Великдень входить у наші душі і нагадує, що життя непереможне
Українці втретє зустрічатимуть Великдень в умовах повномасштабної війни. І радісні моменти найсвітлішого християнського свята у нас перемішані з болем. У день Христового Воскресіння тисячі українців, православних і греко-католиків, молитимуться біля понищених, розтерзаних ворогом храмів, але поруч із скорботою в серці живуть надія й віра, що любов і життя завжди сильніші від сил зла та ненависті. Слова “Христос воскрес! Воскресне Україна!” знову єднатимуть нас у вірі і духовній силі.
Про третій український Великдень у великій війні за свободу і справедливість — у розмові з настоятелем хмельницького храму Різдва Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви отцем Іваном ДАНКЕВИЧЕМ.
— “Сьогодні рани України є Христовими. Ми великий зранений народ. У тілі нашого народу Христа знову розпинають”, — сказав про нинішню Україну глава УГКЦ, архиєпископ Святослав Шевчук. Як Ви могли б розтлумачити ці слова Блаженннішого?
— Ми — християни, ми завжди шукаємо відповіді в Христа на наболілі запитання, шукаємо прихистку в Того, кого ми вважаємо нашим світлом, провідником, Учителем, нашим Творцем, тобто шукаємо в Богові. Коли нам тяжко, ми приходимо до Христа, бо Він сказав: “Прийдіть до мене всі втомлені, обтяжені і я облегшу вас”. Ми сьогодні переживаємо, бо так само різними способами бичують наш народ, як бичували Христа, нищать фізично і психологічно. Вони вважають, що немає такого народу, такої культури, тобто це також форма нищення. І коли ми відчуваємо це на собі, ми звертаємось до Того, кого вважаємо нашим Батьком. І шукаємо подібність у тому, що з нами відбувається. І це є нормально, це є важливо і необхідно. Після бичування, розп’яття, погребення завжди приходить світло, приходить воскресіння.
— Ця виснажлива, неймовірна за масштабами втрат війна стала викликом для кожного з нас. Яким чином Церква може допомогти не вигоріти, не втратити віру, відновити сили особливо тим, хто втратив найрідніших, рідний дім, а також, хто безупинно волонтерить і допомагає нужденним?
— У багатьох нині є зневіра, відчуття поразки, неспроможності. І це є природно для людини, в якої вичерпався внутрішній ресурс. Але саме тоді віра починає діяти, саме тоді Бог стає присутнім у житті людини. Він до останнього дає їй сили боротися. І ми маємо всяким чином підтримувати наше військо, свій народ, себе самих. Є в цьому психологічний момент: Бог приходить до людини тоді, коли вона каже “я не можу”. Коли людина хоче сама діяти, творити, тоді Бог немовби споглядає, Він завжди присутній, завжди напоготові. І коли людина знеможена, її сили тануть, тоді вона звертається до Бога за допомогою. І ми, священники, також це відчуваємо, коли молимося за перемогу, за мир, за опіку життя наших воїнів, за всю Україну.
— УГКЦ вийшла з підпілля в 1990-х роках і за цей час здобула несхитний авторитет як чіткою національною позицією, так і активним соціальним, гуманітарним служінням. Греко-католики були першими військовими капеланами ще в 2014-ому, а ваша волонтерська мережа стала розгалуженою соціальною інституцією, де отримують допомогу, прихисток тисячі нужденних. Як це досягається?
— Не відкрию таємниці, коли скажу, що причиною усіх змін в людині є любов. Коли людина відчуває любов справжню, щиру, це є дуже важливо. Але щоб це зробити, треба мати внутрішню складову духовну, тобто внутрішню присутність живого Бога в нашому житті. Друга важлива річ — це є історична тяглість. В усі віки наша Церква була народною церквою. Тобто, терпів народ — терпіла Церква. Виходив на якийсь рівень народ: політичний, суспільний, державотворчий, виходила так само й церква. Це переплетіння церкви, народу, його культури, духовності, ментальності, мови завжди було присутнє. Це йде від отців нашої Церкви, духовних фундаторів нації і політичних діячів — Йосипа Сліпого, Андрея Шептицького, Любомира Гузара, які своїми вчинками, діями показували оцю любов Божу, яку вони пізнали і випромінювали для інших.
Нині УГКЦ має в Хмельницькій області 65 парафій, в міській громаді шість. Сьомий храм зараз у стадії будівництва на Озерній. Через війну ми змушені дещо сповільнити темп, але ми її обов’язково збудуємо.
— Чи є гріхом для християнина бажати смерті путіну, всім рашистам?
— Життя і смерть — протилежні речі. Коли ми говоримо про смерть, тоді ми про неї думаємо. Тоді ми є носіями смерті. Ми — християни, отож маємо бути носіями життя. Завжди говорити про перемогу світла над темрявою, життя над смертю, добра над злом. Я стараюся наповнювати себе думками про життя, стараюся молитися за життя наших військових, за мудрість керівництва нашої армії, за те, щоб Бог відкрив серця багатьом людям, які можуть допомогти — за волонтерів, медиків, капеланів. І коли це роблю, я не маю коли думати про смерть. Бо коли ми стаємо носіями смерті, вона починає жити в нашому серці, в наших думках, і тоді там немає життя. І мимоволі ця смерть поширюється, вона не перебирає: російський це загарбник чи український воїн. І таким чином ми стаємо провокаторами смерті, яка сама обирає шлях собі. Ви думаєте, коли помре путін, на його місце не прийде інший такий самий? Або ще гірший? І що, постійно молитися за смерть? Місія християнина — молитися за життя. Ми маємо бути носіями Бога, а не носіями ворога Божого, тобто диявола, який спричиняє і породжує смерть. Якщо ми будемо завжди наповнювати свої серця ненавистю, злобою, це ніяк не пошкодить путіну чи комусь іншому, а пошкодить нам, тому що коли ми стаємо носіями злоби, помсти, напруженості сильної, тоді це виливається не на нього, це виливається на наших рідних, близьких, бо вони стають подразником, і ми це виливаємо на них.
