Миттєвості з виру буденності: у Хмельницькому відкрилась персональна виставка вуличних фотографій переселенця з Дружківки
«Мінливість. Диптихи» — таку назву отримала перша персональна виставка в обласному художньому музеї 49-річного митця з Донеччнини Андрія Півня, який півтора року тому покинув з родиною рідну Дружківку через повномасштабне вторгнення рф. Війна розсікла життєвий досвід і побут на «до» і «після», перетворила його на діалог минулого і теперішнього в буднях і в мистецьких сенсах. Сама ідея виставки також композиційно є концептуальним диптихом: одна її частина — це довоєнна Дружківка, інша — хмельницьке життя.
Увазі глядачів автор запропонував 46 кольорових світлин, об’єднаних в диптихи, де переважають сюжети, вже вихоплені з миттєвостей Хмельницького, з акцентами концептуального абстрактного фото. Водночас на стіні в глибині виставкової зали через проєктор постійно транслювались чорно-білі фото Дружківки, яка зберегла призабуту для нас реальність пострадянського середовища. Вулична фотографія дала нам, хмельничанам, можливість побачити вихоплену об’єктивом гущу повсякдення, ментальність і характер людей з робітничих околиць донецького містечка: вони живуть у хрущівках, ходять вибоїстими тротуарами, пенсіонери «забивають» доміно в сквериках, заклопотані господині поспішають на ринок, зграї підлітків у дворах. Як зізнався Андрій Півень, його завжди цікавить алгоритм ментальності, і українська ментальність типового східняка в порівнянні із західняками. Власне, дружківський період творчості Андрія Півня, митця і психолога за суттю, розповідає про характери рідних йому людей, про емоції, фарби робітничих околиць…Але відголосок війни, який нечутно супроводжує весь експозиційний перегляд, наповнює все побачене смутком: у цих людей ворог вирвав їхнє мирне життя, але не вирвав душу, і після війни, переконаний Андрій, він неодмінно повернеться в рідну Дружківку.
Втім, війна запустила й еволюційні процеси. І це також — мінливість. Цю особливість місця, часу, стану, здатність до постійних змін, завважила й хмельницька кураторка виставки, наукова працівниця музею Ольга Нікітіна: «Ми маємо зараз жити і усвідомлювати наше буття, як це робили мудрі китайці. Ієрогліф «криза» в них одночасно означає й перемогу, розвиток. І наш цей страшний, чорний ієрогліф «війна» мінливо і впевнено перетворюємо на перемогу. Покроково, щодня».
Так само криза, спричинена війною, стала для Андрія Півня поштовхом до нового. Хмельницький для нього був абсолютно не відомим містом. Але донеччанин належить до тієї активної категорії митців, які здатні переформатовуватись і знаходити нові сенси у нових, дуже складних буднях. Влаштувався стилістом у барбершоп ( потрібно ж утримувати сім’ю), а у вільний час вивчав нове місто з фотоапаратом в руках. Так в один із днів зустрівся зі хмельницьким фотохудожником Сергієм Аніськовим, який увів донеччанина до товариства фотоклубу. У середовищі однодумців захотілося продовжити творити, і ось — персональна виставка в обласному художньому музеї. Першу хмельницьку виставку стрітфото широкому загалу Андрій Півень представив у березні цього року на фасаді Молодіжного центру.
На запитання, куди б хотілося повернутись, щоб створити ще одну унікальну серію вуличних фото, пан Андрій однозначно твердить: додому, в українську Дружківку.
«Моя прифронтова Дружківка — за 45 км від Бахмута, і ви можете уявити, наскільки важко українцям там виживати, — розповів він. — Але люди вірять, що перемога України у цій війні буде обов’язково, і вже навіть пробують повертатися. Ми з родиною, з батьками 26 квітня 2022 року переїхали до Хмельницького. Ви можете уявити, як людині, що буквально вирвала себе із звичного середовища, важко себе знаходити. Але якщо є внутрішня воля, і відчуваєш, як накопичується в тобі творча енергія, як вимагає виходу назовні, оця сублімація, ти починаєш щось робити. І далі з’являється якась магія: навколо тебе з’являються потрібні люди.
Першими були Сергій Аніськов з переселенцем харків’янином, фотохудожником Олександром Зарайським. Далі познайомився з Сергієм Бондаренком, автором фотопроєкту «ВПО», який він започаткував в Україні, і з яким виставлявся в Хмельницькому художньому музеї. Так почалася моя хмельницька стрітзйомка. Що таке для мене вулична фотографія? Це, насамперед, ідея по-новому розкрити миттєвість життя. І це дуже захоплює, бо так створюється цілісна картина всього, що оточує нас в світі, що є всередині нас. Це класний репортаж без слів, де все має розказати емоція, яку «ловить» митець, а потім — глядач. І вже йде своєрідний діалог між глядачем і людиною, яка це творить. Цих сенсів, асоціацій може бути дуже багато. Серед хмельницьких робіт більшість створено в гуртожитку, де живе моя сім’я».
До речі, його перший хмельницький фотопроєкт називався «Гуртожиток». Запам’ятався один із натюрмортів: на нічному підвіконні, між книгами, чашками та якимось териконами аркушів, обгорток — самотньо височить у банці пурпурова квітка. У сутінках вікна вуличний ліхтар вихоплює в її маківці кілька яскравих, наче жаринки, пелюсток, де вперто тріпотить життя, наче це — серце. І хіба це не про наші почуття?
Тетяна Слободянюк.
