Тут не ступала нога туриста: «Галіція» на Поділлі

Се­ло Гір­чична, що на Ду­на­євеч­чи­ні Хмель­ницької об­ласті, як ма­ло яке ін­ше під­па­дає під кон­цепцію «Не­ві­до­мої Ук­ра­їни» (Ук­ра­їна Ін­когні­та). Про його іс­ну­ван­ня на­віть на По­діл­лі ма­ло хто здо­га­ду­єть­ся, і но­га ту­рис­та тут май­же не сту­па­ла. А дар­ма — ця ло­ка­ція і ці­ка­ва, і кра­си­ва, і над­зви­чай­но мальов­ни­ча.

Се­ло роз­ки­ну­ло­ся по бе­ре­гах річ­ки Сту­де­ни­ці в го­рис­тій міс­це­вос­ті, пе­ре­рі­за­ній у кіль­кох міс­цях гли­бо­ки­ми яра­ми. Влас­не, від тих гір і по­хо­дить то­по­нім. Втім у ра­дянсь­ко­му кра­єз­навс­тві наз­ву ви­во­ди­ли від гір­чи­ці. Мов­ляв, па­ни нас­тіль­ки жор­сто­ко зну­ща­ли­ся над селянами-крі­па­ка­ми, що їх­нє жит­тя бу­ло гір­ким, як гір­чи­ця. Те­ма хрес­томатій­на. У кра­єз­навчих на­ри­сах «со­віць­ких» ча­сів те­за про па­нів-експлу­ата­то­рів та ін­ших ви­зис­ку­ва­чів зав­ше про­хо­ди­ла крізь текст чер­во­ною нит­кою. При­чи­на про­зо­ра: вла­да до­сить ско­са ди­ви­ла­ся на лю­дей, які дос­ліджу­ва­ли іс­то­рію Ук­ра­їни, пі­доз­рю­ючи десь там «ук­ра­їнсь­кий бур­жу­аз­ний на­ці­она­лізм». Тож дос­лідни­ки бу­ли зму­ше­ні пос­тій­но до­во­ди­ти ло­яль­ність та вір­ність лі­нії пар­тії.

В іс­то­рич­них до­ку­мен­тах Гір­чична зга­ду­єть­ся від пер­шої по­ло­ви­ни XVI століття як ко­ро­лівсь­кий ма­єток, да­ний у дов­гос­тро­ко­ве ко­рис­ту­ван­ня Ста­ніс­ла­ву Яр­мо­линсь­ко­му (1518 р.). По­тім Гір­чична бу­ла у во­ло­дін­ні Сут­ківсь­ких (цей рід був гіл­кою Яр­мо­линсь­ких), а зреш­тою ут­во­ри­ла особ­ли­ве ста­рос­тво Гір­чичнянсь­ке.
Ві­ро­гід­но, се­ло на­ба­га­то дав­ні­ше. Є свід­чення, що ще нап­ри­кін­ці XIX — на по­чат­ку XX сто­літь тут прос­те­жу­ва­ли­ся якісь дав­ні ва­ли. На по­ча­ток XVIII сто­літ­тя се­ло бу­ло прак­тично без­людним, що є ти­по­вим для По­діл­ля. Унас­лі­док низ­ки без­пе­рер­вних во­єн, які охо­пи­ли край у дру­гій по­ло­ви­ні XVII сто­літ­тя, По­діл­ля то­ді пе­рет­во­ри­ло­ся на пус­тку.

Від­по­від­но, зем­левлас­ни­ки, аби від­но­ви­ти де­мог­ра­фіч­ну си­ту­ацію, зас­ла­ли «сва­тів» в усі ку­точ­ки Ре­чі Пос­по­ли­тої, обі­ця­ючи пе­ре­се­лен­цям різ­ні піль­ги. Ві­ро­гід­но, знач­на час­ти­на пе­ре­се­лен­ців бу­ла з Га­ли­чи­ни. На під­тверджен­ня цього пів­нічно-схід­на час­ти­на се­ла й до­сі на­зи­ва­єть­ся «Га­лі­ція». Бу­ла се­ред пе­ре­се­лен­ців і дріб­на шлях­та, яка від се­лян ні­чим не від­різня­ла­ся — так са­мо, як і пос­по­ли­ті, пра­цю­ва­ла на зем­лі, але, крім мо­зо­лів, ма­ла ще герб та чи­ма­лий го­нор. Ці се­ли­ли­ся ок­ре­мо від «хо­ло­пів», тож пів­денно-схід­на око­ли­ця се­ла і сьогод­ні но­сить ім’я «Шля­хет­чи­на».

