Хмельницький штаб допомоги вимушеним переселенцям: цілодобові будні і майже 200 тисяч людських доль

Штаб допомоги вимушеним переселенцям Хмельницької міської територіальної громади, який з 24 лютого розмістився в кінотеатрі ім. Т.Шевченка, з початку повномасштабного вторгнення росії прийняв понад 170 тисяч українців, які втікали і продовжують втікати від війни у західні регіони. Понад 42 тисячі з них знайшли прихисток у нашій громаді. І для кожної людини, яка сходила з потяга чи доїжджала до міста автотранспортом, місто починалося звідси, зі штабу на Проскурівській.Він став для майже двохсот тисяч переселенців і гуманітарним хабом, і візитівкою нашого міста: по тому, як їх цілодобово приймали працівники штабу, вислуховували їх історії, їх біду, реєстрували, консультували, як волонтери годували, одягали, пропонували ночівлю і розвозили за адресами мешкання, відправляли транзитом далі на захід, згорьовані люди уявляли нас, хмельничан.

Увесь час команда штабу, який очолює заступник міського голови Михайло Кривак, залишається незмінною: це працівники структурних підрозділів міськвиконкому і волонтери, які за цей час освоїли всі тонкощі двозмінки, адже праця тут цілодобова. Які критерії, яка місія цієї діяльності, розповідає заступник голови штабу, керуюча справами міськвиконкому Юлія Сабій.

— Юліє Сергіївно, завдання штабу не лише допомога переселенцям. Адже більша частина їх вперше перетинала і перетинає Західну Україну, і для них це реальна українізація: з мовою, традиціями, ментальністю. І ця боротьба за об’єднане українство така ж надважлива, як і боротьба з агресором.

— Ми нині маємо використати цю хвилю національної єдності, єдиної і міцної родини. Знаєте, напередодні війни я була в кінотеатрі Шевченка, на фільмі про Стуса. І протягом фільму думала: якби я жила в тих роках і знаходилась в київському кінотеатрі “Україна”, разом з ним, чи встала б? І про себе я зрозуміла: встала б. Коли ти говориш про боротьбу за Україну, ти ж не просто про це людям розповідаєш, ти за Україну борешся. Для когось, можливо, це не зрозуміло. Але, направду, внутрішньо ми зараз дуже свідомі. І любов до України, народжена для когось вперше, народжена з люті до ворога — це вже в свідомості, в крові. Я сама родом з Маріуполя. Мені дуже боляче за місто мого дитинства, мого роду. Там де я жила,— це 17 мікрорайон, правий берег Маріуполя, першим зазнав руйнувань. Мій дідусь працював на “Азовсталі”, біля доменних печей. Бабуся працювала на залізниці, і часто брала мене у рейс: “Поїхали зі мною, подивишся на цей красивий світ і зрозумієш, що дома найкраще”. Я з нею сідала у вагон, ми їхали кілька днів, дивилися на різні міста, і я знала, як я хочу додому, до моря, до степу, хочу відчути особливе повітря Маріуполя. У діда була дуже важка робота, він приходив додому страшенно втомлений, але мав хобі: ремонтував взуття. Він мене садив поруч, казав: “Сідай, навчу, якщо в тебе буде скрута, зможеш цим заробляти, будеш знати, як це робити”. Тобто, потрібно бути готовим працювати на будь-якій ділянці.

— Тобто, й штаб — це відповідальність, уміння прий-мати правильні рішення в складних умовах?

— Направду працювати в штабі непросто. Дуже важливо мати поруч людей, які будуть з тобою день і ніч, викладаючись на всі сто відсотків. Це навіть не посадові вимоги, це є внутрішня потреба: уміти прийняти людський біль. Не кожен готовий постійно перебувати в цьому концентрованому середовищі болю і біди. У нас інше розуміння життя, людяності, розуміння відповідальності. Я інколи замислююся над тими проєктами, які я робила, як-от, конкурс молодих декламаторів “Слово нації”, я розумію, що це важливо і особисто для мене, це проходить крізь серце. Такі моменти підносять дух молоді. Зараз я волонтерствую в штабах, в старостатах, навчальних закладах і зустрічаю молодих людей, підлітків, котрі плетуть маскувальні сітки, допомагають фронту, волонтерам, я дуже пишаюся ними. Бо сам момент державотворення не в пафосних словах, промовах, а в тому, як кожен день це робиш, як виховуєш самодисципліну і власну відповідальність. Через штаб пройшло дуже багато людей, задіяно багато структурних підрозділів, дуже багато волонтерів, особливо, коли приїжджала величезна кількість людей. До нас на добу прибувало понад 9 тисяч, яких ми харчували, лікували, реєстрували, розселяли, вирішували дуже багато їх проблем: у нас працюють волонтери перекладачі, сурдоперекладачі, психологи, медпрацівники. Ми намагаємося максимально і оперативно реагувати на безліч людських потреб. Робити ці речі можуть лише люди, які вже пройшли відповідні кризові ситуації і знають алгоритм дій у них.

