Вона боєць за характером: хмельничанка розповіла про матір-парамедика, яка була на «Азовсталі» і вже більше місяця перебуває в російському полоні
«Ви тільки не мовчіть». Із такими словами в єдиному дзвінку до родичів з російського полону звернулась хмельничанка Тетяна Васильченко – парамедикиня добровольчої демілітаризованої організації «Госпітальєри», яка провела з побратимами більше місяця в маріупольській «Азовсталі».
Подвиг захисників Маріуполя, котрі 86 днів під бомбами та снарядами тримали оборону проти багатотисячних орд рашистських загарбників, став сенсацією для всього світу, а слово «Азовсталь» – символом неймовірної мужності і сталевої нескореності «азовців».
Нагадаємо, в травні військовослужбовці, які опинилися в оточенні на території заводу “Азовсталь” у Маріуполі, вийшли з нього за домовленістю між Україною та росією. Операція тривала з 16 по 20 травня, і хоча українська влада тривалий час називала її евакуацією, фактично українські бійці опинилися в полоні на території окупованого Донбасу. Яка кількість українських військових перебуває зараз у полоні – точно невідомо. Російська влада називає майже 2,5 тисячі людей, українська каже – їх більше. Про умови їх утримання наразі нічого невідомо. У Міноборони України пояснюють: будь-які деталі про переговорний процес та перспективи обміну засекречені. Втім, родичі військовополонених вважають, що ця тема постійно повинна бути в публічному просторі, адже заяви з росії та “днр” дають зрозуміти, що швидкого повернення бійців додому чекати не варто.Їм готують публічне “покарання” в рамках тієї самої “денацифікації”, про яку говорив президент росії владі мір путін, називаючи українських захисників рідної землі «терористами».
Серед полонених – не лише військовослужбовці і бійці добробатів, а й медики добровольці, члени немілітаризованої організації «Госпітальєри», які рятували життя бійців і всіх мешканців «Азовсталі». У рядах медиків добровольців – люди різного віку і різних професій у мирному житті, яких війна зробила героями, бійцями добровольчого батальйону “Госпітальєри”, створеного ще у 2014 році для забезпечення критичної потреби в медиках, які підготовлені до роботи в умовах бойових дій. Вони – на передньому краї, на першій лінії, це – воїни милосердя, які завжди готові врятувати кожне життя.
Разом зі своїми побратимами у рашистському полоні уже понад місяць перебуває госпітальєрка з Хмельницького Тетяна Васильченко, яка з перщого дня оборони Маріуполя рятувала життя наших бійців на полі бою, а потім у підвалах «Азовсталі». Нині родина цієї мужньої жінки робить усе можливе, аби вирвати з полону і Тетяну, і її побратимів.
Про свою сестру і маму , про те, як родина шукає шляхи порятунку полонянки і не лише її, а й її побратимів, розповіли донька госпітпальєрки Катерина Бас і старша сестра Наталія Васильченко. «У моєї сестрички характер бойовий, вона дуже справедлива. Стати госпітальєркою вона вирішила, коли зрозуміла, що потрібна її допомога. Тому пройшла вишкіл госпітальєрів і відправилась в зону бойових дій ще до початку повномасштабного вторгнення, –- розповідає Наталя Борисівна, учителька 17-ого хмельницького ліцею. – Це було перед початком війни. Вона пройшла вже напередодні дві ротаціі і на початок війни вже досить тривалий час працювала госпітальєркою, рятувала наших хлопців».
Їхня сім’я ще з 2014 року підтримувала наших бійців на сході, ще з того часу мають багато побратимів, друзів. Найбільше – пані Тетяна. Вона постійно була на зв’язку з ними, і напередодні повномасштабного вторгнення, відчуваючи величезну біду, яка насувалась, 50-річна Тетяна Васильченко пройшла вишкіл госпітальєрів в польових умовах.
