Сила,що долає пекло: маріуполька, яка знайшла прихисток у Хмельницькому, дочекалася чоловіка з російського полону

Тетяна Абрамова у перші місяці  рашистського вторгнення втратила всі матеріальні цінності, можливо, у валізі досі зберігає хіба що  ключі від квартири, якої більше не існує, але найважливіше, вважає жінка, не втратити силу і багатство душі .

До акцій за звільнення військовополонених ”Поверніть Героїв додому!”, які з серпня минулого року щоп’ятниці  влаштовують в Хмельницькому родичі полонених та  представники громадських організацій, Тетяна Абрамова долучилась  відразу, як тільки дізналась. Тут всі стали ріднею, яку об’єднала спільна   біда: матері, дружини, діти — в очікуванні звісток, у пошуках бодай якоїсь інформації про рідних, що потрапили в пекло полону.

Для Тетяни  війна  також стала пеклом, яке безповоротно знищило її минуле життя. Адже вона — маріуполька, яка  з синами вибиралась  із зруйнованого  міста, потім з окупованої території на вільну Україну. “Я ніколи не думала, що на нашу землю може прийти таке велике зло. І в перші дні здавалося, що від цього можна  втратити розум. Але ти звідкілясь черпаєш сили, розумієш, що треба жити далі, вибиратись, рятувати синів“,  –  розповідає вона.

Та серце тужило не лише за рідним містом, яке  рашисти перетворили в чорну руїну і цвинтар, а й за  коханим  чоловіком.  Її Слава   вже 24 лютого був у військкоматі, доброволець, далі — боєць гарнізону “Маріуполь”, потім — трагедія “Азовсталі”  і полон, болісна  невідомість.

Війна наповнила українське  життя тисячами трагічних історій, та історія цих маріупольців  особлива, світла, бо вона —  про переможну силу  кохання і віри. “Слава на той час був моїм  цивільним чоловіком, ми закохалися і зійшлися вже в зрілому віці,  знайшли  свою долю,  справжнє кохання, — каже  Тетяна. —   У Слави також є  син і донька. Син — військовий маріупольського гарнізону, і  батько  не зміг залишити місто, відсиджуватись десь. Він з 2014 року  волонтерив, допомагав військовим на блокпостах,  а напередодні повномасштабного вторгнення записався до тероборони, проходив військовий і фізичний вишкіл. Славу  відправили у воєнний госпіталь,  він його охороняв, перевозив поранених, у перші дні в нас навіть була можливість кілька разів побачитись. Через тиждень після окупації  в усьому Маріуполі відключили електрику,  зв’язок, газ. Була дуже холодна весна,  і було дуже страшно, бо нас обстрілювали з усіх видів зброї з суші, з моря, потім пішли авіаудари, це було  нереально страшно. Коли  осколками поранило мого сина,    посікло руки, коли ними прикривав голову, ми самі надали першу допомогу, бо вже не працювали ні лікарні, ні поліклініки.  Коли  розбомбили драмтеатр  з людьми в ньому,  наступного дня був приліт авіабомби майже  біля нашого будинку. Воронка 8 на 8 метрів.  Стало абсолютно зрозуміло, що треба вибиратись, бо наступний приліт буде вже  по нас. Ми  виїхали на окуповану територію до моєї мами. А потім півтора місяця вибирались звідти. Планували в Запоріжжя, направились  через Бердянськ, там довелося перебувати півтора місяця і  вирішили таки вибиратись на  Запоріжжя.  Встигли в Бердянську потрапити в останній з автобусів, які евакуювали людей з “Азовсталі”.

