10 травня відзначаємо день матері

У другу неділю травня українці відзначають свято, до якого з трепетом ставляться і дорослі, і малі, — День матері. Під час великої війни це свято стало для нас ще дорожчим. Йде п’ятий рік страшної, кривавої війни. Матері й нині втрачають синів і дочок, діти втратили своїх мам; мати чекає свого єдиного сина з фронту; дітки чекають маму, яка служить у ЗСУ; хтось народжував у підвалах, хтось заради дітей виїхав за кордон, а хтось лише мріє стати мамою, але війна перекреслила всі плани. Долі в усіх різні, лише біда спільна…

Вона свідомо обрала армію

Ми поділимося історією хмельничанки, яка ще не стала мамою, але, впевнені, обов’язково нею буде…
Її зріст — 150 сантиметрів, вага — заледве 40 кілограмів. Але за цією тендітністю ховається характер офіцерки. Сьогодні вона — старший лейтенант, заступниця командира батареї з психологічної підтримки персоналу у 44-й окремій артилерійській бригаді. Для бійців вона просто Олегівна — людина, яка тримає їхній “духовний фронт”.
Шлях у військо почався з боксерського рингу. З 13 років дівчина займалася боксом, планувала стати тренеркою, мрія про службу виявилася сильнішою. Можливо, спрацювали гени: батько був миротворцем в Африці, хоча про службу вдома майже не розповідав. Старша сестра теж обрала армію — пробилася туди лише з восьмої спроби. Саме приклад сестри став для Олегівни дороговказом. Шлях до академії ледь не завершився поразкою на старті. У Національній академії прикордонної служби в рідному Хмельницькому дівчина успішно склала іспити, але медкомісія була невблаганною: бракувало двох кілограмів ваги.
— Я нікому не потрібна, — згадує вона свої перші сльози розпачу. — Тоді жінка, яка допомагала з документами, заспокоїла: спроби будуть ще, а вагу добереш.
Невдовзі прийшов лист із Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Львові фізичну підготовку вона склала бездоганно. У 2020 році Олегівна стала курсанткою напрямку морально-психологічного забезпечення. За чотири роки навчання вона встигала все: бути журналісткою курсу, тренуватися та виступати на чемпіонатах України з боксу. Там же, у стінах “альма-матер”, вона зустріла майбутнього чоловіка. Їх поєднав спільний наряд. Поспілкувалися, зрозуміли одне одного. Потім було перше спільне звільнення у місті, кав’ярня. Все було зрозуміло без зайвих слів.
Сім’я — на трьох напрямках. Чоловік, який брав участь в обороні Києва ще курсантом, тепер служить в іншій бригаді та швидко просунувся кар’єрними сходами до заступника командира. Батько теж повернувся до війська. Усі троє — на фронті, на різних напрямках.
— Тил — це наша мама, — каже Олегівна. — Вона нас любить, пишається і дає мотивацію робити більше. Без її підтримки було б значно важче.
Після випуску Олегівна з високим рейтингом потрапила до 44-ї бригади. Робота з людьми в артилерійському підрозділі виявилася нелегкою. Тут мінімальний невдалий жарт може образити, а до кожного бійця треба шукати підхід.

У червні 2024 року вона прийшла у підрозділ, де більшість людей служать ще з часів АТО/ООС.
— Я ними пишаюся, вони виконують задачі, які здаються нездійсненними, — розповідає з теплом про колег. — Разом долаємо труднощі: вони — фізично, а я допомагаю їм духовно.
Робота психолога на війні — це не лише тести та анкети. Це здатність витримати чужий біль. Бійці довіряють Олегівні. Можуть зателефонувати о другій ночі, бо треба виговоритися: у когось брат повернувся з полону, у когось проблеми в сім’ї. Чоловікові вона про такі нічні розмови не каже — жартує, що він би ревнував.
— Найважче, коли кажуть: “Я втомився, коли це закінчиться?”, — ділиться досвідом офіцерка. — У такі моменти я не маю готових відповідей, і це засмучує мене саму. Але я завжди шукаю бодай краплину позитиву.
Вона вчить хлопців психотехнікам і завжди повторює: у будь-якій ситуації є вихід. Десь через компроміс, десь через довгу розмову, а десь — через просту поїздку в гори під час відпустки. Олегівна переконана, що вчасно проявлена довіра до фахівця рятує життя.
Її найбільша мрія — мир. Але мир справедливий, бо, вважає, заплачена занадто висока ціна.
— Маємо довершити до кінця. Заради тих, хто поліг за цю землю, — додає швидко і щемно. — А після перемоги я дуже сильно хочу прийти до тих хлопців під прапори і сказати: ми це зробили, це було недарма.

Група комунікацій Хмельницького обласного ТЦК та СП

Тендітна зовні, але незламна всередині

Жінка на війні у свідомості багатьох — усе ще виклик. Якщо вважати це іспитом, то героїня нашого матеріалу “Ліра” його успішно здала. Енергійна та смілива дівчина ламає гендерні стереотипи та власним прикладом доводить, що немає нічого неможливого для українських жінок, воюючи пліч-о-пліч із чоловіками. “Ліра” — операторка БПлА 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ.

До війни дівчина працювала у сфері краси і аж ніяк не пов’язувала своє майбутнє з армією. Усе перевернуло 24 лютого 2022, коли підступний російський сусід вдерся на нашу землю. Її коханий, як кожен свідомий, мужній чоловік, став на захист Батьківщини. На жаль, юнак загинув.
Тож після особистої втрати дівчина підписала контракт, пройшла навчання і вирушила на фронт. Її вибір був свідомим: нищити ворога, помститися за коханого вона зможе, керуючи БПлА. Так і сталося: “Ліра” працює з Mavic — одним із найефективніших розвідувальних дронів. Разом із підрозділом молода жінка заходить на позиції пішки та працює в тісній зв’язці з піхотою й артилерією.
Головне її завдання — виявлення ворога та коригування ураження ворожих цілей. “Поблажок немає — всі рівні. Є задача — її треба виконати”, — ділиться військова.
Вона не рахує результатів. Для неї важливе інше — ефективність і спільна робота. І додає: “Мобілізація нині критично важлива. У війську багато напрямків — кожен може знайти своє місце”.
Сьогодні її підрозділу потрібні розвідники та водії. Більше людей — сильніша робота.
Сили вам, Ліро. Нехай кожен вихід буде результативним.

Надія Ушицька