Повернення після 21 місяця тортур
Він тривалий час вважався зниклим безвісти. І весь цей час перебував між життям і смертю: 21 місяць тортур у російському полоні. Третього січня 2024-ого Олександр Зарва, прикордонник з Хмельницького, повернувся в Україну після рашистської неволі. Про те, що довелося пережити, український воїн, розповів пресслужбі ДПСУ.
Олександр працював на одному з заводів Хмельницького, і в 2015 році, отримавши повістку, відправився на східні рубежі. Згодом отримав звання головного сержанта 3-го Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Напередодні повномасштабного вторгнення його підрозділ перебував на Луганщині. Але сили були нерівні, довелося відступати в напрямі Харкова. Тримали оборону біля села Борова. Їхню колону розбили, наші воїни потрапили в кільце. Вороги наказали здаватись, але ніхто з українців не вийшов. По них почали стріляти, відтак поранених взяли в полон. Зв’язаних, із замотаними очима їх перекинули через кордон, у табір для військовополонених. І почались допити: хто звідки. В Олександра було осколкове поранення, і першими тортурами стала так звана медична допомога. “Хірургічне втручання виконували без анестезії: розрізали ногу, почистили, зшили назад і все”, — розповідає Олександр Зарва.
Наприкінці квітня полонених відправили в СІЗО. “Я ще такого звірства до людей не бачив, — згадує боєць. — На нас спускали собак. Цькували за патріотичні татуювання, а в мене їх було кілька. Годували в ізоляторі гарячою шкіркою від картоплі. Однак доводилося їсти. В іншому випадку — виводили з камери й били”. У жовтні військовополонених українців перевезли з СІЗО до в’язниці. Там хмельничанин перебував аж поки його не обміняли. За словами Зарви, українських полонених, як військових, так і цивільних тримали в камерах. Наприклад, якщо камера була розрахована на 4 осіб, то туди доварювали додаткові ліжка і розміщали там по 12-15 людей.
“Перших два з половиною місяці підйом був о шостій ранку. Співали їхній гімн. Сідати нам не дозволяли. 16 годин ми стояли. Стоячи їли, запитували, чи можна відкрити або закрити вікно, чи можна до туалету. Вночі могли підняти, вивести з камери, налупцювати й швиргонути назад. Вранці давали кашу. На шістьох — три тарілки. Це по 3-3,5 ложки на кожного. В обід так само три тарілки рідкого чогось, це по 5 ложок на людину, неповна тарілка другої страви — на трьох. Воду пили технічну, з крана. У всіх хлопців зуби сипалися, — каже Олександр. Потрапивши в полон, мав вагу 115 кілограмів. Вже за декілька місяців він схуд на 45 кілограмів.
Давали читати книги: це була література про лєніна, сталіна та про інших персонажів, якими пишаються росіяни. Змушували вивчати напам’ять імена загиблих російських військових. Мовляв, це їхні герої, які загинули на Харківщині, Луганщині та в інших областях України. “Більше 50 прізвищ треба було знати напам’ять. Десь помилився однією буквою — прилітає”, — згадує він. — А ще нам постійно казали, що вже захопили всю Україну. А про Хмельницький говорили , що там вже всі заряджають телефони від генераторів, бо місто розбили, тільки оптовий ринок не чіпали”.
Про те, що це неправда, військові у полоні здогадалися самі завдяки тим же спискам загиблих, які вчили напам’ять. Олександр каже, там подавалися списки їхніх загиблих військових. Там були вказані місця загибелі. одні й ті ж області, а не майже вся територія, як стверджували окупанти.
Змушували ганебні гасла кричати про українського президента. Дали список, що читати. “Я кажу, що цього читати не буду. Вони говорять: “То пиши розписку, що ми тебе розстрілюємо”. Я написав і поставив підпис. Два рази мене так розстрілювали і не розстріляли, — розповів Олександр. – Але найважчою була невідомість, очікування ймовірного обміну. Хлопці там морально здавали. З простирадл робили петлі. Хотіли вішатися. Ми молилися, спілкувалися між собою. Спочатку боялися в камерах говорити українською мовою. А потім вже почали. Нас били за те, але ми вже не боялись”.
Те, що його везуть на обмін, Олександр не здогадувався. Тюремник зайшов у камеру і наказав з речами йти на вихід. “Було 28 градусів морозу, як ми виїжджали звідти в автозаку. У холодній машині не працювала піч, і ми так їхали чотири години. Понатягували нам мішки на голови й вже автобусами привезли до Сумського кордону. Там вже нас поміняли, й ми вже видихнули з полегшенням. Тільки вийшов, бачу, там наші хлопці в формі стояли. Кажу до них: “Дайте закурити”. Тоді на мене накинули прапор і ми стали співати Гімн України, — каже боєць.
Він дуже переживав за батьків, знаючи, що про його долю вони майже нічого не знали. Його голос у слухавці першою почула мама: “Мамо, не плач, я в Україні”. А от батько сина не дочекався, помер. Нині Олександр Зарва проходить реабілітацію. У планах — знову повернутися в стрій, захищати Батьківщину.
За інформацією “Інтерфакс-Україна”, станом на 24 січня 2024 року, понад 8 тисяч українців, з них 1600 цивільних, досі перебувають у російському полоні. Але десятки тисяч людей, і цивільних, і військовополонених, перебувають у статусі зниклих безвісти. У межах обмінів між Україною та РФ додому повернули 2681 українського військового і 147 цивільних. Про це повідомив представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юрій Таранюк під час засідання Ради з прав людини, гендерної рівності та різноманіття при МЗС України. Наразі виконано 49 обмінів і повернуто додому 2828 осіб, із них 2681 військовий і 147 цивільних. У полоні на сьогодні перебувають понад вісім тисяч осіб.
Тетяна Руса
