Грант для арттерапії
Подіями року, що вразили й запам’ятались, стали культурно-мистецькі проєкти, які в Хмельницькому реалізовувались — від ідеї до втілення — буквально на очах. І якщо на початку першого року великої війни суспільство рефлексувало болючим синдромом “відкладеного життя”, то вже незабаром почали з’являтися нові тексти, нові вистави, які фіксували нову реальність і з нею наше самоусвідомлення задля розуміння того, хто ми є, виснажені війною і затято віруючі в перемогу. Цей шлях стрімко і самостверджуюче проходить колектив обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького — виставами в укриттях, документальними драмами-сповідями, в яких реальність набуває чітких художніх форм. Підсумком цього року стали три вистави за грантові кошти Українського культурного фонду. Серед них вистава “LINE. FOR. LIFE” (“Лінія для життя”) за п’єсою хмельницької драматургині Марини Бортник-Гулеватої.
У чім особливість грантової роботи хмельничан? Як зазначила авторка п’єси, вистава — арттерапевтична, тобто є водночас мистецьким твором і засобом психологічної корекції, спрямованої на формування у глядача позитивного світосприйняття. У цьому й складність задуму: створити “позитивну” виставу про війну для глядачів з посттравматичним синдромом, насамперед для наших військових, для яких досвід війни — це інвалідність, психологічні травми, перебування у шпиталях. Друга умова гранту — безбар’єрний простір. Для цього у фойє театру на першому поверсі спорудили сцену, облаштували глядацькі місця, обладнали пандусами санітарну зону для людей на милицях, на кріслах колісних. А саме таких більшість у наших військових шпиталях. І театральна арттерапія насамперед для них.
Напередодні Дня Збройних Сил України на “арттерапевтичній” сцені театру знову йшла прем’єрна вистава сезону “LINE. FOR. LIFE” (режисер-постановник Юрій Чайка). У центрі сюжету три жінки (актриси Сніжана Туткевич-Самойлова, Марія Шпунт і Анастасія Болюх), за статусами — донька, дружина і мама фронтовиків, їх долі об’єднала війна. Але об’єднала не пасивним очікуванням звісток і дзвінків. Зібравшись на даху багатоповерхівки (у кожної власна драма, яка привела на дах), вони врешті стають мінізагоном месниць, які цеглиною по-снайперськи влучають в розкішну автівку під будинком лікарки-хабарниці з МСЕКу. У виставі багато доброго гумору, а сценічні події доповнюють відеовключення з фронту, з реальними фронтовиками, які також стали героями сценічного твору. Від постановки до постановки вистава продовжує набувати все виразніших форм, де органічно поєднується художній вимисел з документалістикою і реальними історіями, записаними у шпиталях у спілкуванні з бійцями.
Про цей новий якісний досвід — у розмові з драматургинею, театрознавицею, керівницею літературно-драматургічної частини Хмельницького академічного музично-драматичного театру ім. М.Старицького Мариною БОРТНИК-ГУЛЕВАТОЮ.
— Пані Марино, цьогорічна прем’єра “Лінії для життя”, що відбулася 2 жовтня, створювалась в шалено короткі строки: від початку написання п’єси до сценічної постановки минуло менше двох місяців. Як з’явилась ідея використати в тексті реальні історії військових, гру актора-фронтовика в справжньому бліндажі?
— Загалом вся робота тривала місяць. Ще до середини липня мали зустрічі з військовими, а 2 серпня ми вже почали читати текст, 9 серпня вже були відкриті читання. Щодо ідеї, ця річ задумувалась, як арттерапевтична п’єса для військових, хоча воєнних баталій у ній немає. З самого початку, коли писали грант, ми вказували, що у виставі будуть задіяні реальні фронтовики. Ми не хотіли історії з життя військових розповідати вустами людей, які не були на війні. Це неетично, неправильно. Тому наш військовий у бліндажі на відео — це Дмитро Мельничук, актор і режисер Волинського театру. Він у нас ставив “Божевільну ніч, або №13”. Дмитро зараз воює на Донецькому напрямку, ми спілкуємося періодично, і він, звісно, сумує за творчістю, стежить за нашими новими проєктами. І погодився стати героєм вистави. Але мені попервах здавалося, що я поставила собі занадто складну мету, що це нереально досягнути — говорити про війну, не говорячи про війну, та підіймати настрій, коли тема досить важка, тригерна.
— Які історії реальні лягли в текст п’єси?
— Всі історії з розповідей фронтовиків: і з кульовим пораненням у горло, і з народженням кошенят у бліндажі, це нам військова лікарка, вона ж дружина військового, розповідала, і відео з піснею ветерана війни Ярослава з позивним “Багнет” теж реальне. Коли поставила за мету провести зустрічі військовими, щоб вони ділились позитивними спогадами, щоб ввести їх у сюжет, я приблизно уявляла складність цього. Хлопців взагалі важко розговорити. І ось тут дуже важлива співпраця з досвідченими психологами. Тому що одного разу в шпиталі привели до нас хлопців з травматології, сказали: ось до вас прийшли люди з театру, хочуть, щоб ви розповіли їм смішні історії з передової, вони будуть записувати. І хлопці одразу напружились, бо смішного там немає абсолютно нічого… Довго ми їх розговорювали, але наші герої були неговіркі, закривались. На одній зустрічі в Ружичній, в госпіталі, дуже м’яко почалась розмова, з нами була військова психологиня Марина Маліновська. Було багато хлопців на кріслах колісних. І розмова пішла позитивно. Розповіли історії про бійця з позивним “Салідол”, який шукав 1,5 кг салідолу для автомата. І про вуйка Богдана, про бійця “Владівосток”, і про цеглу-зброю. Вони — у п’єсі. А ще багато історій залишились за кадром, їх було багато.
