Або ти в ЗСУ, або ти для ЗСУ
День Збройних Сил України, який відзначаємо 6 грудня, від початку російсько-української війни набув реальних сенсів і перестав асоціюватися зі звично-побутовим “чоловічим днем”. Вже тоді, у 2014-ому, країна зрозуміла, що саме Збройні Сили — це всенародна гордість і головна надія на захист від ворожих намірів захопити і знищити незалежну Україну. А з початку повномасштабного вторгнення армія почала масово поповнюватись добровольцями, які штурмували військкомати. Мирні громадяни, ще донедавна водії і вчителі, юристи й комунальники, підприємці і науковці, бухгалтери і студенти, стали кулеметниками, гранатометниками, операторами дронів, бійцями наймолодшого окремого роду військ — Сил територіальної оборони ЗСУ.
Підставою для їх створення став Закон України “Про основи національного спротиву”. Фактично вони почали розгортатися 1 січня 2022 року, і нині це потужне військове формування, яке пліч-о-пліч з іншими підрозділами Збройних Сил мужньо захищає рубежі України по всій лінії протистояння. На території Хмельницької області дислоковано шість батальйонів 106-ї бригади ТрО, на бойовому штандарті котрої — стилізований герб Поділля у вигляді сонця з 16 променями. Та захищають наші тероборонівці не лише рідну подільську землю, а й всю Україну. А земляки, хмельничани, стали для військовиків справжнім міцним тилом, який забезпечує запити і потреби бойових підрозділів.
Із 22-річним хмельничанином Дмитром, офіцером відділення цивільно-військового співробітництва 106-ї бригади ТрО, наша зустріч відбулась у громадському центрі “Захист — об’єднання волонтерів”, куди військовий прибув з бойової позиції на Сумщині, де нині дислокований його батальйон. Підрозділу вкрай потрібні засоби радіоелектронної боротьби, і на запит відгукнулась ГО “Захист — об’єднання волонтерів”, яка оголосила акцію для навчальних закладів: зібрати необхідні кошти під час осінніх благодійних ярмарків. У результаті придбали сім антен “Павук” (вартість кожної майже 9 тисяч гривень) та інше радіоелектронне обладнання, необхідне в бойових умовах.
“Перед нашим відділенням було поставлено завдання — придбати антени-“павуки” для рацій “Моторола” для підрозділу бригади ТрО на Сумщині, а для побратимів на Курському напрямку — детектори дронів, так звані “Цукорки”, які глушать сигнали ворожих ланцетів та іншої небезпеки з повітря, — розповідає бойовий офіцер. — В принципі, такі важливі завдання виконуються найоперативніше тут, за місцем постійної дислокації нашої бригади. Дякуючи волонтерським і благодійним організаціям, місцевій владі, особисто міському голові Олександру Симчишину, знаходимо і антени, й інші речі. В основному, це БпЛА, FPV-дрони, антени та інші військові гаджети для наших підрозділів на Сумщині і Курщині”.
Для Дмитра його підрозділ ТрО — рідний, там воює разом зі своїм батьком, Сергієм. “З самого початку повномасштабної війни в 106-й бригаді ТрО служить мій батько. Я приєднався пізніше, бо тоді, в лютому 2022 року, мене відправили з військкомату додому, сказали, ще студент, мовляв, іди вчитись. Коли батько разом з друзями записались до ТрО, вони вважали це добровільною справою, про якісь гроші, виплати й не думали. І тут їм кажуть: створюйте картки, вам будуть гроші платити. Батько каже: ще й гроші? Тобто, прості мирні хлопці добровільно йшли країну боронити. Державне забезпечення в ТрО спочатку було таке собі, тепер все необхідне є, як в кожної структури ЗСУ: амуніція, озброєння. Нам, як і іншим підрозділам, допомагає місцева влада, волонтери, різні фонди, і жодного разу не було відмови”.
Батько до війни працював водієм на Хмельницькому заводі трансформаторних підстанцій.
Дмитро закінчував бакалаврат Національної академії Прикордонної служби, юридичне відділення. І нині, окрім служби в ЗСУ, навчається в магістратурі академії, майбутня професія — магістр права. “Зараз продовжую навчатись, складаю іспити, заліки. І служу в ТрО. Я прийняв для себе рішення ще тоді, коли з батьком стояв у величезній черзі на запис до війська: не буду ховатись, буду захищати країну”. Загалом, каже, у них це сімейне: мамин брат воює ще з 2014 року, і розмови на воєнну тему в родині були постійні і детальні.
Коли і чоловік, і син відправились війну, мама, Олена, дуже хвилювалась. “Їй досі найважче за всіх, і ми з татом більше за неї переживаємо, ніж за себе. До того ж, я єдиний син в сім’ї. Тато зараз на лінії виконання, я щойно звідти, сьогодні назад”, — розповідає хлопець. Зараз такий час, каже Дмитро, що всім доводиться або брати зброю до рук, або допомагати армії, бо ця війна — народна і вже торкнулася всіх. Але найважче там, на вогневих рубежах. “Зараз один наш батальйон стоїть на Херсонщині, на відновленні, тобто наче б на перепочинку після дуже жорсткого періоду часу. Але Херсонщина не дає розслаблятись, звісно. Інший наш батальйон у 5-кілометровій прикордонній зоні на Сумщині. ДРГ бігають, ми їх відловлюємо, ніхто не байдикує. Ще інший — на Курщині. Постійно російське залізяччя літає над головами, де наші хлопці базуються, тому обладнання для знешкодження ворожих об’єктів і сигналів завжди потрібне”.
“Війна змушує швидко вчитися. Я не військова людина, але дивишся, як роблять побратими, і вчишся, — каже чоловік. — Так само й у співпраці з волонтерами. Я нічого про це не знав, доки не довелося. Мої колеги навчили, як працювати з документами, як формувати запити на допомогу. Комунікація важлива, але вона має йти по відповідних напрямах. Одні люди шукають одне, інші — друге. Якщо це посильне для нашого військо-цивільного відділу завдання, його ставлять. Наприклад, знайти щоглу для антени, її вартість майже 90 тисяч гривень. Сума така, що не кожен підприємець зможе осилити, тим більше, коли війна триває майже три роки. На те є благодійні фонди, волонтерські організації, великі підприємства. Співпраця із “Захистом” надійна. Чітко виставляються терміни збору допомоги, чітко організоване пряме відправлення в бойові підрозділи”. Є інша проблема: не всі радіоелектронні засоби та обладнання, потрібні у війську, сертифіковані, тобто їх не можна закупити за бюджетний кошт, а вони потрібні вже зараз. Бюрократія працює і в армії, і не лише в українській. Необхідні новинки, з якихось причин ще не сертифіковані, армійці шукають і знаходять у підприємців чи з допомогою волонтерів. І тут прямі замовлення і прямі доставки в конкретний підрозділ.
Війна вимотує. Люди втомлюються. Три чверті тих, хто носить піксель, ще нещодавно були цивільними. Армія подарувала кожному можливість стати частиною чогось більшого. Частиною історії, яку вивчатимуть, напишуть книги, зніматимуть фільми. Армія дає можливість бути співавтором подій, де похитнулися добро і зло. “А що ти робив під час війни?” Саме так звучатиме головне питання нашого майбутнього, яке ставитимуть наші діти, внуки. Для тих, хто нині захищає Україну, хто допомагає нашим титанам на фронті вистояти, це не буде незручним запитанням. Для справжнього українця є вибір: або ти в ЗСУ, або ти для ЗСУ. Щоб не лише мріяти, а наближати Перемогу.
Тетяна Слободянюк
