Історія добровольця: як хмельницький художник став піхотинцем

Революція Гідності , початок російсько-української війни розділили їхнє життя на «до» і «після» не лише співпереживанням за долю країни. Вони — добровольці, що першими пішли записуватись у військкомати, щоб захищати Вітчизну від рашистської навали, поставивши на паузу звичне життя і взявши до рук зброю. Їхній вибір для багатьох ставав несподіванкою, адже в мирному житті вони були далекі від воїнських професій і бойового досвіду: музиканти, актори, художники…

Сергій Юрков у довоєнному житті — художник-емальєр, як і його батько, заслужений художник України Іван Юрков, і брат Ігор. Юркови заснували в нашому місті сучасне мистецтво художньої емалі, яке сягає в далеке минуле, а творців емалей називають приборкувачами вогню: адже коштовні емалеві вироби народжуються у муфельній печі за температури понад 800 градусів, сплавляючи у вишукані візерунки метал і скляний порошок. В Україні працює всього близько 30 художників у техніці емалі, серед них — наші Юркови. Талановитий і енергійний Сергій Юрков у свій час працював і головним художником м. Хмельницького. Його вабили і хвилювали першооснови буття, і він поринув у пошуки духовних істин і традицій слов’янського роду. Незабаром з дружиною Іриною і двома маленькими дітьми переїхали в Морозів Дунаєвецького району, створили там власне екопоселення, щоб бути ближчими з природою, з рідною вірою предків-сонцепоклонників.

У 2015 році Сергій Юрков, багатодітний батько чотирьох дітей, добровільно написав заяву у військкомат. Так розпочалась його війна, в дружини Ірини — двома роками пізніше, а в найстаршого сина, Михайла, 19-річного студента Київського міжнародного університету — у 2021-ому, коли підписав контракт із ЗСУ. Війна стала для Юркових і вибором, і жертвоприношенням: у березні 2022 року Михайло, воїн аеророзвідки, «очей війни», загинув. Нещодавно Сергій Юрков, і дружина демобілізувались із армії. Втім, чи назавжди?

Про життєвий вибір, війну, про людину у цій війні — в розмові з Сергієм ЮРКОВИМ, ветераном ЗСУ.

— Як з’явилося рішення піти в АТО: адже підростали малі діти, потрібно було думати насамперед про їх майбутнє, про життєві потреби?

— Спочатку були емоції: я 2013-й рік у них прожив, коли бачив, що творить тодішня влада януковича. Це накопичувалось у душі. І коли ми революцію робили, і коли росія загарбала Крим, пів Донбасу. Бо коли в твою рідну хату приходить із зброєю ворог, то й ти мусиш братися за зброю. Не врятують лозунги «давайте жити мирно», «будемо друзями». У 2014 році ми жили в Морозові, господарювали, в нас корови були, кури, гуси, все більш-менш виходило, хоча ми народжені в місті. Коли в 2014-му почалась війна, думалося, що все це до осені закінчиться. Не закінчувалося, ставало все тривожніше. Так і визріло: мушу в будь-якому випадку йти захищати Батьківщину. І вже тоді я розумів: це не війна з сепаратистами, це війна з росією. Ми споконвіку з москалями воювали. Останній фронт УПА був знищений совєтами у 1956 році, але українці продовжували боротися всі наступні роки. І це не переривалося ніколи, бо це в крові: боротьба за свободу. І московити розуміли, що українці завжди хотіли жити самостійно.

— Де Ви служили, в яких військах, коли потрапили на схід у 2015-ому,?

— Це була Володимир-Волинська 14 бригада, мотопіхотний батальйон. Як у пісні співається: всі території вимірюються кроком піхоти. Стояли ми під Щастям, біля річки Айдар. Тоді була інша війна: контактних боїв, як нині, майже не було. Це були обстріли, ми стояли в обороні, і також, звісно, відстрілювались.

— Як до нашої армії тоді ставились місцеві жителі?

— Різні були. В, основному, більш проросійськи була налаштована Луганщина: їм роспропаганда дуже «добре» промила мізки . У 2022-му я вже воював на Харківщині, там зовсім інші місцеві люди. Коли вони перебували якийсь час в окупації, то відчули, що таке рускій мір. До того ж, Харківщина не позбулась етнічного коріння, тобто росіянам його не вдалося вирвати, воно дуже глибоке.

— Коли Ви повернулися з АТО?

— Перший раз повернувся у 2015-му, посидів дома, в Морозові, дивлюсь, щось нічого не змінюється, бо ж хотілося, щоб таки змінювалося для людей, для держави. У 2016-ому дружина, Іра, заявила: «Я йду в армію». Звісно, я також відправився знову на схід. Дружина служила в 37-му окремому мотопіхотному батальйоні на Донецькому напрямку. Тобто, ми були в різних бригадах. Чи важко було морально без дітей, без рідного дому? А як ви думаєте? Звичайно, важко.

— А як дітки? Скільки їм тоді було?

— 9 — Вірі, 13 — Михайлику, Даринці — 6, Ярославчику — трохи більше двох. Коли ми пішли на війну, дітей виховувала мама Іри, в Хмельницькому. Зараз Віра вже студентка першого курсу нашого національного університету, молодші школярі.

— У перші дні повномасштабної війни , у березні 2022-ого, Ви знову були у військкоматі. Добровільно?

