Теракотова рота на землі й у вирії

Ця історія — про двох поетів, долі яких звела, поєднала війна спільною, глибокою емоцією переживань. Спочатку — про талановитого, буремного Павла Гірника, першого і єдиного поки що хмельницького лауреата Національної премії ім. Шевченка. Втім постійно спілкуючись із хмельницькою літературно-мистецькою спільнотою, поет живе у селі Садовому на Деражнянщині, творить там свій Всесвіт, і географічна віддаленість Деражнянщини і обласного центру — це не його клопіт. Він може змінювати географію свого фізичного існування, але ніщо на світі не змінить суті Гірника — він глибоко національний поет, сильний любов’ю і зболений ранами України, історичним безпам’ятством її кількох поколінь, нащадки котрих тепер очищають цю пам’ять кров’ю у війні з найлютішим ворогом. Вірші тепер пише нечасто, але коли вже прочитає по телефону щойно написане, ти відчуваєш, як кожне слово вростає в тебе, веде за його думками.

“Брате із вирію, як там є?”

Так було й недавно. Павло, як зазвичай, зателефонував із Садового майже опівночі (його час!), сказав, що написав вірша. Спочатку зіронізував: “Я в дитинстві читав книжки з ліхтариком, зараз пишу з ліхтариком, світло постійно відключають. Але приходить емоція — і пишу. Прочитати?”. “Звісно, читай!”. І записала, як завше. Ось ця поезія третього року тяжкої війни.

Крик у пітьму. Крук з пітьми.

Знову ми — порох під чобітьми.

Ми вже за постріл до свого села.

Там народила чи привела.

Може, ми просто нізвідкілля?

Де наше небо, а де земля?

Все у вогні — божись-не божись.

Пане товаришу, не сказись.

Знову за нами гинуть в імлі

Слід журавлиний і діти малі.

Небо на двох — твоє і моє.

Брате із вирію, як там є?

Посилка з фронту

Через кілька днів після нічного вірша — знову дзвінок від Павла. І ось тут ця історія, про яку не розповісти просто неможливо. Вона — про побратимство, рідню по духу. До Гірника подзвонив незнайомий чоловік, військовослужбовець, з “гарячого” напрямку, Донецького. Олександр Лисак, офіцер 54 ОМБр ім. Івана Мазепи. А потім додзвонювач запитав, чи не потрібна Павлу Миколайовичу якась допомога? Гірник, звісно, почав відмовлятись, хвилюватись: “Яка допомога? Мені? З фронту?”. Хоча, якщо відверто, то Павло за мізерну пенсію швидше своєму котячому війську, у нього понад десяток котів-кішечок, купить у сільській крамниці якусь дешеву ковбасу, а собі — аби на цигарки вистачило. Але щоб із фронту, якому, в першу чергу, треба підсобляти, йому допомагали? Та було вже пізно віднікуватись. Посилка з передової прямувала в Садове. Серед справді консервної та запакованої провізії було найважливіше — книжка поезій “Бікфордова кров”, видана 2024 року, написана в окопах та бліндажах. Автор — офіцер Національної гвардії, доброволець із з 2014 року Олександр Лисак із позивним Шеврон. Автор попросив авторитетного Павла Гірника оцінити його творчість, бо слово професійного поета для нього дуже важливе. “Що я йому скажу? — зітхнув у слухавку Павло. — Я погортав книгу, коли з’явилося світло, почав читати. Серед віршів є, звісно, прохідні, і коли б він був не на війні, я міг йому щось порадити. Але, розумієш, головне в поезії — це дуже правдива емоція, оці “мурахи по тілу”, коли читаєш. Я ненормально читаю вірші, бо я професіонал, налаштований професійно, а тут я про це забув, був просто читачем. Хочеш послухати правдиву фронтову поезію?”. Це був вірш із книги Олександра Лисака “Бікфордова кров”. Вже в заголовку точна метафора — кров українця, яка палає, вибухає, як запалений бікфордовий шнур. Літопис любові і люті.

Олександр Лисак

От і ми тепер неволови —

Серцем, поглядом, уві сні.

Добровольці німої мови

З цигарками рахуєм дні.

От і нам тепер є робота —

Думу думати досхочу.

Теракотова перша рота,

В монолітті твоїм мовчу.

Воріженьки скубуть артою.

Що у відповідь їм дамо?

Доки славить Майдан героїв –

Ми по схованках сидимо.

Тихо падаєм в статус “200”

І “трьохсотимось”, мовчазні,

Теракотові, бо на місці

Невловимі, бо ще живі.

У цьому вірші — війна зсередини болем, втомою і … буденністю (війна — теж робота, тяжка, без вихідних, без права на помилку). Але найвища емоція у метафорі “теракотова перша рота”. Фактично, неймовірно вдала асоціація з легендарною китайською Теракотовою Армією ІІІ ст. до н.е. Імператор Цінь Ши Хуан-ді вирішив забезпечити собі безсмертя у потойбічному світі і дав наказ створити тисячі глиняних воїнів, коней, колісниць та інших фігур, які мали охороняти його у замогиллі, після його смерті. За історичними відомостями, майстри та ремісники робили ці фігури впродовж багатьох років. Кожен теракотовий воїн був виготовлений унікальним, маючи власні риси обличчя, обладунки та зброю. Завдяки цій армії перший імператор Китаю мав увійти в потойбіччя з величним воєнним ескортом, щоб продовжити своє правління після фізичної смерті. Його армія виготовлена з особливої глини — теракоту. Цей матеріал має високу температуру плавлення, кажуть за міцністю, як метал.

І хіба це не про наших титанів, яких засипає і глиною, і камінням в окопах, на голови яких сипляться бомби і снаряди, лавини осколків, а вони — стоять. І тут же аналогія, спільна емоція з рядками вірша хмельничанина: “Знову ми — порох під чобітьми…”, “Небо на двох — твоє і моє. Брате із вирію, як там є?”. Наше теракотове військо — на землі і у вирії.

І справжня поезія — це також сила, теракот, яка дає душевну міць. Чи не в єдиному своєму інтерв’ю фронтовий офіцер Олександр Лисак, автор чотирьох поетичних збірок про війну, сказав, що вірші для нього — ліки від війни і ніщо так не допомагає “провітрити” душу й мізки, як творчість. “Фіксувати рефлексії, сенси, події, втілюючи їх у слова, — це моя гімнастика, розвантаження і необхідність. Планую віршувати й далі. А ще жити. Перемагати. Бути батьком. А там подивимося, козак не без щастя”.

Тетяна Слободянюк