Формат — українізація і публічність
ХХІ століття увірвалося в українське життя революціями, які стали історичними віхами активної боротьби за незалежність, національну ідентичність, і в цьому бурхливому плині подій гідне місце зайняла так звана тиха бібліотечна революція. З одного боку, у перші роки незалежності українські бібліотеки все ще залишались із радянським ідеологічним спадком, який лише через три десятиліття остаточно відправляється в макулатуру. З іншого боку, Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, чинний з 1995 року, регламентував діяльність книгозбірень відповідно до політики незалежної держави, однак бібліотеки пережили глибоку фінансово-економічну кризу, яка згубно позначилась на книжковому, кадровому потенціалі і на виживанні галузі загалом. І в цій боротьбі за утвердження і розвиток є велика заслуга працівників галузі, новаторів і невтомних ентузіастів своєї справи, які переконали, що бібліотека має залишатись найдоступнішим публічним майданчиком, який об’єднує людей, створює культурно-інтелектуальний простір, формує українську ментальність.
Цей нелегкий шлях пройшла Хмельницька міська централізована бібліотечна система (ЦБС), що нині нараховує 29 книгозбірень, яка визнана однією з кращих у державі. Зазначимо, що у всеукраїнських конкурсах з популяризації читання на сайтах бібліотек України сайт Хмельницької міської ЦБС перемагав тричі. Завдяки зусиллям місцевої влади і професійній відданості працівників галузі наші бібліотеки стали модераторами суспільно-культурного життя громади. Значна заслуга у цьому й Світлани Прокопенко — головної спеціалістки з бібліотечної справи управління культури й туризму Хмельницької міської ради, фактично, вся її професійна біографія.
“Коли я обирала в юності професію бібліотекаря, думала, що все життя на роботі книги читатиму, а в підсумку досі читаю лише ночами і у вихідні”, — каже пані Світлана. Її професійний стаж перетнув сорокарічну позначку, і фактично весь процес становлення бібліотечної галузі громади відбувався за її активною участю. “Після навчання у Харківському інституті культури, який закінчила з “червоним” дипломом у 1985 році, я десять років працювала на посаді завідувачки сектора в Хмельницькій обласній науковій бібліотеці, — розповідає Світлана Іванівна. — І в 1995 році, коли мером був Михайло Чекман, мені запропонували вести бібліотечну справу у новоствореному відділі культури міської ради. На той час весь відділ разом з керівником представляли два спеціалісти: Людмила Тарнавська і я. Тоді ми займали два невеликі кабінети в міській школі мистецтв, хоча там і не засиджувались, тому що в місті вже активно вибудовувалась культурна галузь, створювались нові мистецькі колективи, формувались напрями і формати діяльності».
Ці перші роки стали особливими й через так звану “бібліотечну війну”, коли новоявлені бізнесові структури захоплювали приміщення бібліотек, книгарень, і це набувало масового явища в Україні. “Коли в кінці 1990-х і на початку 2000-х почалося оте свавілля, бібліотеки занепадали, в них відбирали приміщення, їх переміщали, “укрупнювали”, ми в Хмельницькому зуміли відвоювати і зберегти усі 15 філій по місту, — зазначає Світлана Прокопенко. — Але намагалися працювати так, щоб всі вони працювали”. А в 2021 році реформою самоврядування до нашої ЦБС додались і 14 бібліотек у селах громади з дуже поганою матеріальною базою і застарілим книжковим фондом. Планів було багато: і сучасні ремонти, і нові надходження, і повна комп’ютеризація. Але ковід, війна виснажили фінансову спроможність громади. Та за сприяння місцевої влади ми продовжуємо реалізовувати задумане, працювати з грантами, залучати громадськість до наших проєктів.
Парадокс часу: в епоху гаджетів зростає попит на паперову, класичну книгу, і це закономірно. Адже гаджет — це швидкоплинна стрічка інформації, а ось улюблену книгу в серці носиш. І боротьба за книгу, за українізацію бібліотечних фондів — це велика державницька справа: на яких книжках виховується покоління — з такою ідеологію воно надалі живе, формує суспільну мораль.