— Як військові сприйняли прем’єру?
— На прем’єру 2 жовтня в театр привезли військових з медичних закладів. Не всі вони були підготовлені і поставились до того, що бачили на сцені в холі, досить насторожено. В кінці вистави я запропонувала їм висловитись. Один з них встав і сказав: “Після вашої вистави мені хочеться вскритись, для чого ви мені говорите про війну? Це спекуляція на військовій темі”. Він подумав, що у відео актор знімається, бо не почув, що це реально з Донецького напрямку, з передової. І ще один військовий перед прем’єрою висловився різко: “Я служив, захищав, а ви мене у холі приймаєте? Чому нас у зал на другому поверсі не запрошуєте?”. Я пояснюю, що це для того, аби хлопці в кріслах колісних змогли з нами нарівні дивитись виставу. Театр поки що не може спорудити ліфт, але актори можуть спуститись у фойє, облаштоване для перегляду, і грати тут, бути разом. Цей військовий спочатку направився до виходу, а через деякий час повернувся з шоколадкою, вибачився, і досидів до кінця вистави. Після першої прем’єри я довго переживала, і вже вдруге, 1 грудня, вистава пройшла успішно, бо я перед початком розповіла, як і для чого це все робилося. Хлопці самі вже захотіли висловитись про виставу, я навіть вже не просила їх про це. Розпочав ділитись враженнями маріуполець, потім волинянин, вінничанин… Вони дякували, і це була найвища оцінка нашої праці.
— Війна дала театру абсолютно новий досвід, який твориться на наших очах. Вистава-2022 “Маріуполь. Надія на світанок”, зіграна в укритті, “Борщ. Мій рецепт виживання” (2023) за п’єсою Марини Смілянець, цьогорічна “LINE. FOR. LIFE” — це насправді життєстверджуючі історії в час такої величезної біди. Як створюється сучасна драматургія?
— Так, театр набуває нових граней. Але проблема в тому, що з сучасною драматургією режисерам важче, бо немає нашарування попереднього досвіду, як, наприклад, коли ставиться класика, там вже є потужне підґрунтя. Коли майже одночасно пишеться і ставиться, це нелегко. У мене ж ідеальна ситуація: коли працюю з режисерами напряму, можу вживу змінювати текст, підлаштовувати його до бачення режисера. Юрій Чайка, режисер “Лінії для життя”, був зі мною на кожній зустрічі з військовими. Тобто, ми працювали в унісон. Для мене, як для драматурга, це розвиток, бо я отримую досвід, потрібний для сценічного втілення.
— Марино, важко працювати на театральний грант?
— Важко. Хоча це вже моя третя вистава за грант Українського культурного фонду. Перша у 2018 році на виставу “Свято онлайн” (підліткова проблематика), у 2002-му — наша спільна з Мариною Пінчук інтерактивна п’єса “Маріуполь. Надя на світанок”, тепер — арттерапевтична “Лінія для життя”. У театрі кажуть: “Марино, ти щаслива на гранти”. Але це не так. Із 50 написаних заявок на гранти можна виграти десять. Коли ти пишеш грант, вкладаєш у це дуже багато праці, часу, маєш повноцінно прописати проєкт до копійочки. І не факт, що він може пройти. Тобто, ти місяць працюєш, а заявку не обирають, і тобі потрібно писати щось нове. Але це дуже хороший стимул для самореалізації. Коли є ідеї цікаві, то чому не спробувати б, не ризикнути? Я вірю, що за грантами — майбутнє театрів. Коли діятиме повністю грантова система, це не лише змога проявити себе, це позбавляє будь-якої корупції, тому що грантові кошти до копійки перевіряються на використання, контролюються грантодавцем. Їх неможливо розпорошити на щось інше. Це не зарплата, коли люди просто сидять на роботі і отримують кошти незалежно від того, що вони роблять і як. Коли в тебе грантові кошти, ти закладаєш конкретний термін реалізації проєкту і маєш його виконати. Для молоді, для ініціативних людей — це велика можливість реалізації своїх задумів. Але це й велика робота.
— Підсумовуючи цей рік, вже плануєте наступні проєкти, п’єси?
— Про нову п’єсу думаю ще дуже здалеку, хочу розвивати тему ветеранів. Я побачила, наскільки складною, болісною для них є соціалізація, вживання у тилове життя. Важливо “витягати” їх з цих “мушлів”, коли вони повертаються додому і більшість думає, що вони тут нікому не потрібні, особливо, якщо повертаються з інвалідністю. Думаю, що я багато зусиль докладу, аби зробити щось для цих хлопців, повернути їх до повноцінного життя. Але це знову ж не буде про війну, про неї хіба що після перемоги.
Розмовляла Тетяна Слободянюк
