Старість за межею міста
Після реформи децентралізації Хмельницька міська територіальна громада з 1 січня 2021 року поповнилась 24 селами, які знаходяться на різній відстані від обласного центру. Найдальші — за сорок і більше кілометрів. І чим далі від міста, тим умовніше сприймається вислів “мешканець міської громади”. Однією з ознак є старіюча демографія, яка по віддалених селах “закриває” школи, спустошує вулиці і хати, в яких єдиними мешканцями залишаються немічні старики.
Сільська старість, особливо самотня, набагато суворіша, ніж міська — з її теплою оселею, водогоном, поліклінікою “під боком”, розмаїттям крамниць, аптек поруч. І якщо населення всієї тергромади нараховує понад 290 тисяч мешканців, то в Хмельницькому з цієї кількості проживає майже 275 тисяч (станом на 2022 рік). З них майже тисяча людей — підопічні міського територіального центру соціального обслуговування, які потребують опіки і догляду. Близько 25 тисяч жителів громади мешкають у селах, із них одиноких людей похилого віку, які потребують постійної опіки, майже 300. Для них незамінними помічниками стають сільські соціальні робітниці, які щоденно здійснюють фізичний догляд та юридичний супровід. Усі послуги безкоштовні, за рахунок міського бюджету. А єдиний і випробуваний транспорт у селі — велосипеди, якими забезпечили соціальних робітниць коштом міської ради. Сільськими дорогами, лабіринтами вулиць і стежок іншим транспортом не доберешся до чиєїсь хати. Випадкові люди у цій професії довго не затримуються, бо вона вимагає як невтомної працьовитості, так і терпіння і чуйності. Про будні соціальних робітниць міського терцентру — ця розповідь.
“Працюю соціальною робітницею в селі Черепівка Олешинського старостинського округу з 2021 року, — розповідає Людмила Молодніцька. — У селі живе до двохсот людей, з них 13 мої підопічні. Всі ці старенькі одинокі. Справляюсь потихеньку. В усіх по дві сотки городу обробляю, квітники пораю, а ще ж бабусь доглянути треба, помити, дати ліки, в хаті прибрати, їсти зварити, попрати білизну, комунальні заплатити, субсидії оформити. А починаються холоди, потрібно про дрова подбати, в грубці розпалити… За стандартами, маємо виконувати 20-25 соціальних послуг, час виконання кожної прописаний, але сільське життя свої стандарти диктує”.
Робочий день у Людмили Петрівни, як і в її колег, починається о 8-й ранку і проходить у клопотах майже до вечора. Восени в розпалі заготівля дров, працює бригада з міського
терцентру: двоє робітників рубають та пиляють, Людмила Петрівна складає під накриттями та в повітках. Літо — сезон сапання та боротьби з бур’янами і колорадськими жуками, початок осені — збір врожаю. Лише хатня, як каже, робота незмінна. “Треба випрати білизну, помити і покупати в тазику бабуню, навести лад в хаті, просто поспілкуватись. Бабусі розпитують новини, свої історії згадують. Вони мене поважають і для мене це дуже важливо”, — розповідає жінка. Скільки часу на різні послуги витрачає? “От рахуйте, — відповідає. — За хронометражем 25 хвилин відведено, щоб з криниці води принести. А в мене є лежача підопічна, бабуся Людмила, в дуже важкому стані, у неї гангрена обох ніг. Мені треба принести 15-16 відер води, щоб бабусю помити, попрати все вручну, їжу зварити, прибрати в хаті. І до другої бабці. В мене зараз п’ятеро таких важких людей. От нещодавно ще одна бабуся прислабла, мікроінсульт, треба щодня навідуватись. Мій чоловік працює водієм автобуса, привозить з Хмельницького ліки, продукти, які наші бабуні замовляють, допомагає розвозити”.
Що найважче в роботі? “Це коли душа болить, як на немічну людину дивишся, нікому не потрібну з родичів, — зізнається соцробітниця. — От у бабусі Людмили єдиний син давно помер, невістка та внуки своїм життям живуть. Є племінник у Хмельницькому, вона йому хату і земельний пай переписала. Але його не докличешся, щоб стареньку з гангреною в лікарню у Хмельницький відвезти. Коли дзвоню йому, то лайкою обкладає і мене, і бабусю. Але будемо боротись за стареньку, бо неправильно людину наодинці з бідою залишати”.
