У Хмельницькому родичі полонених бійців Азову розгорнули унікальну виставку фотографій з підземелля «Азовсталі»

«Дякую за прихисток, Азовсталь — місце моєї смерті і мого життя», — такі слова написав Дмитро на позивний «Орест», воїн полку «Азов», у своєму Twitter. 20 травня він виклав у вільний доступ свої фотографії захисників Маріуполя із закликом до світових медіа та небайдужих поширювати їх. Саме ці світлини лягли в основу пересувної  експозиції .яку організували родини сталевих воїнів.

Хмельницький став другим після Кам’янця-Подільського містом, де активісти всеукраїнської  Асоціації родин захисників Маріуполя влаштували громадянську акцію. ЇЇ мета – активізувати громадянський рух за  визволення з рашистського полону  захисників «Азовсталі», яких, за офіційними даними, там нині  перебуває понад 2,5 тисячі.І це заклик не лише до українського суспільства: після Хмельницького пересувну експозицію побачать в  Івано-Франківську, Чернівцях, далі вона помандрує в Краків.

На стендах – десятки збільшених світлин з супроводжуючими  підписами, текстами, що розповідають про  неймовірні дні блокади і оборони, які  вже облетіли світ, і слово «Азовсталь» стійко асоціюється  з неймовірною силою українського духуі гідності. Це наш  концентрований епіцентр болю і неймовірної сили людей, які у нестерпних умовах  понад два місяці героїчно захищались і не здавались оскаженілому ворогу.

Лише за годину  з часу відкриття майданчик біля кінотеатру Шевченка, де організатори розгорнули  пересувну експозицію,  заповнили кілька сотень людей. Серед них одразу відрізняються ті, для кого Маріуполь і «Азовсталь» болять  особливо гостро: це  маріупольці переселенці і родичі загиблих та полонених «азовсталівців», які прийшли  на акцію з портретами своїх синів, чоловіків, батьків, доньок та сестер.

…19-річна  хмельничанка Христина  не приховує сліз, у руках – світлини її 20-річного чоловіка, Владислава Лапікаша, захисника «Азовсталі», який нині перебуває в  полоні і рідні не мають жодної звістки про нього. Востаннє телефонував 14 червня.  Юні закохані одружились торік  восени, а 22 березня вона стала мамою. Про народження їхнього сина Микити розповіла чоловікові , коли 24 березня він виходив на зв’язок.  «Дуже хочу, щоб чоловік  побачив свого синочка»,  –  сумує юна мама.  Поруч з Христиною – її свекруха, мама Владислава,  вона розповідає, що  вони вже знайомі з багатьма родинами, яких об’єднала спільна біда, обмінюються інформацією, контактами, алгоритмом пошуків, але поки що  нічого не змінилося: російська сторона не реагує на запити  ні з українського боку, ні на заклики міжнародної спільноти.

Валентина – переселенка із Запоріжжя. В руках – фото її внука.« Костя  –  військовий моряк, контрактник. 8 квітня був поранений, а на зв’язок останній раз виходив напередодні, 6 квітня. 14 квітня їх відправляли  у шпиталь, але дорогою  машина пропала. Мій внук  зниклий безвісти…Може, в полоні. 19липня йому виповниться 20 років…» Згорьована жінка говорить крізь сльози, і в ній живе надія, що її онук  живий. Донька залишилась в Запоріжжі. Фактично, сім’я розтерзана, як долі всіх, кого торкнулась біда Маріуполя.

Наталя – донеччанка, разом із сім’єю переїхала до Хмельницького ще у 2014-ому, коли  рашисти розтерзали її рідний Донбас. Чоловік з початку повномасштабного вторгнення  воював, захищав  Маріуполь, тепер в полоні. У полоні   3-ій рік перебуває  й Наталина сестра, яка залишилась на окупованій території.  Про неї також родичі не мають жодної звістки.

Серед  відвідувачів пересувної виставки чимало маріупольців. 82-річна Валентина Андріївна покинула рідне місто 14 травня. Вона невідривним поглядом  дивиться на великий мультимедійний екран, де документальні кадри  розповідають, як рашисти  знищували її рідне місто, в якому вона прожила  більшу частину життя. «Ось мій будинок №7, наша вулиця, Азовсталівська, все палає…», –  жінка не стримує сліз. Її дім був знищений, і з сусідами старенька понад місяць провела у підвалі. Цю вулицю, що поруч із заводом, рашисти   засипали бомбами і ракетами, снарядами, вийти за продуктами, водою було не можливо.

Таких розповідей у цей день можна було почути багато, адже Маріуполь, «Азовсталь»  –  це відтепер частинка  душі кожного з нас, наша спільна рана на українському серці.

Організатор пересувної експозиції – Асоціація родин захисників Маріуполя .

«Я дізналась про цю акцію, переписуючись в Інстаграмі з родичкою  хлопця, який перебуває в полоні, вона просила поширити інформацію в соцмережах про наших полонених. Чим я можу допомогти, крім репосту? Вона повідомила,  що активісти асоціації підготували  експозицію, яку возитимуть містами України. Я  сказала, що можу  допомогти зробити це в Хмельницькому, хоч ніколи нічим подібним досі не займалась. Але допомогли  і волонтери, і в міській раді», – розповіла   Аліна Козік, яка зініціювала  акцію а нашому місті.

Розповідь Аліни – це  переконливе свідчення того, як українці  миттєво об’єднуються, коли  над Батьківщиною нависає біда, і для того, щоб активізувати людей, зробити їх співучасниками  благодійної акції, не потрібні жодні бюрократичні процедури, протокольні домовленості тощо. Нинішній  час спресував наші сили і емоції і переконливо довів, що кожен з нас здатний робити крок до  нашої Перемоги, об’єднавшись  в єдину родину. «Чужої біди не буває» – ці слова об’єднують не лише тих з нас, кого біда торкнулась особисто. Адже й акція, яка згуртувала хмельничан навколо «азовсталівців», символічно відбулась    у Всеукраїнський день родини.

Тетяна Слободянюк.