раз поранити захисника. Саме тому настільки важливо нам усім бути максимально уважними. Разом з тим досить складно повертати їх у соціум. Усі вони дуже гостро відчувають і надто болісно переживають найменшу несправедливість.

Але реальність треба сприйняти і навчитися з цим жити. І приймати рішення, які б не погіршували стан пацієнта. А такі жартівники, як Михайло Ясінський, сміхом себе підтримують, але й ним себе від інших закривають. Переживань їхніх не побачиш. Тому важливо “витягнути з них інформацію”. Таким чином вони трохи розвантажуються, і їм самим легше повернутися до життя.

Тетяна Сікорська