Піс­ля при­єд­нання По­діл­ля до Ро­сій­ської ім­пе­рії у 1795 р. ім­пе­рат­ри­ця Ка­те­ри­на II від­да­ла се­ло се­кунд-майору Сте­па­ну Ка­че­рі­ну. З наступних влас­ни­ків ви­ок­ре­ми­мо Те­ре­зу зі Стад­ниць­ких Граб’ян­чи­ну (1749–1826), вдо­ву зна­ме­ни­то­го ко­ро­ля ілю­мі­на­тів Та­дея Гра­бян­ки, яка прид­ба­ла це се­ло у 1813 р. Її онук Фе­лікс Гра­бян­ка про­дав Гірчичну Віль­гельму За­лесь­ко­му. За­лесь­кі бу­ли ді­ди­ча­ми Гір­чично­го до 1917 р.

Се­ред ар­хі­тек­турних пам’яток вар­то ви­ок­ре­ми­ти храм св. ве­ли­ко­му­че­ни­ка Дмит­ра, що пос­тав у 1876–1883 ро­ках кош­том міс­це­вих па­ра­фі­ян та дер­жавної каз­ни (бу­дів­ниц­тво обій­шло­ся в 11 300 руб­лів). Цер­ква ус­пішно пе­ре­жи­ла ра­дянсь­ку епо­ху бо­роть­би з ре­лі­гі­єю і дій­шов до на­шо­го ча­су.

Ці­ка­вим є і не­ве­лич­кий па­ла­цик. Хто із ді­ди­чів ХІХ ст. його звів — не­ві­до­мо. Ві­до­мо ли­ше, що за ос­таннього влас­ни­ка тут збе­рі­га­ла­ся не­ве­ли­ка ко­лек­ція кар­тин, зок­ре­ма ан­глій­ських та фран­цузь­ких мит­ців. Усе це бу­ло зни­ще­но під час пог­ро­му ма­єт­ку в 1918 р. Від 1920 ро­ку і до­не­дав­на при­мі­щен­ня ви­ко­рис­то­ву­ва­ло­ся під шко­лу.

Од­ра­зу по то­му, як шко­лу зак­ри­ли, а бу­ди­нок пе­рет­во­рив­ся на пус­тку, ха­зяй­но­ви­ті по­до­ля­ни роз­би­ли всі груб­ки — чи то пансь­кі скар­би шу­ка­ли, чи то вог­нетрив­ку цег­лу. То­ді ж по­ви­ди­ра­ли й елек­троп­ро­вод­ку (у гос­по­дарс­тві зна­до­бить­ся). Ти­по­ва си­ту­ація, за­ува­жи­мо.

Ці­ка­ви­ми і ду­же кра­си­ви­ми є і кор­пу­си ко­лишнього во­дя­но­го мли­на ХІХ сто­літ­тя на річ­ці Сту­де­ни­ця. Це чи не най­при­ваб­ли­ві­ша ві­зу­аль­но пам’ят­ка се­ла.

За­га­лом у ме­жах Гір­чичної у пе­рі­од роз­кві­ту пра­цю­ва­ло п’ять мли­нів (три пансь­кі і два, що на­ле­жа­ли за­мож­ним се­ля­нам). Ві­ро­гід­но, чо­ти­ри з них бу­ли де­рев’яни­ми, а до на­шо­го ча­су дій­шов ли­ше один — ви­му­ру­ва­ний із вап­ня­ко­вих бло­ків та цег­ли.

Україна Інкогніта

Фото Романа Маленкова