— Але дозвольте продовжити цю тему: образи, пригнічення, неприйняття. Маю на увазі слова Папи Франциска, з якими від звернувся до молоді Петербурга, що вони представники величної нації, що росія велична країна. Українці це сприйняли як ляпас. І тоді блаженніший Святослав Шевчук першим серед духовних і політичних лідерів різко висловився про це. Бо як сприймати слова Папи після звірств рашистів у Бучі, в Маріуполі, в інших містах і селах?
— Потім у Ватикані було спростування цих слів Папи, було пояснення, що вони вирвані з контексту. Ми всі прекрасно розуміємо певні обставини, моменти політичного, суспільного, біографічного життя Папи Франциска. Але для мене є певні принципи: я не можу вплинути на рішення тієї чи іншої людини. Я не трачу часу, щоб це робити. Я витрачаю час на те, що я можу. Навіть після тих висловів чи змінилося якось різко життя людей в Україні? Ні. Звичайно, на мене, як на українця, як на священника, це відклало певний слід, але це лише думка однієї людини. З іншого боку, Ватикан був посередником, коли відбувалися обміни військовополоненими, поверталися наші діти з російських катівень. Колись Папа Іоанн Павло ІІ сказав, що священники як літаки. Коли ті літають, ніхто не бачить, коли падають, починають про це говорити. Є певні особи, які мають повноваження, які мають статус на це реагувати так само, як наш Блаженніший — це наші державні структури, МЗС, вони також це зробили.
— Ви є членом Духовної ради міста Хмельницького. Предстоятелі наших церков відіграють значиму роль у громадському, політичному житті, свяшенники є депутатами. громадськими діячами. Дуже бурхливі процеси зараз проходять конфесійні: з упц мп віряни громадами переходять до ПЦУ. По суті, це процеси українізації, а не зміни лише конфесії. У цьому плані українська національна ідея — це те, що об’єднує й УГКЦ і ПЦУ. Чи можливе об’єднання в єдину Помісну церкву? Якщо так, то на яких засадах?
— В історичному плані ці спроби були присутні і вони завжди актуальні. Але важливо визначитися, про яке об’єднання йде мова? Якщо це злиття, то не можливо змусити двох людей злитися, бо кожна людина має своє обличчя, характер… Ми зараз фактично є об’єднані з ПЦУ, разом молимося на різних заходах, разом спілкуємося, і єдине, чого немає, це євхаристійного літургійного об’єднання. Ми вже зробили певні кроки, зокрема, провели реформу церковного календаря, що, вважаю, історичною подією. Це співпраця в духовному сенсі, і це не революційний, це еволюційний процес. Ми повернулися до свого, до того, що у нас відібрали в календарі у 1922 році більшовики.
— Ця реформа завершена? Як щодо Великодня?
— Церква — це є консервативна інституція. І кроки там робляться набагато виваженіші. А з іншого боку: якщо все буде однаковим, чи правильно це, чи цікаво людям? Оця єдність має проявлятися в різноманітності. Жодна православна Церква у світі не використовує латинську Пасхалію, а спільне святкування Великодня є символом єдності для православного світу. Будь-який новий крок в неоднорідному середовищі може мати неоднозначну оцінку. Зараз ми дуже сильно напружені, і це дається взнаки. Зараз пріоритет надається локальній єдності. Ми в Україні хочемо святкувати Великдень із нашими православними братами. Ми розуміємо, що найближчим часом реформи Пасхалії не буде.
— Отче Іване, що побажаєте українцям на Великдень?
— Найперше — це не втрачати віри. Людина, яка втрачає віру, вже є переможеною. Якщо ми будемо втрачати віру, найперше. в Бога, якщо будемо втрачати віру в перемогу, то тоді нас уже перемогли. Джерелом віри є Бог, який завжди є на стороні світла, на стороні правди, добра, на стороні життя. І це важливо пам’ятати. І якщо ми будемо просити в Бога тієї віри, то тоді Бог дасть нам по нашій вірі. В Старому Завіті є гарний приклад. Коли Мойсей вів свій народ і противники жадали його перемогти, і чисельно переважали, тоді він ставав на пагорбі і здіймав руки вгору. І тоді його народ перемагав. Коли Мойсей вже був похилий віком і сили його покидали, руки опускалися — перемагали вороги. Тоді підійшли до нього одноплемінники і тримали його руки догори. І народ переміг ворога. У нас, на жаль, руки опущені. Ми ще маємо надію на себе, надію на свої сили, але цю надію потрібно підживлювати надією згори, надією від Бога. Христос між нами, Він — джерело нашої стійкості та нашої надії, і ми залікуємо наші рани. Великдень входить у наші душі і нагадує, що життя непереможне.
Розмовляла Тетяна Слободянюк
