Шана звитяжцям і виклик ворогам: у селі Хмельницької громади відкрився музей-криївка

“Назвіть пароль!” — звертається до бажаючих зайти в приміщення музею “Великокалинівська криївка” її гід Валентина Базилюк. “Слава Україні! Смерть москалям!” — дружно скандують учні Хмельницького міського НВО №28, які стали першим екскурсантами до місцевого музею-криївки. Ще торік такий обмін вітаннями сприймався б дивно, все-таки, це село, а не політичний міський Майдан. Але нинішній час змінив все.

…Мальовнича Велика Калинівка, де, за Вікіпедією, мешкає майже 400 жителів, і яка входить до Олешинського старостинського округу Хмельницької тергромади, донедавна мало була відома широкому загалу. Село, як село. Навіть річечка й та зветься Безіменною. Хоча село старовинне, як і Свято-Іоанно-Предтеченський чоловічий монастир упц мп на його території. І лише в ньому з весни цього року точилися гарячі баталії: релігійна громада виявила бажання вийти з московського патріархату, але монастирське російськомовне начальство тримало оборону, мовляв, не було розпорядження “згори”. Та розпорядження згори, тільки з іншої, ось-ось гряне: незабаром набере чинності закон про заборону російської церкви в Україні. А московський патріархат її вірний ідеологічний філіал.

Та вже у вересні про Велику Калинівку знову заговорили і ЗМІ, і пабліки в соцмережах: тут, під склепінням підвалу Будинку культури, почали будувати музей-криївку, яка одночасно служитиме й укриттям для вихованців дитячого садочка, єдиного освітнього закладу в селі, і для мешканців.

Такі інтерактивні музеї один за одним почали з’являтися в Україні від початку повномасштабного вторгнення і вже стали ознакою нашого звитяжного часу, який пульсує національно-визвольною енергетикою. Криївка “Стінка” вже діє в Хмельницькому від 15 жовтня і приймає екскурсії. А ось криївка у Великій Калинівці особлива: тут, справді, за потреби укриватимуться під час повітряних тривог. Територія музею — це три кімнати: світлиця з каміном-піччю, в якому палахкотять дрова, столом і рядами стільців, лавками. Кам’яні стіни задекоровані в дусі воєнного часу: маскувальною сіткою – від підлоги до стелі. Інша кімната — власне музей з раритетними експонатами, книгами, які розповідають, як твориться наша сучасна історія, а портрети і цитати великих українців, портрети сучасних героїв, які віддали життя за Україну, свідчать про спадкоємність визвольних традицій. Третє приміщення — господарське, тут же й відгороджена ширмою санітарна зона.

Коли оглядаєш цей фактично рукотворний музей, наповнений цікавими, рідкісними речами, прикрашений вишитими рушниками, скатертинами, жбанами з букетами калини, відчуваєш і розумієш, скільки праці і бажання вкладено в це незвичайне місце, яке із задоволенням відвідуватимуть не лише місцеві, а й екскурсанти зрізних місць. І першими приїхали на екскурсію до криївки старшокласники Хмельницького НВО №28 разом з директором закладу Андрієм Андрійчуком та учителькою української Наталією Мельник. Учні розглядають експозицію, багато фотографують , їх дивує і цікавить тут все, адже тут сотні експонатів широкої історичної протяглості: від учасників Революції Гідності, і від наших воїнів, які захищають Україну від московії до куточка історичного краєзнавства з речами давнього побуту наших прашурів, які понад півтисячу років тому жили тут. А родзинка перебування в криївці — частування бандерівською юшкою та кашею в казані, які зварені на дровах в печі.

Як уже мовилось, ініціатор музейно-укриттєвого будівництва — староста Олешинського округу Валентина Базилюк, волонтерка, учасниця Майдану, для якої ідеологічно-патріотичне виховання — духовна і життєва місія. Нещодавно на в’їзді в Олешин відкривали меморіальний знак пам’яті героїв земляків, які віддали життя за Україну, створили чудову Алею слави, раніше Алею героїв Небесної Сотні і нинішньої визвольної війни. А відтепер Велика Калинівка стало першим в Україні селом, де музей є водночас і укриттям під час повітряних тривог. І це в наш час, коли, здається, не до музеїв та культурних проєктів. Але ж силу нам дає не лише зброя, а й дух свободи і незламності, який об’єднує українців всіх поколінь.

