Уроки історії і трагедія безпам’ятства
105 років тому відбулась вікопомна битва українських вояків та студентів із десятикратно переважаючим більшовицьким загоном карателів, яка увійшла в історію як бій під Крутами. Поразка, що стала перемогою. Ціною власного життя, катувань, полону і багаторічного українського безпам’ятства юні крутянці стали символом незламності, українським квітом, відданим на вівтар священної свободи Вітчизни.
“Наше бойове завдання — взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”. Михайло Муравйов, який командував більшовиками, сказав це на мітингу в Бахмачі. Те саме міг би повторити будь-який російський командир у лютому 2022-го, коли орди загарбників так само сунули вже звідусіль в Україну, щоб знищити державу і взяти Київ.
Відголоски крутянської самопожертви повторювалось згодом не раз в українській історії боротьби за незалежність і державу: УПА в ХХ столітті, дві революції і початок російсько-української війни — у ХХІ сторіччі. Знову віддавали життя найдостойніші — цвіт нації: Небесна Сотня, добровольці… Здавалося, все це мало ставати уроком з найголовнішим висновком: кріпити оборонну міць, не розколювати Україну на схід-захід, берегти національні святині, не допускати до влади зрадників, не падати в обійми північного сусіда, шукаючи мир і братерську любов в його хижих очах, забувши поневолення, голодомори-геноциди, репресії, національне приниження.
Історія — сувора вчителька життя, хоч уроки поразок навіть цінніші від переможних, бо можуть допомогти уникнути помилок. Але з безпам’ятством так легко і просто йти на компроміси! Уже із здобуттям незалежності, уже з знаннями про хижацький норов північного ординця. Спокушала можливість домовитись із Росією, яка й не збиралася миритися з існуванням незалежної України. А багатьох українців навіть дратували дискусії про патріотизм, героїку, а слово “бандерівець” було тотожне з лайкою, багатьох абсолютно влаштовувало “какая разніца”. А ще було змарновано два десятиліття незалежності на розтрату, знищення військового потенціалу.
Але найбільша хиба — нездатність українських політиків відрізнити політичних суперників від ворогів держави. Суперечки політиків стали важливішими за протистояння ворогу. От і закликали нас напередодні 24 лютого 2022 року варити холодець і їхати на шашлики. А пріоритетом державної політики стало будівництво і ремонт доріг, а не розбудова армії й закупівля озброєння Знову незасвоєний урок історії, знову помилка.
Ця помилка дуже дорого коштувала усім: Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Махно переосмислювали її вже на еміграції. Ще більше за цю помилку заплатили українці, які залишилися на рідній землі, — на них чекали десятиліття кривавих репресій.
Життя показало: “крайньої хати”, де можна відсидітись , не буде, бо російські окупанти прийдуть і до останньої хати, аби забрати те, що їм потрібно. В тому числі — життя. Буча, Гостомель, Маріуполь, Ізюм, Каховська ГЕС… Сотні тисяч безневинних жертв, Десятки тисяч кілометрів руїн і спаленої землі.
Але: нинішня Україна і світ вже не такі, як були 100 років тому. І ми, нарешті, здатні перемогти у цій війні з Росією. По-перше, абсолютна більшість наших мешканців після початку війни вважають себе українцями. Отже, проблеми з національним самоусвідомленням майже немає. По-друге: ми — держава, незалежність та цілісність якої визнають майже всі країни світу. Боротьба українців за свободу — одна з головних тем світових медіа. Вперше за свою історію ми отримуємо не лише економічну, а й військову допомогу — в тому числі зброю, зокрема наступальну. Отже, і тут нам легше за наших предків.
Ступінь російської агресії нині та сто років тому приблизно співмірні. Хижацька суть не змінюється. Але проти цього хижака — весь цивілізований світ. Однак весь цей світ може допомогти поверти нам справедливий мир в нашу українську домівку, допоможе відбудувати зруйновані міста та села, але ніхто не поверне нам , на жаль, найдорожчого: наших героїв, які віддали життя за Україну ХХІ сторіччя.
Тетяна Слободянюк