« Її позиції відразу були навколо Маріуполя, – розповідає донька Катерина. –Звісно, ми всі страшенно переживали. Але в нашій родині ми поважаємо і сприймаємо вибір кожного з нас. Це – вибір моєї мами, а вона – боєць. Навіть коли вона телефонувала на початку війни, хоч не завжди був зв’язок, завжди говорила, що все добре». Про перебування в підземеллях «Азовсталі» пані Тетяна також не повідомляла особливих подробиць. Казала: тримаємося, їжа є, вода є. «У неї був день народження 30 квітня, хлопці для неї навіть дістали «наверху» великий букет тюльпанів. Вона тоді сказала: війна йде, а квіти ростуть», – пригадує Катерина. Втім, інформаційний простір переконував в іншому: «Азовсталь» заблокована, і її захисники в буквальному розумінні стоять на смерть. Новин надходило мало, але в кожному короткому повідомленні Тетяна намагалася заспокоювати рідних.
«Вона телефонувала нам 16 травня: «Все в порядку, вірте», – пригадує пані Наталя. – А наступного дня оголосили, що відбувається вихід з «Азовсталі». Я почала перевіряти всі, які могла знайти, соцмережі, пабліки, шукаючи відео виведення наших з «Азовсталі». Від 17-ого до 24 травня я переглянула сотні різних відео – це було досить важко. І тут раптом 24-ого я натрапляю на добірку відео, на яких – жінки з «Азовсталі», з досить таки саркастичним підписом «авторів». Я переглядаю і бачу: стоїть Танюшка позаду шеренги, в капюшоні, її відводять вбік. Шок і радість змішалися: слава Богу, жива! Значить, можна далі шукати, виясняти, просити допомогу. Відразу перекинула відео Катріні і ми почали діяти. Уже 25 травня стали звертатися і на «гарячу лінію», і в усі необхідні організації, вишуковували десятки різних контактів. Катріна кругом подала інформацію, так само дублювала її я, «йшла слідом», на всяк випадок, бо думали, чим більше звернень, тим краще. 25 травня подзвонили Катріні з Червоного Хреста, повідомили, що нашу інформацію отримали».
Що встигла сказати Тетяна в єдиному дзвінку з полону?«Це було 8 червня, мама насамперед передала інформацію для свого керівництва, що все в порядку, всі живі, всі «300» – з легкими пораненнями, умови задовільні, і що з голоду не помруть. Але ж я розумію, що вона це говорила під наглядом! Тому нічого з того, як є насправді, вона не могла повідомити. Але почувши її голос, заряджений, як завжди, на позитив, я трохи заспокоїлась», – розповідає Катерина.
Нині родина пані Тетяни шукає всі можливі шляхи порятунку полонянки, спілкуються з юристами, знаходять контакти різних людей, які володіють інформацією, формують спільноту таких, як вони, – родичів полонених наших захисників. Зверталися в «Національний розшук», де підтвердили, що Тетяна є в списках полонених, далі – РНБО, СБУ, поліція, благодійні фонди. «На сьогодні уже минув місяць. Єдиний результат, який отримали, це дзвінок мами з полону, але я розумію, що він був санкціонований», – каже донька.
Першою ластівкою надії для них стало звільнення з полону парамедика Юлії Паєвської з позивним «Тайра», командира підрозділу парамедиків «Янголи Тайри». Чи була можливість зв’язатися з нею, з її ближчим оточенням, щоб отримати детальнішу інформацію, як діяти далі?
« У нас є деякі спільні знайомі, які напряму спілкуються з Тайрою, подробиць вони не розповідають, звісно, але, кажуть, витягати з полону було дуже важко після того, як почали в соціальних мережах поширювати інформацію, ким є Тайра, – розповідає Катріна. – І після цього було важко її витягати. Тобто, наговорили зайвого, чого не повинні були знати ті, хто її утримував. З іншого боку, такий розголос і допоміг, бо рано чи пізно там би дізналися інформацію про Тайру. І коли перший раз її запитали на обмін, була відповідь, що такої немає .І тоді почали масштабно поширювати інформацію, звертатися в міжнародні пабліки і благодійні організації, які почали вимагати звільнити Тайру, і , думаю, це все-таки подіяло».
