«Андріївка: малий Маріуполь»: документальний фільм хмельничан про звірства орків на Київщині зібрав майже мільйон переглядів
За підтримки Хмельницької міської ради творча група «Хащі», яку заснувала понад 10 років тому, команда друзів з села Карижин на Віньковеччині: Володимир та Олександр Кохани, Максим Воскрекасенко, Василь Бурбас, Михайло Осацький, Михайло Бабчук, Андрій Балан і Тарас Морозовський – створила документальний фільм «Андріївка: малий Маріуполь», який вражає реальною картиною про звірства рашистів, які за місяць окупації перетворили село в руїни. Ютуб-прем’єра, яка відбулась 4 червня, зібрала майже мільйон переглядів.
Сіл, «стертих» колишнім совітським режимом, багато в Україні: мертві села Чорнобильської зони, обезлюднілі поліські, затоплені подільські. Села, які є у Вікіпедії, у пам’яті людській, але вже немає в реальності. Там – хащі. Нині митці змінили своє амплуа: знімають новітні хащі, які полишає по собі новітня московська орда. Почали з сіл і містечок Київщини.
За інформацією інтернет-представництва Офісу Президента України, за чотири місяці російські загарбники понівечили більше тисячі українських сіл. На жаль, їхня трагедія менше відома світу, ніж Буча, Маріуполь, Ізюм, що вже стали втіленням апокаліпсису, який принесла в Україну рашистська орда. Але особиста трагедія кожного українця від того не менша: наші поруйновані села – це пошматовані літописи генетичної пам’яті нашого народу, і більшість з сіл древніші за фактом народження за великі міста. Тобто, ворог намагається розтоптати наш родовід, випалити наші родові колиски. Мальовниче село Андріївка, як свідчить Вікіпедія, засноване приблизно 1027 року. Перед війною, на початку 2022 року, тут мешкало трохи більше тисячі людей. За місяць війни і окупації Андріївка перетворилась на поруйновану пустку, кілька сотень жителів стали мешканцями погребів.
Ось як розповідає про свою першу зустріч з селом ведучий проєкту, історик, кінодокументаліст Володимир Кохан, від імені котрого, власне, й ведеться кінорозповідь. «Село Андріївка на Київщині – маленький Маріуполь, так його називають місцеві. Це невеличкий населений пункт, котрий практично стерли з лиця землі, майже найбільше зруйнований на Київщині.Спочатку наша творча група рухались на Бородянку, і шлях пролягав через Андріївку, межове село між Макарівським і колишнім Бородянським районом. Це нині Бучанський район. В Андріївці орки влаштували свої позиції, закопувались в дворах. Місцеві жителі розповідали, що танками в’їжджали прямо в хати і з хат вели артобстріл по Макарову, це 10-15 км. Це стратегічна височина, з якої було ідеально його «накривати» . Сьогодні, на день зйомок, ця вулиця навіть менш апокаліптично виглядає, бо вже вісім днів, як село визволили, і люди поступово розгрібають завали».
Дійсно, троща жахлива, жодної вцілілої споруди, розтрощені двори, і все , що в них було: машини, погреби, колодязі, повалені дерева – скрізь лише суцільні хащі уламків.
Як розповідають жителі про місяць окупації і жорстоких боїв?
– Танк орків стояв у хаті мого сусіда, а жили у мене, – розповідає один з героїв фільму. – Милися, пралися, громили, що бачили, ср…ли, , де хотіли, ще, може, три-чотири хати неушкоджені по всій вулиці, а решта покалічено, руїни. Їх так багато було, як саранчі. Перша колона зайшла, десь 180 одиниць броньованої техніки, потім десь через годину – ще 20, дві години – тиша, а потім знову нова колона. Ми ховалися, де могли, спостерігали більше двох тижнів.
Чи розстрілювали в Андріївці цивільних?
– Так, розстрілювали, каже чоловік. – Навпроти клубу двох хлопців вбили, по дорозі – ще двох, а ось поруч – ще одного. Це я сам бачив. Але знищили більше. зараз поліція встановлює. Моя хрещена не витримала, померла від інсульту, вони в неї жили. Брат поховав її в садку біля хати. Було багато вбитих і серед орків, то трупи вони звезли в одну хату і спалили разом з хатою.
Хазяйнували тут буряти. Люди бачили, як їхній же російський танк розстріляв машину з «трьохсотими», тобто своїми ж пораненими. Це – потойбіччя життя, яке називається «рускій мір».
Крім руїн, вся територія села, поля буквально всіяні сотнями ящиками з-під боєприпасів, сотні величезних снарядів, міни, навіть ракети від «градів», валяються сухпайки, земля перерита окопами. Все це смертоносне начиння летіло в бік Макарова. Посеред вишневого садка застряг розкурочений, вигорілий танк із зловісною «V». Нині спалену орківську техніку тоннами військові і комунальники вивозять з села.Тут дуже багато ще роботи нашим саперам. Хат немає навулицях, лише руїни, купи ящиків від снарядів, спалена техніка, авто.
На зрешечених кулями металевих воротах видно напис українською «Тут люди живуть». Але це не зупиняло орду. Вцілілі люди тепер виносять мішками уламки, але де житимуть, поки що не знають, бо хат не залишилося практично. На кількох зруйнованих вщент одворищах – купи вже зогнилої картоплі з погребів, її винесли орки, коли там ховалися, влаштовуючи неймовірний безлад. Біля одного паркану, на лавочці «сюрприз»: заміновані кацапські черевики. Тобто, досі дуже небезпечно, до того ж це центральна вулиця села. Залишаються розтяжки, гранати.
Поки люди переховувалися в погребах, нагорі їхні хати ставали руїнами. З багатьох стирчать величезні снаряди. Заходити лячно і небезпечно. Ця сім’я повернулась нещодавно у село і розповідає про поневіряння: рятували доньку, бо п’яні орки гвалтували наших дівчат і жінок, тому доньок батьки ховали, як могли. Втікали лісами та полями, оминаючи дороги з блокпостами.
Зйомки проводились у розквіт весни, коли природа оживає. Та земля навкруги мертва: і поля, і городи. І моторошна тиша: навіть голосу дворового ватажка – півня не чути, бо ні худоби, ні птиці ні в кого не залишилося. Але свідченням продовження життя і віри в українську силу стають слова ще одного героя фільму, дідуся на вцілілій лавочці біля розтрощеної хати: «Україна все одно переможе, не треба панікувати. Ото як все це вже закінчиться, до нас ніхто більше не полізе,бо Україна крепка.І всі це і бачать тепер».
Здається, після сказаного дідусем ( народна мудрість!) можна ставити крапку. Бо ми оптимісти. Бо «ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо». Так, ми пишаємося, що наші пісні, наш дух героїчний відомий нині всьому світу. Бо ми нащадки козаків. Але чи не ми, нащадки козачі, дозволяли забувати собі ж рідну мову, рідні звичаї, чи не українці так важко прощались з комуноминулим, що десятиліттями не дозволяли зносити пам’ятники леніну, перейменовувати радянські назви вулиць? Чи не ми забули на 70 років про Голодомор? Чи не ми допустили, що половина українських церков у нас досі – російські, фактично, окупаційні? Запитань багато, коли озирнутись у минуле, зовсім недалеке.
Тетяна Слободянюк