— Аякже. Я вже ж обстріляний, повернувся з АТО у 2018-ому. А дружина ще служила, і Михась у вересні 2021 року підписав контракт. . Перших півроку я служив у Донському, дружина з сином перебували в одному батальйоні під Бахмутом. Михайла спочатку відправили на вишкіл до Львова, він навчався керувати дронами, і вже потім цим займався у батальйоні. Мишко загинув 6 березня 2022 року в Бахмуті. Я ж воював під Куп’янськом у третій танковій бригаді. Нещодавно повернувся додому, демобілізувався. Вийшов закон України , в якому сказано, хто має загиблих військовослужбовців, за бажанням, може звільнятися із ЗСУ. От так я став ветераном.

— Ви щодня бачили смерті побратимів, ви втратили на війні найдорожче — сина… Як з усім цим жити далі?

— Не знаю, що відповісти. Є оці слова «ніхто, крім нас», але хлопці, оті що воювали в АТО, в окопах , це перекрутили , жартували: «курва, знову ми». Але і на фронті, і після демобілізації дуже потрібна психологічна підтримка, реабілітація, це однозначно. Я для себе поки що обрав працетерапію, бо роботи і тут, в місті, і в селі завжди вистачає, та й гроші потрібні, тому працював і на будівництві якийсь час. Коли працюєш фізично, немає часу думати про різне.

— Яким був ваш Михайлик? Розкажіть про нього.

— Михась був дуже обдарованою дитиною. У нього ніколи не було проблем з навчанням, був дуже жвавим, як дитина, писав вірші, иалював, грав на музичних інструментах, любив гітару. Але змалечку по-дорослому дивився на життя.

— А як з мистецтвом? Ви емальєр, ювелір. Думаєте повертатись у цю професію? Чи поки що відклали?

— Так, поки що на паузі. Але повертатися потрібно, це факт.

— Чи потрібна реабілітація всім, хто повертається з фронту?

— Так, вкрай потрібна. Люди вигорають. До речі, в армії НАТО військових, що брали участь у воєнних діях і звільнилися, ще 5 років супроводжує воєнний психолог, який знає проблеми ветеранів. У нас таких спеціалістів поки що замало. А повертаються хлопці іншими. Потрібна державна серйозна програма реабілітації ветеранів. Так, з’являються центри реабілітації, куди потрібно звертатися, але їх ще дуже мало, і хлопці до цього не звикли. Або, наприклад, органи соціального захисту. Прийшла людина з фронту, стала на облік у військкоматі, і все. Як ветеран далі живе — це його клопіт і його рідних.

— Ви бачили ворогів зблизька. Які вони, орки? В соцмережах їх висміюють, але водночас ми розуміємо, що їх дуже багато, і в них, певно, є якась мотивація, щоб от так сліпо, «живим м’ясом» сунути в чужу країну убивати?

— У їх свідомості ніщо не помінялося зо 400 років , відколи московія почала зазіхати на Україну. Це — орда, жорстока, безжальна, із зневагою до життя людини. Вони — нащадки орди. Історичний факт у літописах: коли ординці-монголи в ХІ сторіччі захопили в полон руських воїнів (не плутати з російськими), то обіцяли їм життя в полоні, а натомість полонених позв’язували, на них дошки настелили і сиділи зверху, бенкетували. І таким залишається ординський менталітет: отримувати якусь демонську насолоду від мук, страждань людських. Що може зупинити війну, крім ЗСУ і допомоги Заходу? Скоріш за все, це якийсь переворот там, в москві. Оце розхитає ситуацію. Тому що за нинішніх обставин мобіків можуть посилати й посилати в Україну. І не має значення., чим вони мотивовані. Це зомбі. У мене в росії багато родичів. І ми стали чужими.

— Ви — обрядодій Хмельницької громади рідної віри. Рідна віра вам допомагала на війні?

— Старався на світанку промовляти славу Дажбогу, всім Богам рідним і предкам. Звісно, це виходило не завжди, коли бій тривав від ночі. І ще: на який ВОП (взводно-опорний пункт) приїжджаю, насамперед копаю невеликий бліндажик, і малюю в ньому сваргу: чотири входи, хрест-навхрест, закручені по кінцях, щоб тримати оборону на чотири боки, чітко на схід, захід, південь. північ. Розповідав хлопцям, що це означає.

— Для Вас рідна віра продовжує залишатись духовним пріоритетом. Як дух предків зараз нам допомагає?

— Тут вся справа в родовій крові. В певний час вона починає змінювати нас. По- іншому кажуть: історична, ментальна пам’ять. І в нашому народі є оця кров, у нас сонячні гени, Дажбожі, ми землю чуємо, і сонце чуємо. Це зараз працює. До речі, досі, хто в горах живе, вранці вклоняються сонцю. І коли кажуть: жити за сонцем, це означає , що в нас закладена енергія світла, ми її несемо. Бо не можемо по-іншому. Ця енергія, дух проявляється в екстремальних ситуаціях, так працює наша родова кров, тобто спадкоємність. Тому вчора звичайна, абсолютно цивільна людина сьогодні стає воїном, захисником, бо це їй призначено. А зараз весь народ живе в цьому екстремальному стані, героїчному. Але й такі ситуації показують і «погану» кров: зрадники, мародери. От і луплять хабарі у військкоматах, владці цуплять гуманітарку і військове спорядження. Це також проявляється сутність. На жаль, внутрішнього ворога не так швидко виявиш. Але процеси вже пішли, і всі псевдогерої, зрадники, злодії будуть названі. Ми — відкрите суспільство. А на фронті воюють зараз ті, хто здатний потім піти в політику, у владу, адже чимало наших хлопців мають кілька вищих освіт, знають іноземні мови, вони перевірені і на сміливість, і на чесність, і на відповідальність. І саме їх під час виборів, коли ті будуть, підтримаємо ми, побратими. А нас — сотні тисяч.

Розмовляла Тетяна Слободянюк.