А що відомо про Тетяну Васильченко, якою була ця героїчна жінка в мирному житті?
Катріна: «Мама працювала бухгалтеркою, допомагала мені доглядати мою малу доню, її онуку, але 2014 рік її дуже змінив, вона – боєць за характером».
« Родина з боку нашої мами – це військові і вчителі, – розповіла пані Наталя. – Дідусь, мамин тато, був замполітом Хмельницького училища, коли ще воно було танковим. І його донька, тобто наша мама, також служила, а в радянські часи жінки в армії, справжні військові були рідкістю. Наш двоюрідний брат був військовим офіцером артилеристом. І це продовження десь мало проявитись. Танюшка ним стала. А наш тато з Чернігівщини, його родина дуже постраждала, мала коріння українське і німецьке, зі Східної, дуже багато було репресованих. І це вже татів вплив: на світогляд і Танин, і мій. Його цікавість до істинної української історії передалася нам, дітям. Як тільки почалися зміни в нашому суспільстві, у 80-х, тато скуповував всю можливу літературу. І наша бабуся тоді розповідати почала, як репресовували її родину. Все це на нас впливало. І на Танин вибір однозначно».
«Коли мама від’їжджала на цю ротацію, все відбувалося дуже швидко, вона щойно повернулася з попередньої ротації. «Мені потрібно бути 23-го на місці», – тоді вона сказала. Ми не вірили, що буде повномасштабна війна. Але мама відчувала, що відбувається щось не те. І поспішала», – пригадує Катя.
Чи була в Тетяни можливість покинути «Азовсталь» до того, як всіх почали виводити? Адже вона – парамедик, не військова.«Певно, що могла вибратись. Але вона не могла покинути своїх побратимів», – каже донька.
« Ми нині працюємо багато в інформаційному просторі не лише через нашу Таню. Я переконана, що нам потрібно говорити про всіх, хто є в полоні, нагадувати, бити в усі дзвони, щоб не було інформаційного затишшя», – переконана сестра госпітальєрки. – На цьому потрібно тримати публічну увагу. Бо така людська природа: всі почули, всі вражені, трошки пройшло часу – затишшя. Якщо це піде в забуття, ми не зможемо їх дочекатися, як тих, хто вже вісім років в полоні, про яких забули».
«Я зіштовхнулася з тим, що багато хто з родичів наших полонених сидить склавши руки, бо не знають, як діяти. Але коли нас буде багато – нас почують, – переконана Катерина. – Наразі ми намагаємося в Хмельницькому зібрати групу, яка займатиметься справами наших полонених. Є об’єднання родин захисників Маріуполя, але там інший напрям діяльності, він більш масштабний, розгалужений. Нам потрібно працювати локалізованіше, звертатися до нашої місцевої влади, щоб тримати на контролі питання по «Азовсталі». У нас є четверо сімей хмельничан, родичі яких були виведені з «Азовсталі». Але реально ми не знаємо, скільки серед полонених наших земляків. Гортаючи списки полонених, хто звідки родом, я нарахувала 5 чолові».
Нині Тетяна Васильченко перебуває на тимчасово окупованій території, на Донеччині, в жіночій колонії в селі Оленівка. Там утримують наших «азовсталівців». Про це родичам сповістив Червоний Хрест. Та й сама Тетяна це встигла сказати. От лише їхьому 80-річному татові Наталя не розповідає , де насправді його Танюшка, бо в старенького не витримає серце, і не дочекається обняти свою доню, коли та повернеться.
Але щодня, відколи «азовсталівці» перебувають в полоні окупантів, і їхню долю вирішують нелюди, наше суспільство, громада, має пам’ятати і виконувати Тетянине звернення з полону: «Ви тільки не мовчіть!».
Тетяна СЛОБОДЯНЮК.
