Герої поруч з нами

День міста, який відзначали 28 вересня, та День захисників і захисниць віднині йдуть майже поруч: бо вже 1 жовтня за реформованим церковним календарем православні українці вшановують Покрову Божої Матері — покровительки Українського воїнства з козацьких часів. Цей день об’єднав і професійних військовиків, які обрали шлях воїна як професію, і цивільних, які в мирному житті не планували своє життя з військом. Кривава війна, яку розпочала путінська недоімперія, об’єднала долі різних людей, які зі зброєю в руках стали на захист України. Наша новітня визвольна історія твориться на наших очах, і серед нас, хмельничан, нині тисячі звитяжців, які врятували і рятують Україну, починаючи із 2014 року, і з тривожного 24 лютого, коли російські ракети прорізали наше нічне небо, несучи смерть і руйнування по всій нашій території. У ті перші дні Україну зберегли Бог і хлопці, які, хтось недовчившись у виші, хтось покинувши власну справу, були першими у військкоматах і так само першими — у найгарячіших точках протистояння.

Диплом і військове звання отримав в окопі

26-річний гвардієць Андрій Прокопчук, у лютому 2022 року ще був четвертокурсником командно-штабного факультету академії Національної гвардії України, що в Харкові. Лейтенантські погони і документ про вищу військову освіту йому вручили 5 березня під час оборони Харкова — на чотири місяці раніше запланованого випускного. Не про такий випуск, звісно, мріяв юний лейтенант, кадровий військовий у четвертому поколінні. Його прадід, дідусь були професійними військовими. Батько також кадровий офіцер, став на захист України, як і син.

Свій перший бій курсанти прийняли на Сумщині, на третій день повномасштабної війни. У ніч з 26 на 27 лютого 2022-го до юнаків на позиції під Сумами приїхав заступник начальника факультету і повідомив, що зараз буде велике скупчення противника. “Нам сказали, що хто не здатний стояти на обороні даного напрямку, того можуть відвезти в безпечне місце, в академію. Жоден з курсантів не похитнувся, усі стояли до кінця”, — розповів Андрій.

Далі була оборона Харкова. Хлопці вціліли всі, щоправда, отримавши різного ступеня контузії. Так Андрій продовжив службу на деякий час у тилу, на обороні стратегічно важливих об’єктів. Та в травні 2024-го добровольцем попросився на фронт. У серпні його підрозділ Нацгвардії зайняв оборону на Вовчанському напрямку. Бої були важкі і виснажливі, з постійними “прильотами”. Ніхто з побратимів не знав, кого не дорахуються після чергової атаки. Позиції змінювались так швидко, що часто втрачався зв’язок з побратимами. “В голові прокручувалися різні емоції, що, може, вони “двохсоті”, може, “трьохсоті”. Тоді офіцер відчував, що за життя своїх хлопців хвилюється набагато більше, ніж за власне. Бо в такі моменти хлопці були найближчими, особливими людьми. В одному з таких боїв один з його бійців отримав поранення. “У нього було два кульових поранення у праву руку. І, замість “допоможіть мені”, він просто сказав: “Хлопці, дайте цигарку”, — згадує офіцер. Противник уже тоді активно воював дронами. Щоб вибити українців з позиції, зграями запускав безпілотники в усі боки. “Ми нарахували, що протягом трьох днів ворог, щоб прорізати шлях до нашої позиції і виявити нас згори, витратив від 30 до 40 дронів. Але нам вдалося втримати позиції”, — ділиться нацгвардієць.

Кілька тижнів тому Андрій Прокопчук з передової повернувся до своєї військової частини у Хмельницькому. Нині офіцер Національної гвардії продовжує нести службу на посаді командира взводу, навчає молодих бійців і готовий знову стати в бойовий стрій.

Будівельник став розвідником

На рахунку військовослужбовця 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, 52-річного хмельничанина Юрія Рибака — 158 розвідувальних виходів. Сім місяців воював на передовій, у розвідроті. Під час одного з надважких завдань отримав контузію від прильоту міни і втратив здоров’я. До того рік від початку великої війни служив у Хмельницькому районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Аби взяти участь у бойових діях, добровільно написав рапорт і згодом вже воював у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. А по життю, до повномасштабного вторгнення, чоловік займався будівельним бізнесом. Та ще перед початком вторгнення рашистів, відчуваючи, що насувається велика біда, підприємець зробив інший вибір. “Я зібрав сумку за декілька днів до початку вторгнення. Коли все почалось, пішов в районний центр комплектування. Мене мобілізували, я став головним сержантом роти охорони в РТЦК. Рік служив там, готував бійців — вогнева, бойова підготовка”.

Згодом боєць долучився до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Із найважчих боїв — звільнення села П’ятихатки в Запорізькій області в липні 2023-го. На бойове завдання йшли під обстрілом, тому що там залишився один шлях, всі решта — заміновані. По самому селу проходив “нуль”, і тому були постійні обстріли, — розповідає розвідник. — В селі десь 100 хат, я був вражений, що на такий малий населений пункт стільки ресурсу потрібно, щоб звільнити”. Та найважче, каже, втрачати побратимів. Досі ці картини перед очима. Хіба таке можна забути? “Ми нашого “двохсотого” з розвідроти хотіли забрати, але за інструкцією не мали права, бо доведеться скупчуватися. А група не має права скупчуватися. Забрала нашого побратима інша група. Такі моменти найбільше болять”. І кожен з його 158 розвідувальних виходів — це смертельна сутичка з ворогом. Адже розвідники йдуть першими — у невідомість, у тил ворога. “Із побратимом ми були на спостережному пункті, і нас обстріляв автоматичний міномет “васильок” — це 82-й калібр. “Васильки” стріляють касетами, по чотири міни прилітає одночасно. Дві касети тоді по нас прилетіло, побратим вцілів, а мені осколок влетів у коліно, ще й контузію серйозну отримав”, — каже розвідник. У результаті там же, на передовій, у Юрія стався серцевий напад. Після операції на серці у жовтні 2023-го повернувся на службу до центру комплектування та соціальної підтримки. “В нас у роті охорони в центрі комплектування служать фронтовики: поранені, обмежено придатні — це 99 відсотків”, — ділиться чоловік.

А після перемоги Юрій Рибак планує повернутися до будівельної справи. Адже Україна потребуватиме спеціалістів, які будуть її відбудовувати.

Тетяна Слободянюк