Втім етапи українізації фондів у часи кризи мали й свої мінуси. Які? “У перші роки незалежності, коли бібліотеки потребували якісної, правдивої української літератури, до нас часто звертались місцеві автори, щоб посприяти в друкуванні і популяризації їхніх творів. Тоді створилась структура “Самвидав”, де автори за власні кошти друкувалися. Почало процвітати мускулясте, “пробивне” графоманство, яке знаходило спонсорів, кошти на друк. І пішов потік неякісної, примітивної літературщини. І тоді ми створили координаційну раду при управлінні культури, яка розглядала, вартує чи ні така-то книга на місце в публічній бібліотеці. Якщо вартує — допоможемо видавцю, щоб бібліотеки поповнювалися якісною місцевою літературою. Тоді ж почали активно працювати з талановитими молодими авторами. Багато творчої молоді отримали в нас путівки в життя. Як-от Віталій Міхалевський, тепер голова обласної письменницької організації, Степан Шкапій, Наталія Поліщук, інші. Уже традиційними стали письменницькі презентації, де автори з Хмельницького, з інших міст зустрічаються з читачами”.
Одним з наймасштабніших проєктів вже в час повномасштабного вторгнення стала акція “рускую літєратуру на макулатуру”. Міністерство культури України в 2022 році видало рекомендацію про вилучення книг російською мовою з антиукраїнським змістом, однак у книгозбірнях громади очищення фондів розпочали ще у перші роки російсько-української війни. І це була реальна вимога часу. “Пам’ятаю, зайшла в одну з наших 14 сільських філій, а там ще книги з “серпами й молотами”. Загалом, починаючи з 2022 року, списано понад 80 тисяч примірників застарілих фондів. Лише у 2024-ому — 56 тисяч, — каже Світлана Іванівна. — Але книжкові полиці не повинні залишатись порожніми. Наразі за рахунок міського бюджету ми за тендерами закупили нових книг на 400 тисяч гривень. За 2024 рік бібліотеки міської ЦБС отримали 5792 нових примірники. Цього року придбали півтори тисячі видань. Це якісна українська література. Але це замало, звісно. Важливо, що з інших джерел до бібліотек теж надходять книги (подаровані, обмінні фонди, за державною програмою) — загалом майже на 370 тисяч гривень. Наші працівники беруть участь в усіх громадських проєктах, виграють гранти, це дає додаткові кошти. До прикладу, наша центральна дитяча публічна бібліотека №12 спільно з БФ “Карітас” виграла трирічний проєкт на 59 тисяч євро: там і ремонт приміщення, і підтримка матеріальної бази, комп’ютери. Бібліотека обслуговує не лише дітей, а й дорослих, і такі майданчики фактично стають хабами читацькими, письменницькими, краєзнавчими. Флагманом у цьому є наша центральна публічна міська бібліотека. Дуже вдячна Тамарі Козицькій та всьому колективу бібліотеки за невтомну методичну діяльність, “родзинки” у проведенні суто бібліотечних та загальноміських заходів.
Публічність бібліотек передбачає їх постійний зв’язок з громадськістю. І в цьому важливе місце займають проєкти та акції, що мають важливий суспільний резонанс. Це “Щодня читай українською”, “Подаруй бібліотеці книгу”, “Книжки даруй — до перемоги крокуй”, інші. “Ми зараз проводимо постійну громадську акцію “Бібліотека воїна”, хоча наших воїнів ми підтримуємо з 2014 року, — розповідає пані Світлана. — Наші працівники відправляють книги у військові частини, в шпиталі. Там завжди їх чекають”.
Які книги користуються в читача найбільшим попитом? За словами Світлани Прокопенко, це художня, історична, краєзнавча література. І для масового читача бібліотеки стали незамінними, адже книги зараз дуже дорогі, в середньому 300-400 гривень. Тому бібліотеки не пустують. “Як-от 13-а філія, хоч розташована в напівпідвальному приміщенні, але там стільки читачів –– двері не зачиняються. Пенсіонери приходять не лише за книгами, а й оплатити в електронному вигляді комуналку, записатись до сімейного лікаря… Особливо важливо це в селах, адже наші сільські філії вже комп’ютеризовані”, — розповідає спеціалістка.
В книгозбірнях ЦБС наразі працюють 70 бібліотекарів. Однак, за словами пані Світлани, турбують два фактори: переважаючий старший віковий ценз і, звісно, низька зарплата, яка не влаштовує молодих випускників вишів. “Дуже тривожить, що в бібліотекарів найнижча зарплата, — каже вона. — Тут діють ще радянські нормативи. А навантаження на працівників великі. Кадровий голод дуже відчутний. Бо будь-хто не може бути професіоналом. Його треба вчити. Тому в нас працюють ентузіасти, які не уявляють свого життя без книги, без праці, яка об’єднує людей у спільноту патріотів та інтелектуалів”. Вважаю, що керівництво нашою громадою, управління культури і туризму це розуміють і знаходять шляхи підтримки бібліотечних працівників та бібліотечної галузі в цілому”.
Тетяна Слободянюк