До Запоріжжя, під вибухами та обстрілами,   добрались опівночі.   Але це було  щастя, бо вони були на свободі. Та через три дні до неї прийшли з допитом  росіяни,   під приводом того, що вона має зв’язки з українськими волонтерами і  з ЗСУ. Очевидно, донесли “доброзичливці” .”У мене “випотрошили”  весь телефон, але я попередньо, буквально перед приходом, встигла видалити всі додатки, листування з чоловіком. Місто, в якому мешкає мама, за 40 кілометрів від Маріуполя,  і ми чули, як  безперервно   бомбили “Азовсталь”. І я розуміла, що вижити там всім  нереально. Я молилась і сподівалась на диво.  Слава  раз на тиждень ще надсилав есемески: мовляв, тримаємося, є вода, медикаменти. Але я відчувала і знала з новин, що там вкрай важко”, —  пригадує жінка.

Останнє повідомлення від чоловіка   було  6 травня, і в цей час Таню з дітьми покликала подруга до Хмельницького,  яка жила тут вже 5 років. “Ось рік ми  вже тут.  Приїхали з маленьким  рюзкачком з документами, в спортивних костюмах. Це все. Ніщо не вціліло. Наш будинок згорів,  мені потім фото прислали – руїни.Ті люди , що лишались, боялись виходити з підвалів. Тих, хто помирали,  загортали у щось і виносили на вулицю.

Ми приїхали сюди, я видихнула і зрозуміла, що треба жити далі. Чоловік знав, що ми в Хмельницькому, я встигла сказати про це 6 травня, і  потім  молилась, що все гаразд було й з ним. І розуміла, що азовсталівців  може врятувати лише диво. І потім дізналась  із ЗМІ, що  вони покинули “Азовсталь”, і що вони в полоні. Через Червоний Хрест я дізналась, що Слава з іншими полоненими вийшов з “Азовсталі”,  та в  якому стані,  не відомо. Але я  вірила, що він впорається, що в яких би важких умовах не був, він зможе впоратись. Чи, може, я цього дуже хотіла? Щодня прокидалась і засинала з думкою про нього. На кожний обмін  я вчитувалась    в списки, шукала    його прізвище. І дуже раділа, коли відбувся перший обмін, хоча Слави  в ньому не було ”, — розповідає Таня. Вона придумувала безліч історій,   щоб бути начеб поруч. Купила турку, бо коханий любив каву з турки в Маріуполі. Купила футболку, якісь речі,  щоб він одягнув, коли повернеться.  І загадала бажання: у жовтні він повернеться додому. Написала бажання на аркушику і повісила на холодильнику, щоб бачити щоразу.

Збігали останні  дні жовтня,  Тетяна  була на роботі,  влаштувалась  на підприємство  з виробництва домашніх напівфабрикатів. “Я люблю готувати, це моє, і тому я там працюю, — зізналась  жінка. — І на роботі ловлю себе на думці, що ось кінець місяця, і моє бажання якось не здійснюється… В цей час  в телеграм-каналі висвітилась інформація про черговий   обмін. Я вперше не подивилась, була зайнята роботою. І тут дзвонить Славко: “Я в Україні!”. Звісно, я кричала  і плакала від щастя, мої дівчата  навіть думали, що мені погано.

Знаєте, коли він був в Азовсталі, я писала йому  безліч есмесок: що я ним пишаюсь, що він сильний,що кохаю,  вірю… І що коли вийде, хочу стати  офіційно його  дружиною. І ось у першому ж дзвінку він сказав: “А ти пам’ятаєш, що обіцяла стати моєю дружиною?”  Він повернувся зовсім не зломлений, але лікувався   в госпіталі якийсь час.   І  коли він на місяць приїхав у Хмельницький, ми  тут одружились.  Слава  повернувся на фронт,  далі служить,  а  я молюсь, чекаю і люблю” .

Ця вродлива  і напрочуд позитивна  жінка, яка  зуміла  перебороти неймовірні  емоції та обставини долі,    продовжує ходити на акції “Поверніть Героїв додому!” і підтримувати своїх подруг. Вона  знає, як ділитись з ними  своєю силою.

Тетяна Слободянюк.