Дочекатися дня і написати: “Перемога”

Навіть важко повірити, що в такі поважні літа Олена Органіста виявляє особливий інтерес до нинішніх подій: переймається ситуацією на фронті, питаннями міжнародних перемовин, слідкує за діями політичних лідерів і щодня веде записи: скільки знищено техніки та сил ворога, робить помітки на карті України, де ведуться бої та як пролягає лінія фронту. Вона не думає про вік, старається наповнювати кожен свій день посильною для неї роботою і хоче дочекатися дня, коли в своїх записах, що відображають хід війни, напише найважливіше слово: “Перемога!”.

— Руки мої, слава Богу, працюють ще добре. Я плету килимки з тканини, шкарпетки з вовни і передаю для наших дорогих захисників, — розповідає бабуся. — Думаю, комусь знадобляться й мої записи. Уважно слухаю телебачення, радіо й основні дані про те, скільки знищили наші воїни російських танків, літаків, живої сили і так далі — все пишу в зошит. На столі у мене карта, і як почую, що українські бійці звільнили якийсь пункт, роблю відмітку. І де бої важкі, так само обмальовую.

Бог подарував мені довге життя, і побачити мені судилося багато. Можу сказати, що горе, яке принесла нашому народу радянська влада і росія, воно безмірне. Я записала багато своїх спогадів про Голодомор, про Другу світову війну, про те, як була в Німеччині. Бо це не тільки історія моєї сім’ї, а й історія життя нашого народу.

Варили кору із дерева

Олена Органіста народилася 5 червня 1926 року в селі Веселець на Городоччині. У сім’ї було четверо дітей і роки голоду стали для неї великим випробуванням.

— Вірите, я й досі пам’ятаю, як нам хотілося їсти. У 1932 році народився мій молодший брат, але мама змушена була ходити на роботу, декретної відпустки жінкам не давали. Одного дня, коли я, шестирічна дівчинка, залишилася з малесеньким братиком, прийшли комуністи. Шукали, чи є якісь харчі. У колисці мама сховала торбинку з крупами чи борошном. І вони забрали…

Мама шкрябала кору з дерева і варила її, щоб ми могли хоч щось поїсти. А навесні ходили разом із нею в поле, де раніше росла картопля. Де-не-де знаходили пригнилі картоплини. З неї варили “болтушку”. Коли з’явилася трава, ми її щипали і теж їли.

Сільські люди жили впроголодь, але змушені були здати норму продуктів. На кожну сім’ю комуністи накладали податок — 40 кілограмів м’яса, 250 літрів молока, 2400 яєць. Де хочеш візьми, а віддай…

Чи не в кожній оселі мав висіти на стіні портрет Сталіна, а ікони викидали. І люди поміж себе казали: “Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні”.

У товарному вагоні до Німеччини

У своїх спогадах бабуся Олена особливе місце відводить страшним подіям Другої світової, коли життя сповнилось іншими жахіттями.

— Я тільки склала останній іспит за 7 клас, як до мене прийшов бригадир і сказав, щоб зібрала ланку і завтра з дівчатами виходила на роботу: треба було складати сіно в копиці. Хоч як мама просила дати трохи відпочити, не погодився. День був спекотний, ми працювали далеко за селом, аж тут на коні примчав хлопець і сказав збирати усе, йти в колгосп, бо німці бомблять Київ, почалася війна.

Зібралося багато людей. Всі жінки дуже плакали. Через пів року окупації нам показали список людей, яких висилають до Німеччини. У тому списку було й моє прізвище. Тато казав, що нехай його забирають, аби мене лишили в спокої. Забрали і тата, і мене не минула ця доля.

Через два місяці вже везли в товарняку до чужої країни. Кожен вагон охороняли німці з автоматами. Їхали довго, бо партизани підривали колії і чекали, поки їх відремонтують.

У Німеччині я потрапила в сім’ю, де двоє синів воювали. Якось прийшло повідомлення, що їхній син загинув у Сталінграді. А пізніше ще й другий, молодший, — у Криму. Я думала, будуть на мені злість зганяти. Але ні, люди були добрі, нічим мене не скривдили. Я й їла з ними за одним столом. Але так хотіла додому, що не передати словами. І коли вже в 1945 році змогли повернутися додому, була дуже щаслива. Багато нас, тільки-но вийшли з поїзда, впали на землю, цілували її і плакали…

Життєві дороги

Дев’ятнадцятирічна дівчинка, повернувшись у рідне село, разом із матір’ю працювала в колгоспі. А коли вийшла заміж, то з чоловіком поїхала до Казахстану.

— Туди вислали батька мого чоловіка. І ми спочатку проживали в нього. Я працювала швачкою, чоловік — водієм. Завели господарство, освоїлися. Але чоловік мій захворів і помер…

Через якийсь час жінка поїхала до сестри на Донбасі, а потім до брата в село Соломна на Волочищині. І вже тут пустила своє коріння. Збудувала будинок, в якому проживала донедавна. Своєї сім’ї вже не мала, але тішилася племінниками, всією своєю родиною. І нині вона поряд із двоюрідною племінницею Людмилою, яка проживає у селі Веселець.

98-річна жінка, що переживає вже другу війну в своєму житті, каже, щодня молиться за наших бійців. А нещодавно через місцевого капелана вона передала листа для воїнів. Підтримуючи їх ще й словом, побажала побороти ворожу силу і якнайшвидше з Перемогою повернутися додому.

Ольга Дубінська