— Добовий пік був дев’ять тисяч, а за три з половиною місяці?

— І транзитних, і на постійних поселеннях пройшло понад 170 тисяч людей. Штаб фактично є підрозділом міської ради, і ця допомога централізована. Найскладніше — реєстрація переселенців. Єдиний демографічний реєстр і єдиний реєстр тергромади були закриті, і ми робили свій облік, щоб люди могли ним надалі скористатися, і це виявилося правильним. Ми самі налаштували наші реєстраційні бази. І це не лише реєстрація, а й логістика, волонтерська допомога, реєстрація медичних потреб тощо. І така структурована система допомогла координувати, сфокусувати на головних напрямах наші зусилля.

— Ця структура включає й соціальну допомогу переселенцям?

— Так. Спочатку реєстрували людей, як внутрішньо переміщених осіб, лише в нашому штабі, щоб надалі розселяти по наших закладах, по квартирах. З середини березня почали підключатися громадські приймальні органів соціального захисту, і люди відповідно вже там реєструвалися для пакету соціальної допомоги. А до того моменту всі реєструвалися тут, в штабі, харчувалися, ночували. З харчуванням дуже допомагали наші ресторатори, волонтери, небайдужі громадяни, які щодня приносили продукти. І до сьогодні ми маємо підтримку від мешканців громади, і дуже їм вдячні. А централізовано люди зараз харчуються в ресторані “Жовтневий” за талонами, які видають у приймальній соціального захисту, тут же вони отримують і продуктові набори, засоби особистої гігієни, хімію.

— Ви співпрацюєте з центром допомоги внутрішньо переміщеним особам на нашому залізничному вокзалі. Який зараз наплив людей?

— Ми зараз не спостерігаємо вже такої великої кількості. Раніше евакуаційні поїзди привозили за добу понад дві тисячі людей. І як тільки вони сходили з потягів, одразу ж нашими автобусами їхали в місця розселення, там харчувалися, а вже після того приходили на реєстрацію до нас, або ж реєструвалися за місцями поселення. І цей зв’язок з центром на вокзалі працює дотепер. Ми розуміємо, в якому важкому емоційному стані прибувають ці люди, наскільки треба швидко реагувати.

— Що найважче у роботі?

— Найважче стримувати свої емоції. Це емоції жаху війни, адже те, що ми чули від людей, якими бачили їх, дуже непросто тамувати в собі, зберігати спокій. Приїжджали мами з маленькими дітьми, і якщо одна дитинка починала плакати і запитувати: “А де мій тато?”, починалась ланцюгова реакція, стояв загальний крик і плач. Бо починали плакати всі, навіть дорослі. Важко було, коли самих дітей відправляли до нас, а батьки залишалися в зоні бойових дій. Дітей відправляли і просто зі сторонніми людьми, щоб врятувати. І цей момент дитячих трагедій, страждань найважчий. І важливо тримати себе в обладунках, якщо так можна сказати, бо люди, які до нас приїжджали в розпачі, не могли бачити такий же розпач на наших обличчях, нашу розгубленість. Ми мали бути поміркованими, максимально делікатними, дуже правильні добирати слова, щоб заспокоювати людей. Так само працювали люди на місцях розселення: максимальна виваженість, толерантність, нереагування на підвищення голосу, на інші моменти психологічного стану людей, які втікали від війни.

— Вам часто доводилося перебувати штабі цілодобово, і фактично, не бачити свої дітей, як зазвичай, не мати вільного часу. Як поєднуєте материнство і роботу, волонтерство?

— Мої двоє донечок працювали в найгарячіші дні разом зі мною. Оріана — студентка першого курсу архітектурного факультету, молодша, Злата, дев’ятикласниця. Це було їхнє рішення, і я його дуже поважаю. Коли син, четвертокласник Яромир, питав мене, чим також може допомагати, ми знаходили й для нього волонтерство. Нам у штаб привозили дуже багато хліба, я брала цей хліб додому, ми його різали на скибки і сушили. Передавали потім у волонтерські пункти, і Яромир в усьому допомагав, фасував у пакети. Я хочу, аби діти були свідомі того, що відбувається в країні. Старша донька сказала відразу, як почалась війна: “Це моя Україна, я нікуди звідси не поїду, буду тут допомагати, скільки зможу”.

