Любіть її… Во врем’я люте

Нашому Кобзареві — 210 років… Уже втретє Шевченківські дні, 9-10 березня, українці відзначають у смертельному, повномасштабному двобої з ненависним і вічним ворогом. І саме Тарасові заповіти проявляються пророцтвом у найважчі моменти нашої історії: “Кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте…”, “Боріться – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая”, “Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В остатню, тяжкую минуту за неї Господа моліть..”.

Тарас знав, відчував інтуїцією, властивою геніям, що московщина позбавить його не лише права писати українською мовою, а й відбере життя. Тому він прагнув над усе встигнути застерегти, сказати українцям про їхню долю, якщо не боротимуться за “воленьку святую”, якщо не об’єднаються: “Єднайтеся, брати мої, молю вас, благаю…”, якщо забудуть, чиї вони на цій землі: “…хто матір забуває, того Бог карає…”. На жаль, усі Тарасові пророцтва збуваються, проявляються в ось таку “тяжкую минуту” народної біди, як і його неспалима присутність у сучасному нашому житті. Це вражає.

2 квітня 2022 року розстріляний російськими військами пам’ятник Шевченкові в селищі Бородянка під Києвом став одним із символів вторгнення росії в Україну 2022 року. Рашисти майже знищили маленьку Бородянку, убили 80 мешканців із 13 тисяч, які там жили. І посеред руїн, на розтрощеній площі дивом вцілів лише пам’ятник Тарасу. Фотографія з монументом Кобзаря, з його чолом, пробитим ворожою кулею, розлетілася по всьому світу. А на прошитому осколками постаменті збереглись слова: “Любіть її… Во врем’я люте”. Стоячи серед руйнувань, які принесла російська війна, Тарас Шевченко уособлює ту страшну ціну, яку Україна платить за свою свободу.

6 червня 2023 року російські окупанти підірвали греблю Каховської гідроелектростанції, спричинивши глобальне за масштабами екологічне лихо: зруйнована інфра- та природнича структура трьох за українських областей, знищена система забезпечення водою ставків охолоджувачів Запорізької АЕС, знищені села, люди… І ось тоді ж, у червні, коли оголене дно Каховського моря почало заростати травою, проявились дивні речі: спочатку Великий Луг, який називали козацькою Атлантидою, і трохи згодом на висохлому дні Каховського водосховища знайшли рештки Покровської Січової церкви, що була під водою 70 років і яку малював Тарас Шевченко в 1843 році. Про цей осквернений храм, в якому Матінці Покрові молились січові козаки до зруйнування Січі катериною ІІ, писав інший великий українець Олександр Довженко у 1954 році, коли розповідав про затоплення історичних місць: “У селі Покровському я пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, аби він з’явився хоча би на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу”. Новітня російська імперія знову намагається знищити все українське. Історія повторюється… І щоразу — кривава.

На жаль, лише нині, в години найстрашнішої біди і найзапеклішої борні за свободу і за виживання, ми шукаємо духовної підтримки, шукаємо відповіді про своє майбутнє в Тарасових пророцтвах. І серед них знаходимо те, що дає силу і надію: “…На оновленій землі врага не буде, супостата… І будуть люде на землі”. Дякуємо, Боже, що послав нам Кобзаря.

Тетяна Слободянюк