Село Колибань, що належить до Богдановецького старостинського округу, за 44 кілометри від обласного центру. Із 2015 року соціальною робітницею тут працює Ванда Войчишина. У неї 12 підопічних, усім за 75. Більшість без костурів та ходунків й кроку не зроблять. “У Колибані найбільша проблема — немає відділення зв’язку. До нас приїжджає машина з Укрпошти з Ярмолинець, пенсії привозять. Я для своїх теж беру. У минулу п’ятницю мали бути о 12-й, приїхали після 16-ї, вже сутеніти почало. Цілий день люди тих пенсій чекали”, — каже Ванда Петрівна. Населення разом з Малою Колибанню, за реєстром, складає понад 400 осіб, а проживає фактично менше половини. “Село вимирає, залишилися, в основному, пенсіонери, — розповідає жінка. — Тож доводиться працювати багато. Одним бабусям треба пенсії перерахувати, іншим субсидії оформити, ліки придбати. На це в Хмельницькому весь день іде. Бо якось цим старикам самотнім нема до кого приткнутися. Старостат в Копистині, і хіба 80-літня бабуся туди за довідкою прийде? Староста в село раз на тиждень, чи раз на два тижні за розкладом приїжджає, а довідки ж терміново потрібні. У мене телефон весь день не змовкає, з кожною людиною треба тримати зв’язок, вислухати, бо це ж село, це наші люди. Звертаються не лише підопічні. От у селі світла немає. Кому телефонують? Мені. Чи коли помер хто, то до мене першої дзвонять”.
Відпустка у Ванди Петрівни теж підлаштована під людські клопоти. “У нас фермер тримає людські паї. Я беру відпустку на період розрахунків після жнив, коли людям виплачують гроші за пай, а зараз оформлюю нові договори оренди, дуже багато клопоту з ними, — розповідає. — Дуже вдячна нашому міському управлінню праці і соцзахисту населення, де нам, сільським соціальним робітницям, завжди йдуть назустріч, допомагають, і в Пенсійному фонді також, в податковій. Робота добре налагоджена, нас підтримують, роз’яснюють все”.
Коли в справах працює в Хмельницькому, то до Колибані вже останнім рейсом повертається, як каже, з торбою ліків за рецептами. Сімейний лікар — у Богданівцях, там сімейна амбулаторія. Наразі в Колибань вже третій місяць по четвергах приїздить Червоний Хрест з Хмельницького. “Беру сумку велику, в ній пакети підписані для кожної підопічної бабусі і для інших, які хворіють. В телефонному режимі спілкуюся, беру ліки і розношу. Добре, що ці ліки безкоштовні”, — додає жінка.
Як розповіла завідувачка відділення соціальної допомоги вдома мешканцям сіл Хмельницької міської територіальної громади Валентина Славінська, загалом у 24 селах працюють 22 соціальні робітниці. Середній вік — 40 і старші. За регламентом, соцробітник у селі надає 20-25 соціальних послуг. “У місті послуги надаються згідно зі стандартом. У селі вони відходять від стандарту дуже далеко, — зазначає Валентина Володимирівна. — Приміром, якщо в бабуні повтікали кури з повітки і їх треба назад загнати, а за регламентом миття голови та розчісування. “Нащо мені те чесання, кури треба зайняти!” — бідкається старенька. Або інше: на городі регламент визначає працювати дві години раз на місяць. А ви уявіть, як за місяць все там заросте? От посапала город, а вже через тиждень треба підгортати картоплю. В переліку послуг немає прибирання присадибної території. А восени листям двір засипає так, що й хвіртки не відчиниш. І його треба загортати, виносити тощо. Або інше: їздять наші чоловіки соцробітники, їх два, рубати дрова стареньким. А в нас немає такої послуги, щоб ті дрова поносити під повітку. А як лишити під дощем, снігом? І соцробітниця два дні ті дрова носить під накриття та складає. Або прання. Якщо в місті у підопічних є пральні машини-автомати, то в селі це проблема. Наші дівчата беруть прання додому і приносять потім стареньким. Готують у себе вдома їжу для бабусь. Бо на приготування їжі виділено 20 хвилини. Що можна за цей час? Далі: за стандартами на доставку води з колонки передбачено 25 хвилин. А в селі немає колонки, є криниця під горбом у долині. Треба принести кілька відер, нагріти, помити у тазику бабусю, причесати волосся. А на миття голови і причісування стандарт виділяє 15 хвилин. Ось такі реалії. А дівчата в нас всі золоті, добросовісні”.
Усім підопічним соцробітниці отримують пенсії. Немає у стареньких карток, немає в селах банкоматів. Раніше пенсії доставляли листоноші, але два роки тому відділення Укрпошти по селах позачиняли. А в деяких селах навіть і магазину немає. От у колишньому Молодіжному семеро стариків залишилося, всі є підопічними терцентру, самотні, всім понад 80 років. Тамтешній соцробітниці треба щодня перебратися через розгалуження залізничних колій, щоб до стареньких з продуктами дістатися…
Здається, на перший погляд, які проблеми в старості? Адже все, чого прагнулося, вже в минулому. Але тоді хіба думалось, що в якийсь день залишаться в хаті лише спогади, самотність і хвороби? Скують тіло безпорадністю, а душу наповнять смутком та жалями. І єдина людина, що поспішає з допомогою, — соціальна робітниця, яка стає рідною людиною.
Тетяна Слободянюк
