Театр: воєнне перезавантаження
Коли в обласному музично-драматичному театрі імені М.Старицького в кінці весни 2022-го перші відновлені вистави почали набирали аншлаги, стало очевидним, що культурний фронт має працювати і тримати позиції. Відновились не лише постановки на власній сцені, а й гастролі. Початок січня також став знаковим: хмельничани здійснили тур містами України. Зокрема, виступили на найпрестижнішій сцені країни: в Жовтневому палаці в Києві. Це — визнання високого професіоналізму колективу, актуальності репертуарної політики та мистецької ідеології.
Про воєнне перезавантаження і стратегію мистецького закладу — в розмові з директором Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького Андрієм КОВАЛЬЧУКОМ.
— Буквально днями трупа театру повернулась з гастролей містами України: Львів, Київ, Звягель, Біла Церква. Які враження, підсумки?
— Ці гастролі для колективу особливі: наш театр вперше за 30 років показав дві вистави на столичній сцені: “Крижане серце”, це мюзикл для дітей за казкою Г.-К. Андерсена, та музичну комедію “Ніч перед Різдвом” за твором Миколи Гоголя. Я щасливий, що цей гастрольний тур пройшов вдало, і ми, працюючи в різних містах, відчули, наскільки мистецтво потрібне зараз людям. А акторам, театрам завжди потрібно виходити за територіальні рамки, інакше їх займуть конкуренти, навіть попри війну. Гастролі важко насправді організовувати, бо це великий колектив, величезний об’єм декорацій для вистав, потрібні готелі, добові для артистів і т.д. Але Господь благословляє нас, і маємо можливість виїжджати, показувати наше мистецтво. Минулого року ми були в Молдові — Бєльці, Кишинів, в рамках туру “Дні українського культури в Молдові”, возили вистави “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” та “Книгу джунглів” для дітей. Ще одні важливі гастролі в кінці минулого року здійснив наш камерний оркестр під керівництвом Леоніда Деркача. Це спільний проєкт “Orchestra Tour” з українським рок-кавер гуртом “Grandma’s Smuzi”. До речі, фронтмен рок-гурту — турок, але спілкується винятково українською, перекладає світові хіти, весь репертуар відповідно українськомовний, і ці кавер-версії дуже цікаві. Протягом місяця музиканти дали 20 концертів по різних містах України: Дніпро, Миколаїв, Кривий Ріг, Чернігів, Суми, Полтава — майже весь східний регіон. Було зібрано понад півтора мільйона гривень донатів для ЗСУ. Майже все для батальйону “Азов”. Ми раді долучатися до таких справ. Наші артисти вперше побували на локаціях, де тривоги лунають по кілька разів на день, де доводилося “петляти” між обстрілами. Через це багато хто боїться їхати в прикордонні міста. Я також побував у кількох містах з колективом. Враження складні. До прикладу, Кривий Ріг, місто-мільйонник, тягнеться на сто кілометрів. Звідти з початку повномасштабної війни виїхало дуже багато людей, вулиці спорожнілі. Театр, де ми працювали, запакований всім, чим тільки можна, 50 відсотків трупи виїхали за кордон. І ми розуміємо, як важко там зараз людям працювати, робити якісь заходи, коли по кілька тривог за день. Це постійні стреси. Школи працюють онлайн, і відсутність дітей на вулицях дуже пригнічує. Дніпро, Запоріжжя також виглядають спустошеними, але життя триває. І на концертах були люди, тому українські митці мають там працювати, підтримувати східняків, їм дуже важко.
— Пане Андрію, як повномасштабна війна загалом вплинула на мистецьке життя, репертуар, сценічні формати?
— У березні 2022 року театр став гуманітарним хабом та рекрутинговим центром, бо військкомат не міг впоратися з великою кількістю добровольців у лави ЗСУ, ми допомагали теробороні, облаштовували укриття і т.п. Окрема історія — переселенці. Ми приймали до півтисячі людей за день. А вже в квітні-травні максимально запустили творчий процес. Людям потрібна арттерапія. Всі новинні сайти, всі пабліки лише про війну, і ми зрозуміли, що потрібне емоційне перезавантаження. Я дуже вдячний нашому колективу, вдячний владі, яка підтримала нас у той важкий момент: у приміщенні було тепло, було світло, були всі умови, і ми почали працювати. Почали ставити вистави — всі безкоштовні, лише благодійні кошти на ЗСУ. В підсумку за перших вісім вистав зібрали 200 тисяч гривень на нашу першу машину “Mitsubishi L 200” для підрозділу ТрО, спільно з нашими партнерами. Долучилися фонд Леся Подерв’янського, родичі наших працівників, зокрема мама і дружина нашого Саші Ящишена, актора, який на той час був мобілізований, і в тому ж підрозділі ТрО служив наш головний режисер Дмитро Гусаков, взагалі дуже багато хмельничан. Ця автівка перевозила поранених. Допомагаємо фронту донині, точково реагуємо на запити військових: ремонти техніки, спорядження. Вчора відправили ліків на 10 тисяч гривень на передову, хлопці хворіють, холод, мороз. Коли надходить запит з військового шпиталю, виконуємо його: медикаменти, одяг, білизна.
— Якщо повернутись до театральної діяльності, які жанри, формати зараз актуальні? Ми пам’ятаємо, як вибухнули соцмережі, коли влада вирішила виділити мільйонні бюджетні кошти для комедійного телесеріалу, який мав знімати Горбунов. Це був публічний скандал. А на ваші комедії люди йдуть: “Кайдаші” користувались популярністю до війни, і тепер подобаються глядачу. В чому різниця?