— Про людяність у війні. В чому вона?

— У простих речах. Ми часто чули й раніше: треба берегти один одного, цінувати людей, які поруч. І ось саме зараз ці слова, цей людський фактор дуже важливі. І таким правилом ми користуємося в нашому штабі. Це важливо не лише людям, які шукають у нас прихистку, це необхідно нам самим. Тому максимально контактуємо з приїжджими, і вони постійно дзвонять, звертаються за порадою.

Це невидима збоку робота, це величезне внутрішнє наше наповнення. Але ми таким чином маємо максимально показувати людяність наших українських традицій, характеру, ментальності, тобто нашої українськості.

— Ось цей наш очікуваний процес українізації, добровільної, усвідомленої, відбувається з людьми, які приїздять з російськомовних регіонів, які зараз знищують росіяни?

— Я помітила, що більшість переселенців з нами намагаються розмовляти українською. Між собою так, по російськи, і дуже багато є чинників, які впливають на формат розуміння: тут до українців уважно, людяно ставляться. А з тими, кого вважали близькими, люди зараз переосмислюють зв’язки, які були до війни, які вони вважали близькими. Починають усвідомлювати родову прив’язку, генетичну. Це для них в чомусь болісний, щоковий процес, але він відбувається внутрішньо. Вони починають розуміти, що вони на своїй землі, вони — українці. І звідси бажання знати й мову. І в цьому не лише держава має йти максимально назустріч, а й усі ми, громадяни. І я пишаюсь людьми, які вмикають у собі цей процес внутрішньої українізації, які зараз старанно підбирають українські слова, це для них і для нас дуже важливо. Зараз має початися великий формат просвітництва, і цей час потрібно максимально використати, це частина великого націєпатріотичного виховання, державотворення. Переселенці в нас хочуть бачити не лише лідерів громадської думки, а всіх нас, звичайних людей, наше реальне середовище. І тут важливо не лише про це говорити, а й діяти так, як говоримо, тобто, у цьому є велика частка самодисципліни, способу життя. Це і мій вектор, я від цього не відступаю незалежно від ситуації. І тоді людина, яка за тобою спостерігає, стає поруч з тобою. І вже за цими людьми, які змінюються у нас, стоять інші, в яких відкриваються очі і прокидається розум. Так, як було, вже ніколи не буде, країна, люди змінилися. Це дуже трагічний, і водночас дуже високий час. І на рівні держави це відбувається також: якою має бути освітня, мистецька політика, кіно, література, тобто всі сфери, які формують філософію життя. Зміни відбуваються разючі, стрімкі, і цей процес важливо не пригальмувати. І коли все об’єднується в єдине коло, ми в цьому колі стоїмо, захищені ним, сильні ним.

— Пані Юлю, здається, марне Вас питати про внутрішнє вигорання, і все ж…

— Мене рятує поезія. Я пишу про життя, в ньому і лірика, і внутрішнє усвідомлення себе, і усвідомлення світу, усвідомлення любові. Моя любов зараз з Маріуполем, з рідним містом, в якому я народилося, де мене дуже любили. Я дивлюсь в очі людей, які сюди приїжджають, і в їхніх очах бачу, що для них є найбільша цінність: це і молоді вдови, і жінки, і в яких чоловіки в полоні, чи їх розстріляли за вишиванку, за тризуб, за українську мову. З одного боку, це не вкладається в голові, а з іншого, розумієш, якою нація має бути, якою стати сильною, якою має вишліфуватись. І водночас я за те, щоб люди усвідомили інше значення слів, інше значення любові, в якій матеріальний світ нічого не вартий у порівнянні з духовною цілісністю з людиною, з якою ти йдеш по життю. І про це пишу.

Мила, я так хочу

Побачити море,

Доторкнутись до хвиль

І злетіти у неба блакить,

Мила, я так хочу побачити гори,

У вершину на крилах орла вознестись,

Мила, в тому морі, у горах високих,

У безкрайніх степах, у гаях солов’їв,

У словах, у крові і у генах, у криках, у болі,

У благаннях, смертях, у душі…

Ти пробач, бо не знав, що востаннє торкнувся,

Ти пробач, бо не знав, що востаннє кохав.

Я щасливим таким із тобою проснувся,

Відчував, може, знав, лиш тобі я змовчав.

Я так хочу живим і до тебе в коліна,

Я так хочу живим, лиш з тобою в життя,

Я з тобою.

Тому я борюсь без спочину,

Мала жінко моя, ти лиш тільки моя!

(30.04.2022)

Розмовляла  Тетяна Слободянюк