Свою екскурсію криївкою для учнів Валентина Базилюк розпочинає з того, яким було музейне приміщення ще три місяці тому. “Тут, у погребі під Будинком культури, люди зробили смітник. Ось така “культура”. І, може, й руки ще не дійшли б до цього підвалу, якби не необхідність зробити укриття, — розповідає Валентина Андріївна. — А щоб працював сільський дитсадок, потрібне сховище, це головна умова. А в дитсадку його немає. То що, ще й садочок закрити, як раніше школу? Ми вирішили, що зробимо укриття у підвалі клубу. Найбільше допомагала директорка Будинку культури Ганна Саверин. Зібрали ми толоку з місцевих, з волонтерів, благодійники знайшлися на добру справу, вигребли все, вивезли два самоскиди сміття. Коли вичистили погріб, побачили, яке це приміщення цікаве — зі східцями, склепіннями, переходами. Знахідка для музею-криївки! І закипіла робота. Зробили стяжку на 70 квадратів, використали 98 мішків цементу. Всі працювали, навіть хлопці, які приїхали в наш старостат з передової. Дехто з села приходив, більшість школярі, які в Іванківцях і в Олешині вчаться. І все це зроблено буквально за два-три місяці. Ви ж знаєте, що патріотизм починається з місця, де ти народився, живеш, де маєш принести користь”.

Приміщення тричі дезинфікували, стільки ж разів білили вапном, змурували піч і взялися оформляти музейні інтер’єри. Чимало експонатів до музею особисто передала Валентина Базилюк.

“Це реальні експонати, привезені нами з Майдану, привезені від наших героїв з передової, з-під обстрілів, в які потрапляв наш волонтерський автомобіль, — розповідає вона під час екскурсії. — Кожна річ — історія. Ось цей мішок з великими цифрами “2014” для мене дуже дорога річ. Ми з моїм чоловіком, побратимом, Михайлом Васильовичем, перебували в грудні 2013 року на київському Майдані. 10-11 грудня була потужна зачистка Майдану, “беркут” ламав двері Жовтневого Палацу, де ми були. Нас, жінок, першими випускали через чорний хід, до сцени, де нас чекала Руслана Лежичко. Хлопці, а серед них мій Михайло, тримали оборону, тримаючись за руки, ребра в них тріщали, але вони витримали натиск. І ми дали слово перед Богом, перед киянами, перед всіма майданівцями, якщо залишимося живими, то новорічну ніч присвятимо Майдану і киянам. У нас був один мішок з зерном, другий — з подарунками. Ми засівали весь Майдан. А ось з мішка, на якому підписи Олега Тягнибока, Руслани, Євгена Ніщука, інших побратимів, ми кожному, хто виходив на сцену, давали подарунки. Ми стояли тоді на новорічному майдані з 4-ї дня до 12-ї ночі. І з того ж року ми почали їздити з волонтерською допомогою до наших бійців на передову, до добробатівців, які стали нам рідними за цей час”.

І про ці поїздки розповідають речі з війни, зокрема, бійців чеченського батальйону ім. шейха Мансура, яким опікуються хмельницькі волонтери, побратими Валентини Базилюк. Про особисту історію кожної людини, сім’ї розповідає тут все. Ось, наприклад, 10-річний Єгорко з Олешина, який в міру сил завжди допомагає Валентині Андріївні, приніс до музею справжню бойову гранату, звісно, без чеки, яку привіз з війни його хрещений тато, воїн ЗСУ, котрий з 2014 року захищає Україну на сході. Єгоркові подобається все, що пов’язано з українською героїкою, улюблений одяг у нього — військова форма воїна ЗСУ з добре припасованим бронежилетом. І мрія — щоб Україна здолала всіх ворогів.

У дорослих, які сюди приходять на екскурсію, виникає закономірне запитання: а який же кошторис музею, адже робота здійснена величезна? “З бюджету громади ми не взяли ані копійки, все зроблено власними силами і з допомогою благодійників, меценатів і волонтерів. Найбільші кошти, вкладені сюди, це душа і серце, це бажання зробити гарну справу, передати її нашим дітям”, — розповідає Валентина Андріївна. Благодійники допомогли закупити цемент, вогнетривку глину для печі, цеглу, вапно. А решта — робочі руки і невтомні серця. Тобто, якщо є бажання і сила духу, то ця сила переможе будь-яку зброю.

Серед друзів, які допомагають Валентині Базилюк та її побратимам волонтерам в усіх патріотичних проєктах — НВО №28 з Хмельницького. І з ними, як з рідними, волонтерка поділилась сокровенним: “Ніколи не лінуйтесь, лінощі — ворог. Знаєте, дітки, інколи думаєш: звідки ті сили брати, як увечері втомишся? Але вранці Бог дає сили на гарні справи. Бо нам не на часі сумувати та складати руки, а на часі — творити Україну”.

Тетяна Слободянюк

Back to top button