— Ми ставимо класику, в ній національний характер, істинні цінності, народна мораль. Але й у нас виникли проблеми. У нашому репертуарі є вистави за творами Миколи Гоголя. Але я дуже радий, що українці не “викинули” Гоголя. Він завжди любив Україну, вона майже в усіх його творах: барвиста, гідна, багата. Гоголь, живучи в російській імперії, популяризував українську культуру. Зокрема, і в знаменитій повісті-феєрії “Ніч перед Різдвом”, яку знають усі покоління українців. Колядки, ворожіння, народний дух свята — як від цього відмовитись? “Ніч перед Різдвом” уже кілька років у нашому репертуарі. Але деякі моменти твору ми торік змінили. Це сцена, де козаки прибувають до цариці, щоб умилостивити її не руйнувати Січ. Стають на коліна, називають “матушкой” тощо. Спочатку ми думали взагалі вирізати з вистави цю історію. Але вирішили залишити. І знову звернулися до тернопільського режисера Олега Мусійчука, який поставив у нас цю виставу, і попросили змінити сцену зустрічі козацької старшини з імператрицею. Козаки в новій постановці прибувають до столиці і ставлять перед Катериною питання: якщо ми — твій народ, чому ж ти нас гнобиш? Розмовляють українською. Катерина спочатку цим обурюється, але потім дає задню, Потьомкін також. Тобто, коли ми показуємо свою силу, імперці одразу ж відчувають її. Це дуже промовистий момент вистави. Глядачі це відчувають і підтримують. Коли ми в Білій Церкві показували “Ніч перед Різдвом”, зал у цій сцені аплодував.
— Які ще вистави, теми зазнали ревізії під час повномасштабної війни?
— Ми зняли з репертуару дитячу виставу “12 місяців” за п’єсою Сергія Маршака, зняли ще кілька речей. Але тут також з’явилась дилема: є в нас вистава для дітей “По щучому велінню” Миколи Кропивницького. Але вона певним чином асоціюється з російською однойменною казкою.
— Але ви знайшли альтернативу: європейський простір. Крайня, до того ж успішна, новаторська прем’єра театру — казка “Попелюшка”, яку поставив Дмитро Гусаков, не асоціюється зі звичною “Золушкой”… Розкажіть про цю роботу.
— Сюжет традиційний, але про наш час. Наприклад, одна з головних героїнь – королева Британії Єлизавета, все відбувається через телефонну будку британську, виїжджає мінібус, а не карета. Там є й британські гвардійці. Є багато музики, є романтична історія, є соціальне тло, наповнене сучасними реаліями. Ми максимально використали спецефекти: дим, туман, сніг, гру світла. Наш актор Тарас Юровський написав сучасну музику до вистави. Так ми шукаємо шлях до сердець наших наймолодших глядачів, а це дуже вимогливе покоління, діти епохи Інтернету і гаджетів. І водночас ми намагалися створити виставу, цікаву дорослим глядачам.
— Які прем’єри запропонуєте в цьому році глядачу?
— Ми розпочали дуже важливу, масштабну роботу: це вистава за “Енеїдою” Котляревського. Знову ж таки: основа сюжету класична, час дії — теперішній. Еней, троянці, героїка — це Збройні Сили, наші боги земні, це наша війна за незалежність, народження нової держави. Бо така в нас історія: боротьба з вічним ворогом. І антигерой, Турн — це, звісно, орк, загарбник. Репетиції вже починаються, режисер-постановник — Дмитро Некрасов із Сумського драмтеатру, в нього вже є досвід сучасних інтерпретацій. Буде задіяний майже весь творчий склад. Сподіваємося на успіх, адже творчий рівень нашого колективу дуже потужний. А ідея української державності — наша генеральна лінія. І тому театр, справді, культурний фронт, який тримає українські позиції. Ми “відрізали” російську культуру, але святе місце порожнім не буває: з’явився шалений попит на українське, на класичну і сучасну драматургію.
— Зараз вистави буквально вихоплюються з життя: у вас це “Маріуполь, надія на світанок”, за п’єсою хмельничанки Марини Бортник-Гулеватої і маріупольчанки Марини Пінчук, зіграна в укритті, і “Борщ. Рецепти нашого виживання” на сцені “Антракту”. Фактично, це художня документалістика часів війни.
— Ми є свідками й учасниками новітньої української драматургії, яка народжується на наших очах. Це абсолютно новий пласт театрального життя. До речі, авторки п’єси “Маріуполь, надія на світанок” виграли грант Українського культурного фонду на постановку. Ця ідея виникла після трагічних подій весною 2022 року, коли рашисти кинули бомбу на театр у Маріуполі. Ще один наш грант на інклюзію — для людей зі слабким зором. Нині тема інклюзії дуже актуальна, адже війна скалічила тисячі людей. Зараз розробляємо грант для візочників, ветеранів ЗСУ. На першому поверсі, у холі, обладнаємо сцену. Відповідно будуть пандуси, доступна санітарна зона. Наша мрПРЕМІЇ СПОРТСМЕНАМ ія — збудувати підйомник на другий поверх, до глядацької зали, але поки що отримати необхідний мільйон гривень з обласного бюджету не вдається. Але інклюзія — це не забаганка, це реалії нашого життя. Ми дуже хочемо поставити цей ліфт, бо наші хлопці, які повернулися з війни, і ще повернуться з травмами, каліцтвами, мають почуватися повноцінними громадянами. Інакше фраза “Героям слава” — просто слова.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк
